— «І знову дні, руді та бурі», — задумливо відгукнувся Микола на це.
А Ромця знову починає розповідати нову історію про одну гарненьку особу із шлакоблокового, з якою він минулої суботи танцював. Притиснув її ненароком, а вона, наївнячка, образилась. Слабке створіння, але вредне… «Ну гаразд, будемо танцювати по-піонерському», — сказав їй і після того водив партнерку свою тільки по-піонерському, на відстані витягнутої руки…
— Щось схоже я від тебе вже чув.
— Тоді перепрошую, — з удаваним жалем мовив Орлянченко. — Я забув, що для тебе наші Марусі — то краща половина людства. Мадонни, недоторканки!.. А, по-моєму, вони самі не люблять, щоб їх ідеалізували, їх більше влаштовує, коли ми дивимось на них по-земному… Ідеали Ідеаловичі зараз не в моді.
— У цьому за модою не женусь, — спокійно заперечив Баглай. — А ось чи думав ти, чому найбільші поети всіх часів саме її оспівували, жінку? З неї, звичайно, земної, творили своїх небесних мадонн…
— Одну ще й тобі он залишили: в Катратого город поливає.
— На цю тему краще помовч.
— Чому?
— Та тому.
— О, невже? — Орлянченко, здогадавшись, у подиві аж свиснув. І одразу ж з вікна з'явилась непричесана спросоння Вірунька.
— Ще свистунів не вистачало тут серед ночі, — кинула вона сердито.
— Віро Пилипівно, маю ж я право хоч на вулиці свистіти? Чи тільки з дозволу?
— Прав у тебе аж надто!
— Право тільки тоді право, коли його можна здійснити. Інакше це буде лише фікція, тінь права! — І Ромця застрочив скоромовкою про нестерпність обмежень, яких йому доводиться зазнавати, про те, як надокучають людині різні вказівки, що їх чуєш на кожному кроці, а закінчив афоризмом із польських «незачесаних думок»: — Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитись під час спеки…
— Що ти мелеш, скептику ти нещасний? — спросоння, видно, мало що второпавши, накинулась Вірунька на Орлянченка. — Хто це — ескімос? До чого ці тропіки?
— А Іван ваш де? Він же зараз у тропіках…
В самій згадці про Івана о такій порі, та ще з Ромчиних уст, Віруньці вчулося щось образливе, блюзнірське.
— Як твою лепетню зрозуміти? — висунулась вона всією розпатланістю з вікна. — Хто про мене Іванові хоч слово накриво скаже? Честі не заплямувала, це вся Зачіплянка знаєі А ти, вітрогоне, гуляй звідси, поки качалкою по плечах не дістала!
— За що. Віро Пилипівно? — жваво схопився на ноги Ромця при згадці про качалку.
— А за те! Всіх по собі не рівняй. Сьогодні з одною, завтра з другою…
— Що вдієш, коли вони нудні та порожні, як осінні пляжі.
— Сам ти порожній. Під носом засіялось, а на розум ще й не орано… Попався б ти нам у бригаду, ми б тебе швидко перевиховали.
— Знаєте, скільки часу треба, щоб перевиховати нас? Тисячу літ! Смішні мені ті, що вірять, нібито через двадцять років усі стануть раптом зразково-показовими, зникнуть егоїсти, бюрократи… Ні, тисячу літ, і не менше!
— Чого ти з ним водишся, Миколо? — вже спокійніше звернулась Вірунька до Баглая. — Ти ж серйозний хлопець, в голові думок повно, а він, оцей перекошений… що між вами спільного?
Ромця ніскільки не був цим дошкулений.
— А як Миколі без мене? З ким він тоді дискутував би на теми вічного кохання?
— Ще тобі базікати про кохання, — аж ніби з жалем вимовила Вірунька. — Що ти знаєш про нього?
— Якщо не гравцем на полі, то хоч суддею ж міг би бути?
— Справжнє кохання саме собі суддя.
Орлянченко, вражений відповіддю, обернувся до Миколи:
— Чуєш, які афоризми видає наша Віра Пилипівна? От що значить два роки без Івана!
— Вона має право на такі афоризми, — сказав Микола серйозно.
Вірунька ж, перемовчавши, знову взялась виховувати Ромцю:
— Добрим наждаком треба тебе терти, хлопче… Чуба на лоба начесав, перстень носиш, а що з тебе в житті? Мало ще ти нашого квасу випив…
Це вона має на увазі вітамінізований квас металургів, яким вони в цеху спрагу тамують… Орлянченко і на це хихикає:
— Знаю той квас! Такий міцний, що й око одному пробкою вибило!
— Якщо такому ледащові…
Отут Микола вступився за товариша:
— Вірунько, не забудь, що перед тобою робітник найвищого розряду. Можна сказати, еліта!
— Отож… Зміну відробив та й пішов вітер вулицями ганяти. Тільки й на умі танці та комфорт…
— Потрібні й такі, — не образився Ромця. — Без таких, як я, життя було б прісним… Прісним, як дистильована вода.
Вірунька не захотіла більше слухати:
— Годі, йдіть собі, не товчіться під вікнами, в мене діти сплять. — І, прихиливши вікно, вона розтанула в сутіні кімнати.
Після цього хлопцям тільки й лишилося — розійтися. Орлянченко завернув до себе, кинувши Миколі на прощання: «Салям!», а Микола далі попрямував вуличкою, яка повела його до саги. Почував якусь правду в отих Ромчиних словах про прісноту життя, почував, що течиво його зачіплянських днів без Ромчиних ужалень та приперчувань щось би втратило, стало б, мабуть, і справді, як він каже, прісним… І хоч душа не сприймала Ромчин цинізм, невибагливість, але якось і не уявляв себе Микола без цього приятелювання, без орлянченкових дотепів, скепсису та в'їдливих парадоксів. Була в ньому ніби потреба організму, що вимагала якоїсь протиотрути від одноманіття буднів, від стандартних уявлень тих, кому хотілось би з тебе зробити людину-цеглу, бачити в тобі лише податливий, злиденний духом будівельний матеріал… Ромця вважає, що він має право на певну розхристаність душі, декого це коробить, а чому він справді у своєму поводженні мусить бути підігнаний під стандарт? І якщо він зараз трохи й перекошений, то що такого? Адже чув колись від матері: навіть дерево себе в рості випрямляє!
Де б не опинився, блукаючи цієї ночі, Баглай: чи біля саги, в якій місяць плава розплавлений, чи на соборнім майдані, — всюди невидиме була з ним і його юна мадонна з загорілими міцними руками, з сумовитим лицем задуманим, на якому ота смага сарматська горить! Один раз тільки і вдалося Миколі побачити її зблизька — біля самого паркана грядки поливала. Стояла зарошена, із шлангом у руці, а спідлоба погляд на Баглая — глибокий, важкуватий якийсь, недовірливий. Густа смаглявість лиця різко відтіняла зеленаву голубизну очей, сумовито-сторожких, зачаєних. Недовіра і смуток глибокий — вони найбільше вразили. Уста затиснуті, а в погляді і в усій поставі було щось затяте, сміливе, вгадувалась внутрішня сила натури, пристрасність, надійність душі. Волосся темно-русяве блищало, вільно розкинуте на плечах, кільчасті кінчики його золотились на сонці, ніби злегка пригорілі, припалені іншим, степовим сонцем. Сумовита глибінь очей була аж з прозеленню якоюсь, з отією, що її колись, мабуть, можна було тільки в очах у мавок підгледіти десь на Вовчих Водах. Зовсім ненадовго зустрілися над парканом їхні погляди, Микола привітався, і незнайомка відповіла йому неголосно: «Здрастуйте». То і вся була розмова. А неспокій і хвилювання від того її погляду Баглай і зараз почуває в собі, блукаючи, мов тінь, нічною Зачіплянкою. Хотів би ще і ще бачити її. Чомусь саме їй, отій ще не знаній людині, хотів би він виповісти своє життя, все своє заповітне.
Коли людині скоро сповнюється двадцять два, а дими безупинно димлять, а слава поета тільки в мареві мариться, є над чим замислитись. Двадцять і два, а ще нічого не зроблено для безсмертя! Щось подібне нібито вигукнув колись Юлій Цезар у дні своєї молодості. І хоч було то в суворому Римі, а не на цій лагідній, поетичній Зачіплянці, та виникають, певне, в людей і через тисячоліття такі настрої, які вже колись були і когось непокоїли. Справді, що встиг зробити? Що встиг збагнути у своєму двадцятидвохрічному світі? Де поема твого життя? «Рятівники Титана» — може, так вона буде зватися? Про металургів, про тих, що серед розгулу смерті врятували свій чорний міф — чавунного, з розірваними ланцюгами Трударя, в якому так молодо-неповторно відлився невмирущий дух революції. Поема про таких, як легендарна ота Майя Прапірна з Колонії, як батько твій Никодим Баглай, що добровольцем пішов у сорок першому, в перші ж дні, безповоротно зник у задніпровських бурих вітрах… Поема трагізму, поема нездоланності духу, але якими словами-карбами її накарбувати? Щоб так, як собор оцей, вікам донесла дух твого задимленого й жорстокого часу … Тільки чи потрібне буде їм, прийдущим, твоє творіння? Нова ота ера загірна, чи не збайдужіє вона до слова поетів? Якими вони будуть — поеми майбутнього? Поеми абстракцій? Алгоритми замінять музику слова? Математичні фантазії, може, стануть там надихати співців? Як шалено, із швидкістю сновидінь, пролітає час! Не такий уже й довгий вік мистецтва, витвореного людиною. Тридцять чи сорок тисяч років тому невідомий митець при відблисках вогнища вивів у своїй печері перші контури мамонтів, на яких він удень полював… Після того була Нефертіті, був Парфенон, була Мона Ліза… І тепер ось бачиш сучасний модерний витвір, де безладною купою перемішалися людські вуха, очі, носи, а на зміну гармонії виступив хаос, на зміну фарбам Рафаеля приходить консервна бляшанка і мавпа з квачем… Виродження? Самозапечерення? Дух людський вичерпав себе? Чи це тільки криза минуща, після якої ще буде в мистецтві і юність, і весна, і сонячна гармонія нових ліній, нових барв?