Жовтий князь – Василь Барка

Батько тільки одну мить роздумував; зразу став одягатися і, коли відходив, сказав мамі:

— Замкни двері!

Стихли кроки за стіною, батькові і Семенютині, а мати, вернурши з сіней, довго зітхала і ворушилася.

Хлопець дожидає повороту батька, але не хоче виказати безсоння; лежить і слухає, чи чути злі шуми надворі? Здається йому величезна загроза надходить, зготована знищити хату і кожного, хто в ній. Він неспроможний виразно уявити напасть, найчастіші в видиві — дивні розбійники, такі, як звичайно про них оповідають, і одночасно інші, гострі очима і намірами, грізні лютістю: мов сили, темрявою народжені. Доберуться до причілка, де батько прибудував дрібну теслярню; тепер вона порожня, покрівля її — з старої соломи… злодії можуть підпалити її і вломитися до хати. Прикро хлопцеві, чому батько і мати зневажають небезпеку, що всіх погубить? Бо ж близько! Хотів заснути і не міг, охоплений тривогою. Перед світом почув глухі кроки, що підступали до хати. Брязнула клямка. Мати спросоння схопилась відчинити двері: ввійшов батько, поволі волочучи ноги, мов далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповідає матері про подію.

— …Старий Гонтар уже на столі; жінки плачуть. Мені дивно, бо знали всі: його і синів вивезено, тепер сам — тут, мертвий, і нікого з синів нема. Думаю, мабуть, вони в зятевій хаті сидять. Зять обдряпаний; поки до нас добрів, то зсувався в канави, бо погано бачить, став — як півсліпець. Дорогою я за лікоть його тримав. Стою в хаті і дивуюсь, а мовчу: хай самі скажуть.

От зять припрошує:

«Сядьмо на лаві, розкажу вам — скоїлась біда, що згадувати страх. Не проговоріться нікому, а то нас і вас заберуть. Старий вернувся вночі поранений, весь обмерзлий. Двісті верст пішки йшов; ховавсь ночами, як звір, і так — цілий тиждень. Міцний був, а коли прийшов, одні кості від чоловіка: впав, переступив поріг і впав. Клали бідного на постіль, то побачили — на грудях рана.

Опритомнів він і розказує: привезено його з синами до міста і вкинуто в дворову тюрму. Там багато людей розстрілюють; долі в підвалі пісок насипаний високо, щоб кров забирав день і ніч. Коли промок, тоді вигрібають і замінюють сухим. Казав: з великим страхом ждали, поки черга дійде, все чули стрілянину і серце боліло. Аж ось наша пора, вже не згадую, як ішли: просто на бойню тягнуто. Поставили чотирьох нас під стіною, не так, як заведено, що обертають спиною і в потилицю кулями б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тільки одно пам'ятаю: блиснуло і я весь скорчився, мов електрикою обпалений біля серця і звідти по всьому тілу… Скорчився враз і миттю все стемніло. Прокинувся я з припеклості, щось мене давить, груди скувало і дихнути не дає, як часом буває в сні. Болить від того, що дихаю. Починаю ворушитися — стає менктрохи легше. Все дужче випручуюсь і відгрібаюсь, а чую: землю жую, бо в роті її повно. Вивільнив руки, пробую ними помогти собі, щоб підвестися трохи, це — як черв'як із землі вилазить, так я видирався. Вже починаю бачити: коли ж виліз, дивлюся і нічого не тямлю, мов сон якийсь. Біля мене біліє, а далі кругом темно, тільки найбільші дерева вирізнились. І холодно мені. Там, звідки виліз, була моя нора — в ямі, широкій, як хата. Мерзну і дуже в грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось потроху спливає з пальців і крапає. Тоді вже роздивився: сніг долі і на нього моя кров збігла. Відірвав я від нижньої сорочки шматок, згорнув і поклав на рану, зверху поясом перев'язав, через груди.

Треба йти від ями. Лишень, дерево прошелестить на вітра, — вже з страху здригнусь, бо думаю, це вбивці мої вертаються по мене: дострілювати; аж привиджені з мороку. Відійшов трохи і знов назад бреду — не хочеться кидати місце, бо, може, сини, бувши зо мною в ямі, не подоходили і ще теплі. Котрий прокинеться, як і я сам, випручуватись буде, то поможу йому. Відступав я і вертався. Стану до ями — слухаю, на коліна опущусь і знов слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землі і до снігу, чи не почую, як дихне хто з синів або тихо застогне, і часом вчувається, що таки зітхає живий чоловік на глибині; а тоді знов тихо. Другі шелести приходять — з лісу. Був я такий стривожений, що голова горіла і пекло в грудях… Сам зітхаю, а чується, нібито з глибини. Раз почав стукати кулаком об землю, може, збудиться котрий, з непритомності вийде, і,вже стукаючи, тихо кличу іменами синів: «Петре, не чуєш? Іване, а ти? Михайле, слухай!..» І в одну мить видалося мені, що на це ім'я, найменшого сина, мов би застогнало і шепотом відгукнулося, кроків за два чи три в сторону. Кинувся я туди — стукаю і питаю!.. Ні, все тихо. Довго викликав їх і слухав, так уже з того світу не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю, знайду котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, і другі, що лежали біля мене, подубіли: я обторкнув їх. Коли хто не був готовий з розстрілу, долущився під землею. Іти треба геть скоріше, а все перед очима — сини: що вони тут лежать, і велика сила тримає мене. Вже коли зовсім змерз, рішив: нічого не зробиш, треба прощатись.

Вже і відійшов далі, та враз тоді місяць висвітився — стало видно, як вдень; ще раз вертаюся… Бачу: темніє западина, з якої я виліз, а велика могила ледве снігом притрушена.

Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рівно заметене. Коли ж загрібали нас, потрусив сніжок та й перестав — небагато його на свіжині; там він і танув. Яма на глинищі, серед нетрів лісних,— рідко хто загляне. Перетліють покійники, рослинністю в лісі вкриються: під кущиками і деревами ніхто не вгледить — пам'ять про людей перейде.

Постояв я, поплакав над синами і, перехрестивши їхній похорон, пішов, куди очі дивляться.

Виламав ціпок: легше йти стало, а то вже я знесилювався. Добре, що посвітив місяць, поки я на стежку напав і добувся до низької смуги — там дорога була, хоч заметена, та все ж рівніше йти і кущів небагато. Знов стемніло; брів я,— розказує старий,— не знаючи, куди і скільки верст. Закрутилась метелиця, і погано, бо нічого не бачу, а радію: от замете мій слід, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрівняло сніг за мною. Холодно зробилося. Став під деревом і беру сніг — витираю місця на одежі, де кров. Трудно прийшлося на собі слід виводити; він згладився якось, бо піджак темний. Як витер і вимочив снігом, не було дуже знати, тільки сохло довго і морозом клалося в груди.

Вийшов на степ і держуся попід заметеними вербичками і комишами. Набрів на сарайчик — мабуть, притулок для робочих, що на буряках працювали; похилений і дверей нема… А долі солома, снігом присипана. Згріб, збив її в копицю і зарився, як звір. Зразу ж заснув і проспав мало не до вечора. Виглянув я,— сонце так світить на сніг, що нічого не бачу: сліпить мене. Голова важка; і всього мене хвороба палить. Як поїв снігу, трохи полегшало.

По сонцю видно, в котру сторону йти, спішу туди і все оглядаюсь, бо знаю: я тепер незаконний чоловік на світі, арештований і розстріляний, викреслений із живих списків; по документах — мертвяк. Стану перед начальством, хай найдрібнішим, і не можу сказати, хто я такий єсть! — гірко і страшно на душі… Виштовхнуто мене з життя, без ніякої вини за мною, і що робити? Так думав і все йшов і йшов.

Темно стало в степу; тоді засвітились огники — на хуторці. Проходжу вуличкою і в вікна заглядаю. Бачу ікони на покуті і вже стукаю об хвіртку: боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жінка виглянула, питає: хто там? Кажу, подорожній, одстав од возів і заблудився, пустіть переночувати! Не бійтеся, я і горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею внуки, а сина і невістки немає — в город поїхали: ще якраз суботній вечір був. Борщу насипала бабуся і хліба ячного,— їв, мов дикий, з голоду. Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу. зсунувся в ярок і вдарився об гострий корч.

Ліг на лаві; тепло і тихо. Зірки видно в шибках і місяць, як викутий. Скоро я й заснув.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: