Собор – Олесь Гончар

— Замучились, мамо… Легше стіну пробити, — буркнув син.

Баглаїху це аж розсердило.

— А ти на легке сподівався? — запитала суворо. — Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті — одразу й носа вішати? Це не по-нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати…

Відчитала, показала характер.

— Дякую за моральну підтримку, — похмуро віджартувався Микола.

Посьорбав борщу, вщипнув пирога і одразу ж із двору.

Солома на Ягоровій хаті від часу злилася, скипілася в єдину землисту масу. Порожньо в дворі, тільки груші-рукавиці самотньо, нікому не потрібно висять. Біля саги постояв: дітлашня на мілкому вибулькувала, по сліпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвіночками — індійський сувенір… Бережком змагаються в стрибках жабенята, ці змалілі нащадки мамонтів. Ще далі вийшов, на кучугури подививсь. Ніде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла…» Течуть у мареві кучугури, молочай рудіє такий гіркий, що його й кози не їдять… Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим… Чорні силуети домен, місто нагірне з вежами… Дух титанізму панує тут. Літаки гуркочуть десь високо-високо… І знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожність світу, полігонність його… Навіть у розвихреній сліпучості сонця почувалось щось ніби тривожне… Мимоволі наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?

Зайшов потім до Олекси — той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрість за прикрістю.

Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, ніби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандіозно!

— А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварів називають? Огнярі! Це ж здорово?

Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зіграли партію в шахи. Тим часом і Олекса з'явився. Загледівши Миколу в Орлянченків на подвір'ї, теж завернув сюди, про що Ромця повідомив на свій манір:

— Ось і наш фанатик одновухий.

Фронт перейшов Олекса — вуха зберіг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому відпекло, на щастя, хоч очі тоді йому не повипікало. Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить.

— Наша бере, — звернувся з новиною до Баглая. — Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фільтр на одну піч, а інші хай собі димлять, — пояснював Ромці. — І ніхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим — так, кажуть, одразу купа заяв у міськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нація! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати відстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, діло зрушиться. На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути.

— Тільки чи знову не відфутболять? — висловив сумнів Микола.

— Я ж давно вас, нещасних, учив, — упевнено мовив Орлянченко, — на всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство — силу антикрутійства… Крутійство — то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби, що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує — ти розкручуй. Він розкручує — ти закручуй. Війна нервів. Без війни нервів прогресу не буде! Вимотуванням їхніх бюрократичних жил — тільки цим ту залізобетонну публіку можна взяти.

Механік спробував пояснити, що не в тім річ, мовляв, не всі ж там і глухі. Секретар обкому зацікавився, товариш Дібровний, тому й заворушились.

На Орлянченка це не справило враження.

— Відрадний факт, звичайно, що не всі на світі ретрогради, що, крім дрімучих догматиків, трапляються також позитивні секретарі, — сказав він філософськи. — Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну ідею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачіплянських диваків. Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке-не-будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи… Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш… Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, діяч, вибачте на слові, просто поганий?

Олекса-механік, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо:

— Поганих секретарів не буває, затям це собі, Романе батьковичу. Затям і більше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристські їздити… — І додав уже іншим тоном, співчутливим: — 3 інфарктом лежить у лікарні наш секретар. Мав у центрі якісь неприємності (не за собор, звичайно), тільки повернувся, і просто з літака — в лікарню…

Не було після цього що сказати Ромці: лише руками розвів.

На Миколину досить несподівану пропозицю їхати на Скарбне Орлянченко відповів відмовою, у нього, мовляв, на сьогодні свої плани, досить меркантильні, а Олекса-механік зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обоє й помчались туди, «на лоно природи» — ак сказав би Лобода-син.

XXIII

Почалася нова смуга в Єльчиному житті. І сталося це завдяки турботі старого металурга, діда Нечуйвітра, як його всі тут величають, бо ні на які вітри не зважає, в усьому свою лінію веде. Ізот Іванович сам привів Єльку до директора; цей, виявилось, знав Єльчині Вовчуги, мав із їхнім головою якісь господарські стосунки. І що документів зараз при ній не було, це його теж не збентежило, повірив: попрацює в них офіціанткою, матиме й документи.

Наступного дня Єлька вже ходила в їдальні з білою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тільки вечерю роздала, ще й сонце не сіло, і — вільна. Ці старі люди оточили потім Єльку на ганку, небайдуже розпитували, розповідали й про себе, не скаржачись, навіть із жартами, в яких, правда, чулась гіркота.

Підопічними називають нас, дочко. Справді ж, підопічні держави, робітничого класу. Якби колись, під парканом гинули б… А зараз, бачиш, у вічному санаторії…

— Хто направляє нас сюди? Самотність направляє. А деколи, буває, здають нас до цього раю рідні сини, а найчастіше невістки дорогесенькі, щоб із нами клопотів не знати. За утримання батьків вони доплачують, а в кого з нас, металургів, пенсія велика, за того й зовсім не платять…

— Різні тут серед нас є: з броненосця «Потьомкіна» один був — торік поховали… Був Горбенко, що з Чубарем працював…

Підопічна одна хвалиться:

— Все чистоті присвячуємо. Змагаємось за палату компобуту. Ось у нашій палаті квіти найкращі, директор у наказі відзначив… Не лінуюсь, дарма що вік: стілець поставлю на стіл, видерусь і обожур витру, — хвалиться бабуся вдоволено.

Металурги з цих чистух підсміхаються:

— А за міцний мир у палаті ви боретесь? — І до Єльки: — Між нами, дідами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру… Та хоче радіо слухати, а та ні, та кватирку — зачини, а та — відчини, і таке піде, така агресія, хоч до 00Н звертайся…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: