Собор – Олесь Гончар

Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу. Приїжджають і такі, як Баглаєве оце товариство, славні, дорогі йому люди. Поспівали, нагомонілися та й вони притихли, і вогнище їхнє пригасло, і роси опівночі вже, мабуть, упали на їхні рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тільки двоє отих закоханих ще на березі бовваніють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. Закоханим — їм ніч без сну, зорі їхні не сплять.

Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, зорі ловить у свої ятери, коли інше ніщо не ловиться, чи, може, просто куняє. Ні, не куняє він, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїзді у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепоїздів, що завод сам собі викував. Яке сонце тоді йому, зачіплянському юнакові, світило, який світ стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них і Катратий Ягор гасав на тачанці, — аж потім, пізніше, домна їх обох помирила… Зводили разом і третю, й четверту, скільки металу країні дали… Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя. Друзяка Ягор і тепер Нечуйвітра не забув, днями провідав; посиділи разом у скарбнянському курені, погомоніли про давнє (ох і хлюсти ж були в Махна!.. А де ділись? Як димом зійшли!); Прапірного ще згадали, що позаторік помер від тієї хвороби, що ніякої цар-трави від неї нема, а якби хто знайшов — золотий пам'ятник був би тому.

Снується й снується всяке. Ніхто в наш галопний час, серед шарпанини життя з його карколомним темпом не передумає стільки дум, як нічні сторожі. Коли земля засинає, і згасає вир денних клопотів, і дипломовані філософи вже сплять — сторожі, ці невідомі нічні мислителі, заступають на свої вахти, виходять в океани роздумів, і зорі задають їм свої нічні питання.

Допитуються молоді: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак і на колір? Вимагають, ніби стипендії щастя нам дайте! Якби ж його можна було вловити в оці ятері та й подати вам готовеньке… Згадався знову Іван Баглай та його товариство, ті заводські, біля чийого вогнища він щойно сидів, — совісні люди, такі стають лицарями праці й життя. А які лицарі з вас, молоді вітрогони? І чи будуть із вас майстри? Всі, хто буває на Скарбному, діляться для Нечуйвітра на майстрів і браконьєрів. Тарасовим словом їх ділить: «Той мурує, той руйнує…» До останніх причисляє і сина свого. Чому він такий? І чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? Послухати сина, то ніби все він зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих… Тумани зліквідувати, Скарбне оце висушити — бо воно, мовляв, комарів розводить… А хто згадує Січ та козацтво, той і зовсім підозрілий!.. На все в нього, в нищителя, готове пояснення, а то й погроза… І скільки їх таких, що, кинувши мартени, тільки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий настати — час пустомолотів? Як на дерево — шашіль, на метал — корозія, на пшеницю— кукіль, може, так насупроти майстра мусить бути і свій браконьєр? Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будівник, повинен невідлучно, як тінь, іти і руйнач? В голові самі треньки-бреньки, ще цвяха до пуття ніде не забив, а він уже спішить знести старе, розкорчувати місце, розчистити під якусь іншу споруду, може, й без вікон, без дверей… «Таке життя, тату, що треба в нього пробоєм іти, живохватом! Тільки тоді чогось досягнеш…» І йде. Та все чомусь усе з корчування починає. Хіба це я такого вчив тебе, сину? Не я, хтось інший навчив… А тільки знай: понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг… Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина…

Докотилася чутка до Нечуйвітра, нібито син його скоро має піти на підвищення. Буває, що такі далеко йдуть. «Не беріть його, — самі губи шепочуть, ніби застерігають когось. — Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. — Сам не помічає старий, як уже звертається цим шепотом до берегів і до темних глибин, де риба дрімає. — Бо, як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте…» І все ж хотів би бачити його. Хотів би, щоб дитятком ласкавим прибіг чи юнаком-завзятцем вернувсь, веселим заводським Володькою, яким його знали на металургійному… Іде і внуків приводить і каже: «Знайомтеся з внуками, тату… Відтепер до нас перейдете жити, заберу вас звідціля…» Чи, може, ще й прийде колись? І знову само шепочеться кудись до берегів, до темних урочищ Скарбного: «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра… Зоставте ж слід… Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало — близьких і далеких… Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується — не планується одна тільки смерть».

Він знову стихає, схиливши голову на груди, наче спить, але він не спить. В його віці люди вже мало сплять. Насувається небуття, вічна розлука, а все ж йому, Нечуйвітрові, іноді здається, що й звідти він, знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти браконьєрів та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свою Україну, на собор зачіплянський, на буре небо над містом. То його небо! То він його таким витворив, бурим, живим, бо домни він ставив і мартени, металу виплавив ріки не менші, як оце Скарбне. І якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усім: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповість поховати себе не там, де їхній богадільні місце відведено, а на найвищій з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Дніпра височать списи рідних труб заводських… Щоб і звідти їх бачити міг… А що буде там? І чи буде? Чи той світ небуття, те безмежжя, до якого долучишся, — то тільки холод, холод і тьма?

Машина якась загуркотіла в лісі і стихла, — хтось пізній приїхав. Місяць із-за лісу піднявся ощербком пригаслим і світить, мов із давнини. Степові царства бачив, козацькі дозори під цим місяцем пасли своїх коней… Скільки віків соталося в плавнях його примарне світло… Дуби, наповнені темінню, стоять безшелесно, в мовчанні, в якійсь шляхетній величі. Закохані все ще сидять на березі, чути росяний сміх Єльчин, певне, щось веселе стиха розповідає дівчині Баглай-молодший.

В думках Нечуйвітрові чомусь зринає почуте сьогодні від студента біля вогнища про той звичай далеких островитян. Десь то в Океанії, на якомусь острові було. Коли висадились колонізатори на той острів, то сили їхні і сили тубільців виявились нерівні, перевагу зброя давала — в прийшлих уже вогнепальна була, а в островитян тільки старовинні бамбукові списи… І ось навіть тоді, коли стало ясно захисникам квітучого острова, що загин неминучий, змоглися вони на останнє, на таку могутність духу, що покликали їх усім племенем на той безстрашний передсмертний бій — священним він зветься по-їхньому… Побачили завойовники перед собою видовище трагічно-яскраве, буйне, як сонячне свято весни: назустріч їхнім мушкетам та гарматам рухався з самими списами святково вбраний натовп чоловіків, жінок і дітей; всі вони були в рясних мальовничих одежах, виблискували прикрасами, ішли з ритуальними танцями, співаючи у священнім бунтівливім екстазі найкращих своїх пісень. Без почуття страху ішли на той герць, захищаючись від навали вогнепальників єдиним, що в них зосталось, — спалахом краси!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: