В’юниться стежка поміж очеретами, іде Єлька, куди сама стежка веде, — у плавневе безлюддя, у плавневу безгомінь. Вся природа тут повна злагоди і якогось тайномовства. Чапля струнконога причаїлась під очеретом, не одразу й помітиш її… Деркач десь у траві дирчить, що пішки звідси, кажуть, ходить у Африку зимувати… Біліє лілея серед ряски, ваблячи око своєю дивовижною чистотою… Ні, світ такий гармонійний, не все в ньому тільки розлад і хаос! Як оте небо, що сяє блакиттю, так і світ повен краси, лише зумій відчути її, розгледіти, навіть якщо тобі гірко й боляче.
Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежці завилася постать юнацька. Мабуть, один із тих тарзанів, що з дерев у воду шугають, а потім вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонці. Ішов назустріч загорілий, мускулястий, тіло ще блищало, мокре від води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далі йшла. І це не снилося їй і не видінням було, було реальністю: наближався Микола Баглай. Впізнала його і серце завмерло, а він ішов понурий, задуманий, під ноги дививсь. А коли глянув на неї, то аж дико якось глянув, ніби не повірив своїм очам, і їй, зляканій, затерплій, стрельнула думка: був! 3 Вовчугів повернувся! І все, що там було проти неї, з собою зараз несе!..
Всі слова радості, щастя й привіту застряли Баглаєві в горлі, коли Єлька зовсім реально постала перед ним. Він аж зблід, а вона зашарілась. Наблизившись, навпроти нього Єлька зупинилась, хоч була якась ніби віддалена, очужіла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усміхнулись, ніби не йому. Осмілівши, зібравшись із волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицінливим, ніби випадкового стрічного, що буде зараз до неї в'язнути на цій безлюдній стежці. Так і стояли мовби одні у світі, одні серед озер, шовкових трав, серед безгоміння плавнів. І це вона, Єлька, так примружено-вивчально, оцінливо, аж холодно, дивилась на нього? Тільки змигок чисто жіночої цікавості майнув у очах, коли мимоволі ковзнула поглядом по стрункій постаті цього стрічного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цікавість була не Єльчина. Щось ніби навіть іронічне з'явилося в цьому погляді розглядання: жертва спорту? Торс єгипетський, плечі розвинуті, на веслах такі ціле літо пропадають… Дівчатам мало радості від таких, що, крім спорту, нічого в житті не бачать… Знаємо, мовляв, багато вас тут вештається таких по Скарбному з ластами, з транзисторами… «Ну, будеш в'язнути, чіплятися? — мовби запитував погляд. І це Єлька? Де ж та, що полонила його цвітом своєї душі, рідна, щира, жаглива? Крикнути б їй щось оглушливе, стряснути з неї отой невидимий панцир віддаленості, іронічної зверхності, збайдужіння… Де ж ти, Єлько тієї ночі пісенної, того поцілунку, яким опалила його на людях коло собору? Ці дні і в степах бринів Баглаєві твій голос, наймиліший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз…
— Єлько! — наблизившись до неї, Баглай запитав різко, вимогливо: — Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут?
Їй це здалося образливим.
— Звіт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах… Можу додати!
І заговорила. Слова вибухали якісь майже вульгарні, руйнуючі, ішли ніби зовсім не з її, не з Єльчиних уст. Про якийсь комбікорм у соборі, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще піддівком будучи… Та й що дивного? Адже байстрючка! Хіба з таких путящі бувають? Тільки й ростуть з таких повійниці! Поїдеш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать… Була й по ресторанах, а він що думав? І зараз з ресторану йде. Ні сорому не боїться, ні ганьби. Душа задубіла, стала як шкура на колгоспній клячі — вже ніякого болю не відчуває!..
— Перестань! — Баглай міцно стиснув її за руку. — Ні слова більше.
Було ясно, що вона навмисне набалакує на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженні, навмисне виставляє себе в ролі пропащої, розгуляної, яка все пізнала, все перейшла.
— Не хочу цього слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама…
Єлька присмирніла, похнюпилась перед ним. Знічев’я длубала ногою корінь кінського щавлю. Потім, зітхнувши, обвела поглядом плавні:
— Чому в природі все таке гарне: небо… вода… очерети… А в людському житті?
Баглай з ласкою взяв її обидві руки, дивився на плечі, що стікали плавко, оголені більше звичайного… На опущені, з припаленими кінчиками вії дививсь, на болісний посмик губів… Нічого понад це! Вінець життя у тобі. І щастя жити — саме від того, що відкрив для себе оцю назавжди найближчу людину…
— Я тебе всюди шукав.
— Ти був… у наших Вовчугах?
Так, він був у Вовчугах! І йому все про неї відомо, він чув від людей про Єльчине життя, — розважне, добре слово про неї чув…
Невідривне на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз із твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне — то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!
Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили. За озерами знову озера — озера білих лілей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих…
— Є щось сумне в цих просторах, — сказала після мовчанки.
— Не треба сумного! — відмахнувся Баглай, але теж замислився. — Простори завжди мають у собі щось сумне… Візьми небо, степи… Як і в усьому прекрасному, навіть у погляді закоханих психологи знаходять щось ніби тужливе… Так де ж ти була? Що шукала?
— Один сказав мені колись: шукачка свободи… Як лайку сказав… А воно ж і правда… шукачка, — і в голосі їй забриніла іронія, гіркість. — Та таки ж знайшла! Бо любов — це ж, мабуть, і є найбільша свобода…
— Як це ми зустрілися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна… і раптом ти. Просто містика якась!
Єлька звела очі на нього:
— Я вмерла б, якби ми більше в житті не зустрілись. Правду кажу: умерла б.
І погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселій через Ягорів паркан. Не було вже у вічу того, що перед цим навіювала на себе, навмисно навіювала, мовби від чогось захищаючись… Було зараз зовсім інше: вловив затаєну, болісну жагу чистоти й кохання. Жестом вродженої турботи й ласкавості зігнала йому комара з плеча, а рука так і затрималась на плечі. Відданістю, любов'ю світився й зеленавий погляд, очі стали криницями бездонними, знову наскрізне сяйнули слізьми, як там, біля собору.
— Ти мій коханий, коханий… Знав би ти, що зараз робиш зі мною. Біля тебе я вдруге народжуюсь, біля тебе знову людиною стаю…
— Щастя ти моє! Щастя, доки й живу на світі!
Сліпнучи від власної ніжності, Микола пригорнув, обійняв її.
Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетіла над сонцем, над очеретами.
Стояли, вмерши в обіймах.
Будуть ще вам місячні ночі Скарбного, будуть ще вам сиві тумани і роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, заніміють волохатими тінями по кущах. І птахи нічні будуть озиватися до вас своєю таємничою мовою, і в грозах благовісних, серпневих ще побачите своє Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простір ними трепеще, і наелектризоване небо дихає свіжістю й силою розрядів, раз у раз освітлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нічна гроза, і шумітимуть дерева, по-нічному високі і якісь розп’яті, хрестаті…
Ще й ранки вам будуть гожі, післягрозові, коли вже відгриміло, й нема химерностей ночі, волохатих тіней, нема спалахів, таємничості, видінь — тонконогі комахи бігають по воді, вода корінь миє, і дівчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана між дубами на рідколіссі берега, і сонце молоде цілуватиме перса дівочі… Так буде: сонце хвилясте біжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранішнім рухом повітря, і світляні зайчики, відбившись від води, перебігають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тіней і світла біжать по щасливих обличчях закоханих, по тугій карбованості гіллястих вікових дубів.
XXIV