Собор – Олесь Гончар

Десь від міського вокзалу ледве чутно долинає музика, грає духовий оркестр. Чого він грає? Кого зустрічає? Кволою, онімілою ходою почвалала туди. На пероні повно молоді: проводжають студентів на цілину. Музика, рюкзаки, дотепи… І хоч знала, що Миколи тут бути не може, очі мимовіль самі шукали його в юрбі. Казенні слова якісь було сказано з імпровізованої трибуни. Обійми неказенні. І вже з вікон вагонів виглядають юнацькі безтурботні обличчя. Співають. Поїхати б і тобі. У безвість. Де тебе ніхто б не знав, де не догнали б тебе ніякі плітки, ніякий поговір… Зникнути, щезнути! Подалі від отих пащек, що десь, може, й сьогодні, ганьбитимуть Єльку перед її коханим. До пекучого сорому, до відчаю уявляла собі все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою, ліпить на неї всяке, де крихти правди змішаються з найчорнішою брехнею, а він стоїть приголомшений, вражений, так поглумлений у своєму коханні. У плітках потоплять, у брутальнощах. Ніхто не в силі спинити потік — ні голова, ні подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгірша в селі… І після цього ще сподіватись на зустріч із ним? Крізь землю, мабуть би, провалилась під його караючим поглядом!.. «Оце ти така? Отак тобі вірити?» А він чесний, правдивий, відкритий — в нього вся душа зверху! Такий він, такою і Єльку собі уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий нею, приголомшений, осміяний пащекухами, стоятиме сьогодні у Вовчугах біля контори, слухатиме все, почуваючи, може, тільки біль кривди, біль розчарування. Та й хто після почутого повірив би у щирість її справжнього, спалахнутого до нього почуття? Хто не відчув би гіркоти, так помилившись у людині…Болем сходила душа. Бурхлива уява малювала Єльці одну сцену жахливішу за іншу, і недумалось уже, що все це могло бути тільки плодом її фантазій. Не сягала в своїх припущеннях, що належить до тих екзальтованих натур, для котрих вифантазуване має силу більшу, ніж сама реальність.

Знову була потім у скверику, де старі жінки внуків своїх повивозили у візочках не прогулянку.

На одній з лавок, схилившись на кошик, самотній чоловік куняє, перед ним знічев’я зупиняється постовий, і вже виникає конфлікт:

— Громадянине, не спіть.

— Я не спав.

— Ви спали.

— Не спав. Тільки очі заплющив. Що, я не маю права заплющити очі? Сонце б'є…

— Не прерікайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричці, сквер — не місце для спання.

— Не спав я.

— То чому ж перехнябивсь? Розвалився… А тут громадяни з дітьми…

— Громадяни, я вас образив?

Жінки (хором):

— Ні!

— Так чому ж він причепився? Може, я задумавсь, очі заплющив…

— Задумавсь! Багато задумуються тут. А тоді дихне — як із винної бочки…

— Чого ображаєте? Громадяни!..

І так довго було. Довго і ні про що. Аж поки жінки, втрутившись, розвели їх, зліквідували конфлікт, але настрій було зіпсовано обом. «Ще й до мене вчепиться», — подумала Єлька і сіла біля жінок, на самому краєчку лавки, на більше й права ніби не мала.

Неквапливу розмову літніх жінок слухала, теж ніби крадькома, незаконно. Про всячину гомоніли: про хліб, що до нього тепер гороху домішують, про пенсії, що їх нібито мають підвищити заводчанам. Зайшлося ще про якусь дівчину, що нібито десь на Скарбному минулого тижня втопилася з нещасливого кохання, їхали туди разом, веселі обоє, а там щось скоїлось, і вже вам отака драма… Потім найстарша з жінок стала розповідати, як у молодості один студент у неї закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сім'ї, де знали манери і вміли стіл сервірувати. Не вмів він зачарувати її родину, і зрештою переважили інші поклонники. І ось минулого багато літ, в неї сими вже дорослі, інженери. Багато-багато було після того тортів на день її народження, різних бісквітів та наполеонів, всі вони тепер наче злилися для неї в один великий торт… Зістарілась, відцвіло життя, а чомусь і досі ні-ні та й випливе з-поміж давніх її поклонників саме він, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частіше згадується, як сказав якось їй на день народження: «Ну що я, безмаєтний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зірку!» (І показав з балкона на зірку.) Тож коли й голодувала під час окупації, в горі й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались їй, а вночі пробувала все віднайти в небі оту зірку, що їй студент колись на день народження подарував…

Горючим болем проймала Єльку сповідь старої жінки, її запізнілий жаль за чимось, що могло бути б, але що так і пройшло стороною, як літній далекий дощ.

Біля занедбаного, без води, фонтана дітвора голубів годує. Дикі, бездоглядні, отак і живуть на крихтах… І згадались Єльці інші, зачіплянські голуби, сяючі у вранішньому сонці, оті, що невтомно тягли вгору собор, біло й тріпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, і здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте… Відблискотіли, назавжди у хмарах погасли ті сяючі голуби її короткого щастя…

Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. І нікого було й винити — тільки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собі щось баламутне, де ступиш — усе невпопад, до чого торкнешся — мимоволі руйнуєш… Скільки тобі ця ніч Баглаєва обіцяла, ніч знайомства, довіри, злиття душ, маревна ніч закоханості… А що зосталось?

Побувала біля Миколиного інституту. Новий величезний корпус в горішній частині міста. На фасаді вимурувана складна якась формула, якесь незрозуміле Єльці рівняння й модель — мабуть, модель атома… Ніби щось аж насмішкувате й глумливе було в цій круглій моделі і в таємничих знаках рівняння, зрозумілих тільки для обраних, які ніби відгородились тим тайнописом від простолюддя… Біля інституту — нікого.

Ще на проспекті потім посновигала. Здавалось, що й перукарі з вікон, і продавщиці від лотків позиркують на неї осудливо. Інші працюють, а вона тиняється без діла… Гонивітерка, легкого хліба шукає… Саме відчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанія.

Ходімо з нами! — зачепили Єльку. — Вип’ємо на брудершафт… З одного келиха!..

Це вони її такою вважають. Певні, що з тих вона, які з першим стрічним підуть, з тих, що не ображаються, коли їх на коліна собі в ресторанах садовлять!..

З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинці в якийсь автобус вскочила. В перший-ліпший — хоч за хвилину перед цим нікуди не збиралась їхати. Автобус був майже порожній. Єлька сіла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на неї, оголосила, що автобус іде на Скарбне.

Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург біля воріт свого раю. Саваоф у вилинялій робі заводській. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, і старечий, засльозений погляд подовгу плаває в далечі, на знайомих обріях. Собор просікся з імли. Димлять заводи. Що є ріднішого в світі? Між мурами заводськими одцвіло життя. Все вам віддав. Як там господарюється там без мене? На цехах, кажуть, стільки сажі нападало, що зараз доводиться лопатами згортати її, скидати, як сніг, — траплялися випадки, коли провалювались дахи під тією чорною вагою.

Дивиться у заводську далеч старий. Спокійно снується на екрані неба фільм його молодості, його життя. Людина смеркання, чого він жде? Хто йому відгукнеться із тієї далечі, від бур відшумілих, від жароти цехів, де вже сто літ виплавляють метал, від людей, що колись були йому близькими? Сидить і наче жде когось.

Щовихідного веселим грайгомоном повниться ліс. А зараз тихо. Слухає тишу старий. Чує перегук віків, голоси з туманів. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революції шумлять.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: