«Що з нею сталося? Звідки цей порив пристрасті, цей раптовий поцілунок, що опалив тебе, мовби востаннє?»
Підійшов до зупинки автобус, і Єлька одразу кинулась до нього, майнувши спідничкою, скочила на приступку, загубилася в тисняві. Зникла в натовпі, ніби навічно. Потім вона таки пробилася до вікна і, впритул прилігши чолом до скла, посміхнулась Миколі вільно, відкрито — як рідному — схитнула головою і знову стала сумна. Дивилася так, ніби надивлялася справді востаннє. Стала віддалятися з глибоким тим поглядом, з небесною ніжністю сумовитої усмішки, що крізь автобусне скло ще раз так прощально й тужно йому сяйнула. Вона ж таки всміхнулась? Не була ж то лише ілюзія усмішки, видиво, тінь? Цілий світ йому перевернула, душу осяяла й відпливла, відлетіла, ніби навічно-навічно…
Що за документи вона мала на увазі?
Якби спитав був Микола про це. певне, догукнула б йому Єлька з автобуса одне тільки слово:
.— Любов!
XVIII
Цілий день відсипався Катратий, мов парубок після ночі молодості. Однак про обов’язок свій не забув: коли треба було засвічувати бакени, то Ягор був на місці.
Допізна того вечора жевріло на березі неподалік бакенської будки самотнє вогнище. Тліли в ньому кізяки, назбирані в кучугурах, а разом з ними дотлівали й рибальські Ягорові снасті. Відбілені в Дніпрі, висушені сонцем, вони ставали попільцем, оті різні хитрющі пристрої, що здатні обертатися й проти ловців, часом правлячи рибінспекції за речові докази. Риба в Дніпрі сміялася цього вечора! Граючись, аж вистрибувала з води на Ягорових глибоких місцях, і видно було їй на березі успокоєне вогнище свого нещадного ловця.
На старій, прибитій хвилею корчомаці, згорбившись, сидів перед вогнищем Катратий і в задумі, незрушно, ніби невидющими очима, в дотліваюче жевриво дививсь…
ЧОРНЕ ВОГНИЩЕ
Свобода, яка ж вона? Як степ? Як кінь розтриножений? Чи як шуліка в небі над Гуляйполем? Підлітком був, коли підхопило його гуляйпільським вітром. Бо хоч буть ти посліднім у житті, а колись таки й тобі закортить свободи скуштувати! Кругом усі були свободою п’яні. Буйне, майданне це слово, воно й дорослих п’янило, тож як не сп’янити хлопчика-недолітка, блюментальського невмиваку гускопаса, що його запівдарма беруть на все літо до гусей або до череди розбагатілі на цих землях набасурмлені колоністи.
Вперше про свободу Ягор почув на станції, серед кізяків кінських, серед закурених степових тачанок. Небо горіло, небо аж білим від спеки було. Високо тяглась червона цегляна стіна гамазею, і звідти десь, ніби аж з-під неба, промовляв до майдану патлатий чоловік у френчі, у ремінні. Були, виявляється, різні свободи, а є ще свобода абсолютна, безмежна, безкрая…
— Свобода і тільки!
Хлопчак ловив кожне слово, замлівав від захвату в тій тисняві між кінськими хвостами, між кінськими мордами, між нашорошеними їхніми вухами (бо й коні тут слухали — до свободи й вони мали смак!). Кінським потом, виходить, пахне свобода, людними майданами, та їхнім пилом гарячим, та кізяками. Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків… Гриви в стрічках, кулемети на тачанках, сліпуча повінь свободи купає темні, неголені лиця… І хіба можливо було після цього повертатися в свинопаси до похмурих набовдурених колоністів! Краще вже блукати по базарах, попід драним небом ночувати, харчитися об'їдками армій, та зате ж бути… — як це там? — повстанцем духу, степовим Прометеєм розкутим!
Потім таки знов опинився коло блюментальської череди. А незабаром степом їхали ті ж самі тачанками, з гуком, з піснями. Безліч тачанок за крайнебом ховались у куряві. А попереду на коні, в сідлі рипучому той — Патлатий. З-поміж пастушат, що вибігли до шляху, чомусь саме на Ягорові свій колючий терновий погляд спинив. Може, що найрудіший був серед пастушків, найзанехаяніший, острішки аж на вуха, а ноги побиті стерниею, у крові, у струп’ях.
— Звати як?
— Ягор.
— Кому пасеш?
— Хенрику-колоністу.
— А батько де?
— Газами на війні отруїли…
— А дідуся в нього державна варта взяла на розправу, — підказав один із хлопчаків.
Ягорко стояв, сльозами задушений. Було таке. Побили гайдамаки дідуся так, що невдовзі й помер, мстилися гетьманці селянам за те, що ходили поміщицький маєток розтягати…
— Ягоре, до мене коноводом хочеш? На тачанку бажання є? Ми тій державній варті всі тельбухи повипускаємо.
Отак від череди, зі стерні, просто на тачанку, де красені коні сірі, у яблуках, грають. Такі бувають повороти в житті.
— Догадуємось, батьку, чим цей хлоп’як привернув твою ласку, — мудракував того дня на привалі один із невідлучних Махнових теоретиків, зсутулений, змиршавілий, у пенсне чоловічок. — Ти побачив у ньому образ свого дитинства! Відчув свого сирітства затаєний стогін. Адже й твій шлях у велику історію починався з пастушка, з гускопаса в колоністів, де було випито всю чашу безправ'я й принижень… І тепер у ньому себе ти впізнав, свій біль, свої обранені по чужих стернях ноженята. Хто скаже після цього, що Махно не здатен на ласку? Що він знає тільки жорстокість?
— Шаміль, кажуть, теж любив дітей, — нагадав хтось із гурту повстанців, і теоретик одразу ж підхопив:
— Ти в нас, батьку, Шаміль України! Сучасний Шаміль степів!.. Тільки той хотів збудувати суспільство на засадах ісламу, а ти на волелюбному вченні апостолів анархізму..
— Якщо Шаміль, то де ж його найвищий аул? — вдоволено допитується Махно.
— Гуляйполе — головний твій аул! Всі дороги туди сходяться, у славетний наш Махноград.
У Гуляйполі діти у війну бавляться, на толоці соняшничинням воюють, вчительки скаржаться Махнові, що хлопчика одного, якому випало бути «офіцером», трохи на смерть не задушили, вішаючи на гойдалці… Веселиться Гуляйполе, справляє медовий місяць своєї свободи. Коней купають хлопці в ставках, обідають на траві компаніями, на радощах з наганів смалять у небо, у білий світ. Всюди гармонії роздираються, сиплять «Яблучко» з переборами, дівчата в стрічках танцюють з чубатими повстанцями. А тоді проводжають:
— Куди ж ви йдете?
— Тюрми підем розвалювати, церкви… Дзвони позвозимо з усіх степів у Гуляйполе… Ото як задзвоним! Вся Україна почує.
Пірати степів, розкудлані сини анархії, сини всесвітньої волі, як вони слухали свого патлатого ватажка, яку відданість несли йому! «Рідних батька-матір рішу, коли отаман накаже!» — таких збирав, такі ставали в нього командирами. Терорист з пелюшок, смертник, якого тільки неповноліття врятувало від шибениці, каторжник, якому волю дала революція, він повернувся від каторжанської тачки на гуляйпільське роздолля, з‘явився в степах в ореолі своєї легендарності. Чубате, розхристане військо вбачало в ньому свого кумира, і Ягор-тачанковий не був у цьому винятком. Чортеням трималося хлоп'я на тачанці, чманіло від лету, від степових скажених галопів, віжки напинались, мов струни, коли Ягор почував за спиною в себе незвичайного пасажира — самого Нестора Івановича… Розгомонівшись напідпитку, отаман береться розпитувати своїх радників-теоретиків про того дивовижного професора Яворницького, що оковитої цареві не дав! Професор, а всі степи пішки обходив, скажені дніпровські пороги і найстрашніший із них — Ненаситець — щороку долає з лоцманами на «дубах», руки-ноги поламав на хортицьких скелях, та все тієї козаччини дошукується. Всі оті Чортомлики та Капулівки то ж він розкопує, кожну степову могилу Яворницький обстежив, скарби нечувані здобув для свого музею, в тому числі й пляшку оковитої — під головою була у якогось козарлюги, товариство йому поклало на тім світі похмелитись. Віки пролежала, загусла, як мед. Імператор під час відвідин музею попросив був попробувати козацької горілки, але Яворницький відповів деспотові: не для тебе, мовляв, царю, питво, то напій лицарський!
Махно цікавий слухати такі історії. Не густо зустрінеш у житті таких Яворницьких! Затятий, видно, дід! Воскрешає славу минулих віків, задля неї живе, всьому світові поклав розповісти про лицарів козацької республіки. Цілі томи про ту козаччину понаписував, всі перекази про запорозьких чаклунів-характерників позбирав, і сам став як характерник. Нічого, кажуть, не боїться, ні Бога, ні сатани, ні самої смерті. І самою поставою, кремезністю, вусами — живий запорожець!