Модест Пилипович аж зашарівся, як прочитав той відтинок твору, хоча в душі таки згоджувався з Єфремовим: він, як досвідчений художник, швидко й розмашисто черконув олівцем, але то не самовпевненістю стало і поспіхом, а виразними контурами бачення самого Левицького. І так само, наче легенько й обачно рукою, відхиляв і остерігав, аби в своїх творах письменник не хилився, не сповзав у публіцистику, бо то вже дешо інша літературна колія…
". Цей гуманізм Левицького дуже скрашує його маленькі оповіданнячка й надає їм великої краси. Без цього вони були б тільки більш-менш дотепними анекдотами, але сердечний талант автора, його вміння промовляти від серця, писати кров'ю його — підносять їх на височінь літературних творів неабиякої художньої вартості. Кращі з-поміж оповідань Левицького ті, що малюють пригоди з життя затурканих маленьких людей ("Забув", "Злочинниця", "Порожнім ходом", "Щастя Пейсаха Лейдермана" й інші), які не можуть собі ради дати, для яких напасті зробились таким звичайним, буденним явищем, що вони без міри щасливі вже тоді, коли пощастило якось ухилитись од одного з ударів, яких доля щедро їм одважує. Всі оповідання Левицького мають спільну рису, що зв'язує їх внутрішніми зв'язками. Скрізь у нього справжнім героєм буває "смирна, плоха, нужденна" людина, або ціла їх громадка і скрізь доля становить цих людей віч-на-віч з якоюсь сліпою фатальною силою, що спокійно, не помічаючи навіть, перейде собі над людиною, розтрощить її й так само спокійно піде собі далі — трощити знов таких плохих істот. Це така в житті справді світова річ, що й не зауважив би її, якби автор навпроти того життєвого об'єктивізму не поставив свого суб'єктивного настрою. Дбайливою рукою вихоплює Левицький ці дрібні випадки з гущі життя і ставить перед очима читачеві. Знавець людського серця, Левицький тямить, які струни торкнути в ньому, щоб вони озвалися на стогін "малих сих", тим-то й справляють таке глибоке враження його мініатюри про мініатюрних людей, — тим більше, що він не зійде і з ґрунту художньої правди й рідко коли схибить на публіцистичну стежку»
…У Модеста Пилиповича зараз лише важкі і похмурі думки набігали, бог смерті Танакос з погаслим факелом у руках, як казала Наталена Королева, не поспішає відлітати з-над берегів Дніпра, і Сергію Олександровичу непросто вирватися буде з-під його жахітливого владарювання…
17
Похоронна процесія тихо рушила від родинної садиби, люд, що зібрався звідусіль на обійстя, витягувався в довжелезну ріку, бо не тільки затурцівці прийшли провести в останню путь В’ячеслава Липинського, а й під’їхало чимало з сусідніх сіл – підводи півколом оточили садибу, мов козацький табір, і коні втомлено хилитали головами, відганяючись від в’їдливих, мало не завбільшки з горобців, липневих ґедзів. З воєводського міста Луцька також прибула немала делегація, поруч з Модестом Пилиповичем йшли відомі у краї інженер Пилипчук, Петриківський, Редькович, Тиравський з дружиною, директор української гімназії Білецький, несли вінки від Товариства імені Лесі Українки, від гімназійного колективу, українського клубу «Рідна хата». В’ячеслав Липинський був католиком за віросповіданням і процесію очолювало католицьке священицтво, але коли порівнялися з православним храмом, в сумну ріку долучилася процесія і з цієї церкви. «Українців чомусь найбільше об’єднує горе»,- полинна думка спливла в Модеста Пилиповича. Легкий вітер хитав хоругви, що зблискували на сонці позолотою, похоронний дзвін плив над селом, над охайно доглянутими полями, де вже наливався пшеничний колос – добрі пшениці, зауважив про себе Левицький, родина Липинських не тільки інших до діла кликала, а й сама толково хазяювала. Модест Пилипович знав про брата покійного, що мав уже славу талановитого агронома, вченого, селекціонера, який вивів нові сорти пшениці й картоплі, призвичаєні до цієї землі і сонця, і не тільки на своїх полях ті сорти висівав і висаджував, а й з земляками своїми ділився.
Сумовитий дзвін в переджнивному небі плив над головами небачено досі людної в Затурцях процесії, де йшли старе й мале, люди різної віри та поглядів. «І справді, -думав Левицький,- чомусь тільки біда нас з’єднати здатна. Але як би там не було, сьогодні Яфет дужчий Хама, і ми таки Яфетові діти, з племені Яфета, як називали себе у вісімнадцятому сторіччі козаки». Модест Пилипович згадував останню свою зустріч з Липинським в Австрії, куди приїхав після Італії і де думав навіть постійно жити.
В’ячеслав Липинський, попри хворобу, що все дужче насідала на нього, – туберкульоз нажив ще в першу світову війну,- попри невизначеність майбуття видавався Модесту Пилиповичу доволі діяльним і жвавим.
– Негадана зустріч…Розкидало нас, розмело, Модесте Пилиповичу, -говорив Липинський як про давнє, переболіле, притишене роками.- Ви змушені полишити нашу місію в Греції, а я сам покинув, опісля двох гірких розмов з Петлюрою, посаду посла у Відні. Не вибудували той дім, що бачився нам, хоч і по різному…
-Ще не вечір,- Левицький сам дивувся тому спокою у своїй душі, хоч не знав, де йому доведеться жити, що буде робити і чи матиме завтра за що поснідати.
– Ось читав саме Донцова, дивився його статті в німецькій, швейцарській і польській пресі. Він вибудувати державу гадає через націю.- Липинський зашарудів, шукаючи потрібне, у жмуті різномовних газет, що доброю гіркою вивищувалися край столу.- В Україні, на розстанях всіх європейських шляхів, куди люд з різних країв вітром заносить, я ж гадаю, державу можна створити лише на грунті територіального патріотизму, незалежно від етносу, віри і соціальної щабельки, на яку хто здужатиме видряпатися. Тільки відчуття спільної землі може стати надійною зв’язкою.
– Мені ваше бачення ближче…
– Знаєте, несподівані думки набігають інколи,- Липинський пристукнув у стіл газетною пачкою, рівняючи краї.- Є одна в нас особливість у цій зв’язці. Подивімся на історію України. Приходять в дикі, запущені степи перші піонери – "романтики". Відвагою і працею заводять перше господарство, одкривають землю, молоком і медом пливучу. На запах цієї землі вилазять зараз скрізь із своїх нор "практики". Вони усувають "романтиків", починають палити ліси на поташ, заводять на Україні анархію і безладдя і кінчають свою "практичну політику" руїною. За якийсь час – "відродження". Знов піонери-"романтики", що задумають велике, "щоб Русь знову стала Руссю", що мрію про Великого гетьмана в свому серцю леліять. "Практики" сидять тоді по "спілках" з гнобителями, сміються з шалених дум і кплять з "романтиків". Починають здійснюватися мрії – і ролі міняються. Геть "романтиків" – до практичної політики. І козаччина Богдана Хмельницького перемінюється в "малоросійських" блюдолизів, Мамаїв-вошобойців і ліврейних лакейчуків. З Могилянської академії робиться школа плазунства. . З незалежної України робиться УСРР. Зовсім так, мов би то йде суперництво синів біблійного Ноя – Яфета і Хама.
-Якщо удавка для народного духу безсилою виявилася в часи Котляревського і Шевченка, то зараз тим паче… Ми щойно тільки на хвильку свіжого повітря хапнули, не вічне тепер чужоземне поневолення і бездержавність.
Липинський скрива глипнув на Модеста Пилиповича, мов той його навмисне образив і не збирається вибачитися.
-Хвороба бездержавності не в причинах зовнішніх, вона не травматичного походження, то наше внутрішнє, органічне.
-Не згоден, – покивав Левицький чомусь головою так, мов насправді погоджувався.- Надто часте і болісне те травмування.
-Та українська національна ідеологія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродження, з якої виросли ми – це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих – народною масою козацькою з-посеред себе в війні і праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осаулів, сотників, що, газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали …