Катратий велів з міста йти просто до бакена, та ще й не баритися, — робота там у нього яка, чи що?
Дніпро і в заводях неспокійний: вітер воду вівсюжить. Біля бакенської будки грає листям гінкий осокір, його здалеку видно. У найпекучішу спеку біля осокора можна заховатись у затінку, а зараз під ним отаборилась ціла компанія, що, видно, моторкою прибула, — моторка з написом на борту «Мрія» причалена неподалік. Дядько Ягор був уже помітно повеселілий, обличчя його, що й завжди червоне, навічно обпалене полум'ям доменних печей, зараз було ще більш палахкотюче, а ніс, як синя цибулина, блищав краплинками поту.
— Лий, лий повну, не бійся! — примовляв дядько Ягор, а Лобода саме щось йому в чарку підливав із пляшки. — Отак, по марусин поясок… по вінця!.. Не бійсь, не розхлюпаю.
Рука, мовляв, ще не тремтить.
Ящик пива стоїть на піску, а осторонь зняте з вогнища парує, червоніючи, повнісіньке відро щойно відварених раків. Єльку товариство зустріло з неприхованим захватом, тут її, видно, ждали; щось підстелили мерщій, посадили, стали пригощати наввипередки. І кухоль пива взяла, і від раків не відмовилась. Лобода поставив відро з раками просто перед нею, і, лише коли вона взяла верхнього, всі інші теж потяглися до цих ласощів, затріщали в умілих руках клешні та ракові шийки. Лобода показав Єльці, що можна їсти, а що ні, а потім відрекомендував їй своїх друзів — молодого інженера, чорненького, як жучок, що був, виявляється, власником моторки, і другого, патлатого, з широкою, добродушною усмішкою товстуна-блондина, який, видно, був для компанії розважальником, його по-дитячому витрішкуваті голубі очі до всіх сяяли привітом, великі товсті губи смішно плямками, він сам себе поляпував по ранньому черевцю і примовляв:
— Ми, мартини, соцнакопичення не боїмось, черевце додає солідності… Бочка вітамінного квасу сюди ввійде…
А інженер, повертаючись, видно, до розмови, перерваної Єльчиним приходом, звернувся з запитанням до Лободи:
— Чим же закінчилась історія з тим дружинником?
Лобода, старанно розколупуючи ракову шийку, пояснив Єльці:
— Недавно викрили в нас одного. Студент із медичного. Просто геніальний виявився тип. Знавець психології, Кафка! Помітив, з якими папками контролери ходять по гастрономах, добув і собі точнісінько таку, солідну жовту папку, і в рейд по торгових точках. Зайде в магазин, скромно стане в кутку із своєю папкою і стоїть, нічого не вимагає, не запитує, тільки ніби потайки краєм ока придивляється, як відважують. А там же народець! Рильце не в одного в пушку, вони між собою одразу шу-шу-шу: «Контролер! Дружинник!» Та того дружинника мерщій за лаштунки в підсобку, посадять, і вже перед ним на бочці пляшки, краби, зерниста ікра… Поснідає хлопець, чемно подякує і пішов собі. А десь у другій торговій точці підобідає, а в зразковому гастрономі ще й повечеряє в такий спосіб. Причепись ти до нього. Коли виявили, він ніскільки не розгубився: я ж, каже, не вимагач, хіба я когось обманював чи шантажував? Вгощають люди, припрошують, то чи мені з моїм студентським апетитом відмовлятись? Таких треба судити, кричать йому, ти лжедружинник! А він ще й осміхається. Були, каже, на Русі Лжедмитрії і лжевожді, тож чому і лжедружинникові не бути? І що за провина моя, порівнюючи з тим, що вони, мої лжепопередники, накоїли?
— Здібний тип, — зауважив молодий черевань, лежачи боком на піску. — Такий зробить кар'єру, будь здоров!
Подлубавшись у відрі, Лобода вибрав найбільшого рака, подав Єльці, а тоді знов заговорив:
— Тепер стало модно кар'єризмом лаятись. Коли що, одразу кар'єристі А вдумаймось: що поганого, коли працівник прагне здорової кар'єри? Хіба це не стимул, особливо для нашого брата низовика? Чому тільки з трибун та в звірячих байках викривати зло? Треба брати владу і карати його! Силою влади, закону! Зрештою, кому в нашім житті відкритий шлях до кар'єри? Тому, хто краще працює, хто вміліший, ініціативніший, хто більше зробив для суспільства… Працюй краще — підеш вище… Такий закон життя.
— За здорову кар'єру! — вигукнув черевань, що, як виявилось, обіймав керівну посаду в заводському Палаці культури. — Важлива думка, Володимире Ізотовичу! То не солдат, що не мріє стати генералом. Кар'єра тільки для того закрита, хто ні до чого не здатен. А якщо в тебе й виробничі показники, і анкета добряча, а плюс до того ще й художня жилка, розуміння співів і танців… Та ви знаєте, який у нас ансамбль? — з живим вогником звернувся він до Єльки. — Перед вами творець ансамблю, перший його фундатор… Недавно ще й сам з кастаньєтами виходив на публіку, це зараз набув солідності — маю сто десять кіло живої ваги… Було, було, гула піді мною сцена, не дивіться, що штани широкі…
— Штани твої таки відстали від моди, товаришу фундатор, — пожартував Лобода. — Смішно, коли холошами вулицю метеш.
— А я не боюсь широких штанів! — збунтувався приятель. — Запорожці носили ще ширші, а вміли вдарити гопака!.. І взагалі, що таке мода? Що значить — закрити лоб і підняти спідницю? Ось нова мода пішла серед дівчат: носити окуляри. Начепить, хай навіть із звичайного скла, аби тільки видаватись інтелектуалкою… Очі, мовляв, загубила, сидячи за книжками… Я в ансамбль таких не беру, мені треба карооких, синьооких!.. Ансамбль наш славиться, восени, може, навіть у Польщу поїдемо. А ви танцюєте? — запитав Єльку і, не ждучи відповіді, вигукнув захоплено: — Та ви в нас примою були б! Така фігура, такі ноги. Тут по селищах дівчата рано тлусті стають, правда, це теж ознака достатку і доброго клімату. Глянеш — ще молода, а вже в плаття не влазить, і це при тому, що димом дихаємо, всякими там ангідридами… А у вас, бач, і талія, і бюст… На пуантах підете, навчитесь, це не складно… Нам зайця дай, і того навчимо сірники запалювати!.. Отже, подумайте, ми охоче взяли б вас до себе, в наш ансамбль «Дніпрова хвиля»…
Катратий при цьому чогось насупився, а потім, перебивши балакуна, став раптом з іншого боку вихваляти Єльку, сказав, що племінниця в нього не яка-небудь пустовійка, вона дівчина роботяща, моторна, чепурна! І мати недбахою не була, і дочка теж змалку в труді!.. Слухати від дядька такі щедрі характеристики Єльці було зовсім незвично, вона зашарілася.
— А хіба це не труд — все життя танцювати? — булькато блискаючи своїми голубими, пожартував товстун.
Одначе Катратий жарту не прийняв і нитки розмови не випустив, далі вів своєї, бо хіба, винна, мовляв, дівчина, що попала в таке безправство? Круго усі ходять під законом, спокійно можуть спати, а ця в постійній тривозі, беззахисна, беззаступна…
— Заступимось, — твердо сказав Лобода і глянув на Єльку значливо, ніби для неї в цьому слові мусив бути якийсь особливий зміст, не такий, як для інших. — Безправства в нашім суспільстві і не буде.
— Батько твій, Володимире, за людей умів заступатись, — мовив Катратий у задумі.
А засновник ансамблю, підхопивши тему, став розповідати, як здорово потурбувався Володимир Ізотович про свого батька, як старий розкошує там у Будинку ветеранів-металургів, ловить рибу «на скок». Є такий спосіб, геніально простий. Пливеш собі місячної ночі по озеру в плавнях, по Скарбному, чи по Вовчій, тиша кругом, ніщо не шешерхне, правиш човна понад самим берегом, а вони (щуки), як відомо, сплять хвостом до берега, мордою до глибини, і ти лише злегенька плесь веслом по воді, риба сонна злякається сплеску та стриб із води, сама вискакує — та в човен, та в човен! Іноді, буває, за ніч стільки їх навискакує, дівати нікуди, повен човен щук править Лобода-старий додому, завдає куховаркам роботи!
— Та щуки ж які! — аж захлинається керівник ансамблю. — На весь розгін руки! Оце вам і зветься ловити «на скок»…
Катратий буркнув, що брехня це, мовляв, а Лобода підтримав свого друга, бо там заводські ветерани справді розкошують, живуть, як у Бога за пазухою…
— Та, власне, хіба й не повинно так бути? — казав він примирливо. — Завоювали, то й мають. Все їм, як піонерам, рідна влада дає. Все від неї само іде їм «на скок»… — І додав майже зажурено, майже філософічно: — Колись, мабуть, і ми там опинимось… в Палаці ветеранів. Темп такий, що збіжить життя, й не оглянешся. — І, ласкаво глянувши на Єльку, підбадьорив її жартом: — Дорога ясна: комсомолом починаєм, соцбезом кінчаєм!..