Собор – Олесь Гончар

«Ото були люди», — встиг подумати Нечуйвітер, і враз вогняним списом пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, і в подиві страшного болю старий відчув, як важко поринає у якийсь червоний в'язкий туман…

Весло вислизнуло у воду, а все — як і раніш… Дуби стоять безшелесне. Закохана пара бовваніє на березі, хлопець і дівчина сидять обійнявшись, а перед ними наяву творяться чари: зоряна вода… Човен тихо, безплескітно проплив… Закунялий рибалка темніє на нім, мов маняк. Здається, Нечуйвітер. Окликнули. Не відгукнувсь.

— Не чує, — всміхнулася Єлька. — Справді, Нечуйвітер…

І далі човен поплив, вільно, без весла, течія сама лагідно понесла його, щоб згодом десь винести на плеса відкриті, розкішно озагравлені вогнями заводів… Широчінь, воля… Серед ясних вод тіні крижнів темніють далеко — їх не лякає човен рибалки нічного… Десь аж уранці, при світлі могутньої ранкової зорі, що на півнеба розкине ясно-рожеві свої вітрила, дніпровські рибалки випадково натраплять на цей безвесельний, блукаючий човен-стародуб… Натраплять і, здивовані, побачать, що не порожняком по течії він повільно мандрує: несе й господаря кудись свого згаслого, сиве, мудрочоле несе чиєсь життя… Виловлять, сповістять про скорботу і цілим заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робітників назовуть його іменем заводський профілакторій, а поки що, розкинувшись горілиць, пливе Нечуйвітер в безгомінні ночі, в найніжніших на світі серпанкових туманах свого Скарбного… Назустріч синові пливе старий металург, назустріч місту, заводам, загравищам домен своїх, назустріч тим, ніколи не згасаючим, чорним соборам свого життя! По водах багряних, під небо багряне, у вировища бурих димів заводських, що, поволі наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вічності. В ній, у тій багряниці, і відпливе. До берегів незнаних, в останню, найтаємничішу подорож, з якої ще не вертався ніхто.

XXVI

Ця компанія була з тих, що виходять з ресторану останніми.

— З тонучого корабля вони сходили останніми — так колись напишуть про нас, — сказала іржавоволоса.

Після духоти й важких випарів ресторану повітря вулиці оп'янило їх мовби ще дужче. Іржавоволоса похитувалась на своїх шпильках. Струнконога, висока, вона схилилась Таратуті на плече:

— Дай сигарету.

— Бой, — обернувся Таратута до одного з компанії, майже підлітка. — Ти чув? Дама бажає сигарету.

Хлоп'як миттю висмикнув з кишені пачку «Шипки» і з готовністю подав:

— Пліз, Жанно…

— Мій перший чоловік, — сказала іржавоволоса, мляво несучи сигарету до губів, — Лобода Володимир Ізотович, називав мене тільки «Жаннуся»… Він бував часом вельші галантний… Першому, власне, таким і належить бути.

— Лобода перший, а хто ж останній? — запитав мордатий лобур з засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова низько всаджена в плечі. На лобі язичок чуба прилип. На волохатій руці фіолетове серце, пронизане стрілою.

— Жаль, що в нашому місті нема академіків, — зауважив він. — Бути б тобі, Жанно, ще й вдовою академіка.

— Куди ж підемо? — сказала друга, така ж висока й довгонога, але не рудо-іржава, а до блиску чорна, з чорними віями, із східним, штучно наведеним, як у гейші, розрізом очей.

— На проспект, дружинників лякати, — запропонував Таратута.

— Я не люблю проспекту, — вередливо сказала іржавоволоса. — Неон псує колір обличчя. Хочу до Дніпра. Я буду купатись!

— Нічні купання — в цьому щось є, — сказав мордань. Поправивши транзистор, повішений через плече, він взяв гейшу під руку.

Всі повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них своє синє примарне світло. З «Вікна сатири» хтось сварився піднятою пляшкою.

— Ні, тільки не це, — вигукнула гейша, коли всі зупинились перед «Вікном сатири». Серед розмальованих тушшю пянюг та хуліганів наклеєно фотографійку якоїсь розкудланої дівчини, що її, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. — Нещасна! Наклеять ще й підпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому місту на глум.

— Написали б, чого я від свого номенклатурного Лободи втекла, — нахмурилась Жанна. — Хай би знали, хто все життя мені зіпсував. Хто весняну мою душу спустошив!

— Ходімте звідси, — стривожено заговорила гейша, інстинктивно затуляючи рукою обличчя: їй, видно, здалося, що її теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об’єктивом, щоб, увічнену, завтра виставити на проспекті серед спекулянтів, п’янюг.

— Не бійся. Еро, — заспокоїв гейшу мордатий. — Сеньйор з тобою.

Далі побрели. Ішли ходою розмлявлених і знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанія запізнілих блукачів. Компанія, що йшла по п’ятах, голосно відзначала струнконогість Таратутиних супутниць, аж поки він обернувся:

— Ви жадаєте конфлікту, громадяни? Будьте обережні: я контужений.

А пикатий його приятель дав додаткові пояснення:

— У нас сьогодні свято. Відзначаємо двомісячний ювілей повернення одного з нас звідти, де дюдя. Де під носом у таких шмаркачів, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цієї шикарної неонової ночі. Радимо зберігати дистанцію.

Компанія після цього без опору відстала, можливо, дехто з них навіть упізнав у низьков’язому знаменитого Обруча. Обруч цей справді недавно тільки повернувся з «рідних» йому, як він казав, «багатих копалинами колимських країв». З шлакоблокового взято його було — на шлакоблоковий і повернувся.

— А чого ж Вітя мовчить? — сказала Ера. — Це ж на його честь був банкет!

— Бой у нас скромняга, — Таратута обійняв важкою рукою свого боя. — Першу получку обмити — це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогодні ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство.

— Вітю, ти вже дорослий? — зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. — Ти більше не «фабзаєць»? І вже, мабуть, шукаєш жіночої ласки?

— Але передовсім ти мусиш прослухали лекцію мого чоловіка, — усміхнулась чорнява гейша. — Лекції про любов — це його козирний туз. Читає — закачаєшся! Старушки-пенсіонерки у хусточки плачуть.

— Оригінальне, — сказав Обруч. — Доки шановний лектор десь навчає трудящих, як треба кохати, юна пані лекторова, наша чудова Ера, коротає вечір у приємному й цілком трудовлаштованому товаристві… Кожному своє, як сказав філософ.

— Нікого він там не навчає, — зауважив Таратута. — Цитатам про любов більше не вірять. Відтарабанив своє, зірвав монету і зараз спить у районнім готелі міцним сном командировочного.

— Бідний мій лекторе, — впала в сантимент гейша. — Десь ти в ошарпанім тому готелі… районні блощиці тебе кусають… Дорогесенький мій! Всім читаєш лекції про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так і помреш, не знаючи, що це таке — любов!.. — І, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: — «Осінь була. Сіявся нудний атомний дощ. Двоє сиділо на березі, згадуючи далекі доатомні весни…» Так починатимуться колись атомні романи. — І, зупинившись, вигукнула: — Невже оці прекрасні ночі уже останні? Невже для майбутніх здегенерованих поколінь ми тільки… античність?

Електричний годинник на розі показував їм пізній час.

Іржавоволоса в нападі цікавості стала допитуватись у Таратути, за що його з Індії достроково відправили в Союз.

— Заздрість, — пояснив Обруч за приятеля. — Всього й гріха, що чорношкірих дівчат у готель приводив…

— А чорношкірі кращі за нас? Скажи, кращі?

Увагу їхню привернула вітрина ательє для молодожонів. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою піною пухириться на манекені…

— В білосніжному такому платті — під вінець! — вигукнула колишня Лободина. — Мрія моя була… І щоб уночі, при свічках… з музикою органа… В Ризі встановлено орган у соборі. Мені вдалось побувати. Це таке… Таке… Нічого в житті кращого не чула. Нічого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повінчаймося у соборі!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: