Собор – Олесь Гончар

Та щуки ж які! — аж захлинається керівник ансамблю. — На весь розгін руки! Оце вам і зветься ловити «на скок»…

Катратий буркнув, що брехня це, мовляв, а Лобода підтримав свого друга, бо там заводські ветерани справді розкошують, живуть, як у Бога за пазухою…

— Та, власне, хіба й не повинно так бути? — казав він примирливо. — Завоювали, то й мають. Все їм, як піонерам, рідна влада дає. Все від неї само іде їм «на скок»… — І додав майже зажурено, майже філософічно: — Колись, мабуть, і ми там опинимось… в Палаці ветеранів. Темп такий, що збіжить життя, й не оглянешся. — І, ласкаво глянувши на Єльку, підбадьорив її жартом: — Дорога ясна: комсомолом починаєм, соцбезом кінчаєм!..

Коли раків у відрі не зосталось, і пивні пляшки порожні валялися на піску, дядько Ягор взявся стругати весло, яке не перший день струже, як тільки вибереться вільна часина. А приїждже товариство запросило Єльку по Дніпру прогулятися з вітерцем.

Катратий застережливо кинув, що он з-під сонця хмара заходить, але товариство на це не зважило, весело підхопило Єльку, і не встигла вона й схаменутись, як була вже в човні, і моторна помчала її — вперше в житті! — просторами Дніпра. Лобода, сидячи в човні навпроти, дивився на пасажирку розчулено і вдячно і мовби втлумачував поглядом: бачиш, Єлю, все тут робиться тільки ради тебе, ради того, щоб принести тобі вдоволення й радість.

— Куди? — коротко спитав інженер, що правував моторкою, однак Лобода, якому запитання адресувалось, нічого не відповів і знову німопромовистим, упокореним поглядом перепитав Єльку: вислов, мовляв, своє бажання, ти тут владарка! Моторка, і напрям її, і швидкість, і наше товариство — все в твоєму розпорядженні! На острови оті? Чи під мости? Чи до водної станції? Все твоє тут, все тобі відкрито, бажай, командуй, вели!

Рівномірне стукотіння мотора, струмування легкого вітерця в розпашіле лице, зустрічні човни, — з деяких чути вітальні вигуки, звернені до Лободи та його супутників, — і знову простір надвечірнього Дніпра з повнотою вод і розливом світла. Отак би помчати аж до своїх Вовчугів, хай би побачила бригадирова крикуха Єльку в такім товаристві, оніміла б зі злості!

В одному місці довелося розминатися з легкокрилим табуном гостроносих, схожих на ракети човнів; в кожному сиділо по восьмеро гребців, вони то згинались, то розгинались в єдиному ритмі, в єдиному помаху весел, тільки чулося дружнє плесь-плесь. І серед тих смалюватих, з мокрими спинами, з мокрими чубами атлетів Єльці ніби завважилася одна знайома постать… Це ж він, студент? Так і тьохнуло враз усе солов'ями, що їх чула вночі на Зачіплянці з магнітофонної стрічки!

Промчали човни, віддалялися з ритмічним помахом весел, а життєлюб із ансамблю басовито вигукував, повен завзяття й ентузіазму:

— Оце життя! Оце життя, а не фікція! Своєму майбутньому чоловікові, Єльочко, умовою поставте: щоб катав вас щодня… Щоб яхту вам персональну… Ви для цього створені! Вам усе літо на пляжі викрасовуватись! — І, мовби жартуючи і ніби й не зовсім жартуючи, вигукував далі, що якби йому така красуня виявила честь, то він би їй створив комфорт, будь здоров! Двічі на рік на курорти їздила б, не став би ревністю замучувати, звіту не питав би, не дріб'язковий…

— Все для жінки можна віддати, — Лобода знов багатозначно глянув на Єльку, — якби тільки виявилась достойною, здатною створити з тобою міцну, сучасну, зразкову сім'ю. Повну їй волю за це. Хочеш учитись — учись. В музеї, в кіно ходи, на концерти. Хочеш в туристську — одержуй, будь ласка, путівку й довкола Європи: Парфенон, піраміди, Везувій… Я на це так дивлюсь: цілковиту суверенність дай жінці, усі права дай за те, що вона рятує тебе від самотності й хоч коли-не-коли приголубить, — голос його налився щирістю. — Хай вона будує життя на свій смак, все їй повинно бути дозволено при одній умові: не бігати із заявами в комітет на свого рідного чоловіка, — пожартував він трохи сумовито. — А ось у моїх знайомих: як тільки найменший конфлікт, не так глянув на неї законний чи десь затримався з товариством на островах, уже вона й біжить із заявою в комітет, де з тебе стружку зніматимуть…

Єлька розуміла всю підводну течію цієї розмови, і хоч почувала, як нуртує в ній якась не до кінця усвідомлена відпорна сила, але було щось і приємне, спокусливе в цих натяках, в мальованих картинах, в неприхованій увазі до неї. Над усіма тут вона ніби старша, всі перед нею так і стеляться. Почувала, що зараз ніби виростає у своїй цінності, помічено її вроду, комусь вона таки потрібна… Не зоставались в її душі без відгуку слова про оту незалежність, вільність, про пляжі дніпровські, де можна було б цілі дні проводити безтурботно, наодинці з сонцем, із волею, із блакиттю!..

Буря знялася несподівано. Так вони щоразу зненацька зриваються, ці надвечірні бурі на Дніпрі. Із заходу, з-під хмари, погнало враз курявою, на півнеба закушпелило рудим, і одразу й заводи, і Дніпро, й мости, окутало якоюсь тривогою, сутінню вітряною… Небо, що вдень було повне блакиті, тепер скаламутилось рудою завією тьми, і вітру, й тривоги. Човни, як тріски, погнало на воді, і білокорі осокори на берегах закудла-тились листям, потемніли, страшно віддалені, і в Лободиних очах Єлька помітила, як майнуло щось сполохане. А туча розросталась, навкруги посутеніло. Дніпро збурунився, моторка йшла важко, орала хвилі, воду зривало вітром, кидало бризками в обличчя. Бурею пригнало їх знов до Катратого. Єлька вистрибнула просто у воду. Підібравши плаття вище колін, мерщій подалася до берега, а моторка одразу ж погнала далі десь до свого причалу.

Опинившись на березі, Єлька відчула дивне полегшення. Їй здавалось, що саме ця раптова буря від чогось її зарятувала.

А для Катратого наче й не існувало цієї бурі на Дніпрі, сидів собі під розшумілим осокором і спокійно стругав своє весло. Обвіяна вітром, що плаття на ній туго обліпив, Єлька з радісно-лоскітним почуттям стояла на березі, і не серед хвиль уже була, а на твердій землі, і буря її не лякала, осокор співав їй своїм шумом, і було щось навіть буйно веселе в тому, як розбігаються, втікають увсібіч човни з Дніпра, більші й маленькі, а одна шлюпка з заводським номером перекинулась неподалік берега догори дном, і двоє хлопців-голяків, видершись на ту ковзку посудину, стали в бешкетнім ошалінні вибивати на ній чечітку. От їх би в ансамбль!..

Катратий ніби й цього бешкетництва не помічав, похмурістю було повите його обличчя. Чимось, видно, було старому зіпсовано настрій. При товаристві цього не виказував, а зараз — як туча. Помовчавши, виповів Єльці причину: квартальна сьогодні приходила. Чи головин приїзд її розколошкав, чи інший хто підказав, тільки раптом згадала й квартальна про свої обов’язки. Домовою книгою цікавилась, і хоч по-сусідському, проте попередила Ягора: або прописуйте свою квартирантку, або… Треба буде шукати десь руку в міліції, щоб прописатись, щоб узаконитись у житті.

VIII

Вкрадено таблицю з собору!

Там, де висіла, зоставсь прямокутник необлинялий та дірки від гвинтів. Мабуть, і сам Лобода-висуванець, який вважав себе знавцем робітничої душі, всіх її закамарків, не сподівався, що такий незначний факт, як пропажа таблиці, шматка чавуну, наробить на Зачіплянці стільки шелесту. І перший, хто виявив, — двоюрідний брат Володьчин, Костя, сліпий танкіст, точніше, його кокетуха Наталка, котру він проводжав до раннього автобуса, не ховаючи ніжності, як буває в них щоразу, коли помиряться після сварки. А подружжя це нерідко потрапляє у шторми та бурі; незадовго перед цим у їхніх широтах просто тайфун лютував… Обоє були запрошені на іменини до Наталчиної приятельки на селище «Коксохіму», ішли туди під ручку, в мирі та злагоді, а звідти вночі Костю аж біля цього собору Наталка догнала з покаліченим баяном, за руки хапала, просила: «Пробач! Дітьми благаю, прости! Хочеш, на коліна перед тобою впаду, бий, топчи, тільки зніми гріх, пробач, востаннє пробач!..» Ніхто ніби й не був свідком цієї нічної сцени, а проте вся Зачіплянка вже знала, як Наталка після іменин каялася та навколішки повзала перед своїм сліпим Костею на майдані, бо знов, видно, підпивши, «давала дрозда», як сама вона висловлюється про себе… Бурхлива, загуляща, Наталка і з Костею теж познайомилася на одному з весіль, куди його були запросили грати: сама до нього підсіла, розпалена, стала руку гладити. Сказала, що він їй подобається, він гарно так грає, з настроєм, а що невидющий, то… «Я зараз теж невидюща!» — засміялась вона тоді і, підхопивши його, відбиваючись від усіх жартами, сама безсоромно потягла його в кучугури, в ту пустелю пристрастей, де чебрецями гарячими дух забивало, де від млосних чебрецевих пахощів можна було вчадіти навіки!.. І ось тепер, на іменинах у приятельки, вона, як безмужня, про Костю забувши, весь вечір вигоцує з заводським енергетиком, тим старим донжуаном, притьохкує сороміцькими приспівками до нього, а тоді раптом відлучились кудись удвох, — Костя одразу відчув їхню відсутність. Зникли і не вертались, повів легковажницю старий гультяй, мабуть, до тих самих чебреців… Не став більше грати Костя: брязнув баяном об землю, аж заскавчали рештками музики міхи… Потім, коли біля собору наздогнала його Наталка, були знову виправдання, пояснення, іменем дітей благалося, а він хоч і кипів люттю образи, ревнощів, проте знав, що, як не вперше вже, зрештою прийме її каятьбу, і сльози, і пестощі, і вже й сам ніжитиме її, ніколи не бачену, жагливо-палку, загулящу… Буває, що любити — це лише радість, а буває, що це майже повсякчасні муки і біль. Як у нього. Ніколи не бачив Наталчиної усмішки, не знає, яка на вроду, який у неї вираз очей, тільки плоть її знає, тіла пругкий вогонь, ласку рук… І ще солоний смак сліз її, сліз каяття…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: