Яворницький глянув на нього вивчально:
— Дещо й від тебе вона візьме. Вошу, може, на аркані… Чи самогону оту сулію… Бо що ж іще?
— О, та ти жартун, діду, — блимнув спідлоба Семенюта, швидкий до розправ. — Спустити б тобі штани та всипати за твої професорські жарти. Жити набридло?
Всі звернули погляди на Махна: може, й накаже? Не в його вдачі воловодитися з такими. Може, бровою скине, пальцем подасть ледь помітний знак братам Задовим, і ті одразу візьмуть старого під руки, ходім, діду, в проходочку, до тих акацій, а там дуло в потилицю і вусами в землю, будь ти історик, хоч переісторик… Та батько Махно розсудив інакше. Ось ти, мовляв, Яворницький, славився в губернії своїми лекціями про козаччину, простолюддю і навіть купцям їх читав, щоб грошей із своїх гаманів на розкопки давали. Так просвіти ж тепер і моїх хлопців, розкажи їм про цей собор, щоб хоч знали, звідки ти їх, героїв повстанства, повиганяв!
І Яворницький, цим звертанням якось упокорений, посумирнішав, подобрішав одразу і, звертаючись до натовпу, справді став про собор цей оповідати. Раніше, ще в княжі часи, мовляв, собори найчастіше будували на честь перемог, а цей був збудований козаками на знак прощання зі зброєю, з Січчю. Того року закладали його, коли цариця-сука Січ розгромила. Полюбовник її По-тьомкін, що сам у козаки втерся, Грицьком Нечесою назвавсь, наукою зради помагав тій скурвленій вінценосиці. Та ти ж наші шанці підступно забрала, і гармати, і прапори, і печатку військову, а ми ж — хоч вели нас на сустави рубати! — натомість собор святий вибудуєм, дух свій у небо пошлем, і він у віках сіятиме над степами!..
— Добре заливає старий опеньок, — кинув із натовпу рябощокий махновець у кудлатій папасі, а Яворницький, впіймавши його очима, враз прикипів до нахаби суворим поглядом:
— Ти свою шапку баранячу скинь перед цим витвором! Скинь її перед тими козацькими архітекторами, що собор цей тобі, ледащові, будували… Побачимо, що ти збудуєш.
Махно вловив у цьому ніби натяк на себе. Кликнув, вигукнув з натовпу Барона, одного з найязикатіщих своїх теоретиків.
— Розкажи йому, — ткнув на Яворницького, — про наш рух, бо лекції читає, а сам темний…
І Барон пішов перед старим викидати словесні колінця, вигинався, мов клоун на килимі. Про експеримент влади безвладної, про те, що стане цей гуляйпільський випроб новим словом для всього людства, буде створено в степах царство розкутого індивідуума… Знов згадав про цілковиту свободу, про той вічний абсолют, від якого професора скривило, наче від гіркого. Ти мені, мовляв, про абсолютну свободу, а я тебе спитаю, чи можлива вона взагалі? Ти мені про життя без насильства, а чого ж у самого кобуряка аж до колін теліпається? Баронові здавалось, що він уже поклав старого на обидві лопатки, поклав та ще й Бакуніним та Карпократом зверху придавив. А собори оці — це не що інше, як кумирні, де тільки чад та фіміам, і стоять вони на перепоні до розвитку вільної особи, тому й дзвони з них треба стягати та бичувати волами в Гуляйполе, а з самою кумирнею що робити, хай це батько скаже.
— Ну як? — вдоволений словозливою стріляного набатовця, глянув Махно на Яворницького.
— Та нічого, — відповів той. — Тільки шаблюка в нього, бачу не по зросту… До чого воно й дійде так. Кобуряки до колін, шаблі до п'ят… Оружжя все більшає в розмірах, а люди щодалі меншають. Колись, кажуть, люди були такі, що по лісах, як по траві, ходили, а тепер он які… Дрібнота. Коли й далі так піде, то стануть і зовсім як мишенята: по дванадцятеро в печі ціпами молотитимуть.
— Ох, діду, не забувай, що ми анархи!
— Мовчу. Знаю ж бо, від анарха до монарха недалеко.
Махнові сподобався жарт. Поляскав нагайкою по штиблету, шаблюку свою поправив, — вона теж була довжелезна, деколи аж землю орала, — відтак молодецьки випнув груди:
— Ось ти, Яворницький, думаєш про себе, що ти мудрець, що вся істина-правда тільки тобі відкрита, а я тобі скажу, що зараз такий час, коли вся правда отут, на вістрі моєї шаблюки!
— Може, може, — Яворницький згідливо й посмутніло кивнув головою. — У вас вона на вістрі шаблюки, а в мене отам, на верхах собору, на його шпилі.
І всі чомусь задерли голови туди, на шпиль, на маківку собору, задивились і примовкли на деякий час.
По хвилині мовчання Махно знову обернувсь до Яворницького:
— Про запорожців, кажуть, ти все позаписував, кожну росинку слави збираєш. А хто ж збиратиме нашу славу? Вона ж у тих самих степах росте, і погляд історії до неї прикутий.
Насупилось чоло Яворницького, понад голови махновців дивився козацький професор кудись на південь, і думки його, може, були зараз саме про той степ сонця, степ молодості, славної минувшини і прийдешності.
— Слава України, справді там вона, не розминутись би з нею…
Махнові ж своє муляло:
— Перекази козацькі, професоре, хай трохи постороняться, тепер у степах перекази про нас складають. Чи цього ти не чуєш?
— Чого? Чую. На базарах гомонять, що гроші ти нібито свої випустив з написом: «Гоп, кумо, не журись, в Махна гроші завелись»… В Гуляйполі нібито ходять, а в нас на базарах не беруть.
— Вибрехали, але здорово, — реготнув Махно, і вояцтво все його зареготало. — Ти записуй… Ну, а ще що? — розпалювався цікавістю Махно. — Які пісні про нас?
— А не розсердишся?
— Раз дозволив — кажи.
— Та які ж…
Яворницький раптом повів плечем, вивертаючи його ніби для танцю:
Ох, яблучко,
Куди котишся?
Втрапиш в руки до червоних —
Не воротишся…
Махнові жовна заграли під шкірою, лоб взявся брижами — знак, що гроза насувається.
— Дати б тобі, діду, по кумполу за такі пісеньки, — і рука отаманова мимовіль потяглася до своєї емірської.
Махнова Галина, з лицем, змореним від безсонних ночей та пиятик, та сама Галина, що колись гола прибігла до Махна вночі, вирвавшись із рук його гвалтівників, злегка торкнулась Махнового ліктя: не спіши, мовляв, батьку, за шаблю емірську хапатись, ти ж сам старому дозволив…
— Аж надто ти даєш собі волю, професоре… Скажи спасибі, що сам я вільнодум. І прощати вченим дідам умію. Історія розбереться… Буде ще за мною пісень і легенд, не встигнеш записувати…
— А цю записав? — блиснув до Яворницького скельцями окулярів теоретик:
Ех, яблучко із листочками,
їде батько Махно із синочкамиї
Нічого не відповівши, Яворницький заходився зачиняти важкі двері собору. Неквапом зачинив, узяв на засув і, як повновладний господар, знов обернувся своїм сердитим вусом до Махна та до його чубанів. Оце, що за мною, не ваше, мовляв, тут я стою охоронцем. Трупом ляжу, а не пущу вас сюди із вашим свистом, іржанням та глумом… В Махновім примруженім вічу інше злими іскрицями зблиснуло: «Чи, може, таки відділити оту професорську вільнодумну голову від плечей? Сіконути емірською шаблюкою по в'язах, щоб кров аж цвіркнула з перерізаних жил, вхопити потім за отого сивого оселедця та й над натовпом своїх витязів половецьких підняти, потрясти, хай побачать, чим завершується батьків «вічний абсолют»…
І знову Галина благально зазирнула у вічі. Махно різко змахнув нагаєм, викрикнув до Яворницького:
— Гаразд, не сиротитиму твій славетний музей. Одвалюй! Походи ще по грішній землі… Ну, а хоч наші вільні чуби в музеї твоєму будуть? — стріпнув лиснючими патлами. — А копит наших тупотнява? А вітри, що нам по степах гули?
Яворницький розвів руками, плечима знизав: не знаю, мовляв, вітри, може, й будуть…
Увечері після того горіли в плавнях багаття, і коні іржали, згиджено відвертаючись від п'яних махновських парсун. Махно цієї ночі перепився. Чомусь млоїло йому на душі, чомусь здалося, що назавжди прощається з цим лісом скарбнянським. Ліс, де колись запорожці нібито закопували свої скарби, де й він збирався нишком від війська закопати бочки з золотом… Осінньо довкола, тривожно. А звідси ж, із цього лісу, колись — сліпучого літа! — починав і він свою боротьбу з гайдамаками, тут був проголошений «батьком»… Напився люто. І, як водиться в таких випадках, всіляко виявляв презирство вошивим своїм теоретикам. Запевняв, що від них, коли разом їхали в тачанці, воші й до нього поналазили, і навмисне чухмарився перед військом, а плеяду теоретиків на чолі з Бароном посадив довкола вогнища і наказав поскидати сорочки: