Чорний вершник – Володимир Малик

Арсен Звенигора не знаходив собі місця. Кожного вечора, коли прибігав Семашко або Сава без достовірних вістей, він у безсилій люті стискував кулаки. Його гнітила невідомість. Він ладен був зразу, негайно напасти на укріплення, бо вичікування завдавало йому неймовірних душевних мук. Розпалена уява малювала одну картину страшнішу за іншу. Особливо переживав він за Златку і Стеху. Що з ними? Де вони? Як поведуться з ними люди Юрася і сам несамовитий гетьман?

Його підтримував Роман. Однак Палій не схвалював їхнього гарячкування.

— Поспішиш — людей насмішиш, — казав він. — Хіба можемо ми такими нікчемними силами нападати на тисячну залогу? Це ж божевілля! Поки ми не матимемо надійного зв'язку з твоїми, Арсене, доти…

— А поки дочекаємося зв'язку, буде пізно!

— Що ж ти радиш?

— Ми самі повинні встановити зв'язок!

— Як?

— Я проберуся таємно на Викітку…

— Легко сказати!

— А чекати ще важче!.. Якщо і сьогодні не буде нічого нового, я вночі піду до замку.

Перед вечором прибігли схвильовані Василь Семашко та Сава Грицай. Всі кинулись до них. Навіть баба Секлета злізла з печі.

— Ну?

— Татари виволокли чотири трупи із замку і кинули в ополонку на Нижньому ставу!

— Ви дізналися, хто то був?

— Ні, — схлипнув Василько. Звенигора обняв хлопця за плечі.

— Не плач! Сльозами горю не зарадиш… Вночі ми проберемося на Викітку і що-небудь вивідаємо.

Палій промовчав. А у хлопця радісно заблищали очі.

— Справді?

— Так. Для цього потрібно мати вірьовочну драбину із міцним залізним гаком і довгу тичку, щоб той гак зачепити за частокіл.

— Драбина з гаком у мене знайдеться, — сказав Сава Грицай.

— А я дістану хворостину, — по-змовницьки прошепотів Се-машко, ніби його міг тут хтось підслухати.

— От і добре. Тоді приходьте, як стемніє.

Пізнього вечора кілька постатей прокралися темними завулками і задвірками до Викітки. Щоб не наражати всіх на небезпеку, Арсен наполіг, що в замок піде він один, до стіни його супроводжуватимуть тільки Роман та Семашко, а інші залишаться в засаді на березі ставу, у заростях верболозу та вільшаника.

Семашко — так запорожці почали звати хлопця — упевнено йшов попереду. Ще за дня він розвідав усі підступи до Викітки і переконався, що найзручніше буде підійти з боку Верхнього ставу.

Вони спустилися з крутого горба вниз, на лід, приметений снігом, оминули вузький перешийок, яким Викітка з'єднувалася зі Шполівцями та центром міста і де, як хлопець знав достеменно, і вдень і вночі вартували татари, й попростували до зубчастої стіни фортеці.

Ніч була темна, безмісячна. Різкий вітер глухо шумів у лапатому гіллі яворів і жбурляв колючим снігом. Жодного вогника, жодної людської постаті. Здавалося, весь Немирів вимер або заснув.

Вони видерлися по крутому схилу вгору і зупинилися під темною дерев'яною стіною.

— Тут! — прошепотів Семашко.

Звенигора розпустив драбину, довгою тичкою підняв один її кінець вгору і зачепив за гострий частокіл. Ставши ногою на нижній щабель і пересвідчившись, що драбина зачепилася міцно, він обняв у темряві Романа і Семашка, прошепотів:

— Чекайте на мене тут до других півнів. Якщо не вернусь, ідіть назад… Прощавайте!

Він швидко поліз на стіну і зник у темряві.

Частокіл був невисокий — якихось два сажні, і Арсен миттю здерся на нього. Перелізши через гострі шпичаки паль на внутрішню земляну приспу, швидко підняв драбину, згорнув і закопав у сніг. Потім, кинувши швидкий погляд на Романа і Семашка, які ледь бовваніли внизу під стіною, обережно спустився в темний двір фортеці.

Десь біля брами загавкав собака, перегукнулися вартові — і знову настала тиша, яку порушував тільки посвист вітру.

Арсен струсив з одягу сніг і почав скрадатися поза хлівами до майдану, де у вікнах блимали жовтаві вогники.

Завірюха посилювалась і швидко замітала сліди, а також ховала від стороннього ока. На майдані — жодної живої душі. Тільки вдалині, біля фортечних воріт, якийсь рух і гамір — то в посад в'їжджав невеликий татарський загін, що, мабуть, повертався зі здобиччю з навколишніх сіл. Але до воріт було далеко, і, звичайно, ніхто на такій відстані не міг побачити людину, яка скрадалася попід будівлями, обережно заглядаючи в освітлені вікна.

Довго Арсенові не щастило. Та ось він, обігнувши ріг однієї хати, заглянув у замерзле причілкове віконце і побачив неясні тіні. Тоді припав до шибки ротом, гарячими губами відігрів замерзле скло. Незабаром на ньому зачорніла невеличка кругла латка. Глянув у неї — і мало не скрикнув од радості: за столом, якраз насупроти нього, сидів, підперши лису голову, дідусь Онопрій. Арсенове серце радісно закалатало. Тільки б нікого із сторонніх не було в хаті! Зразу вивів би своїх до стіни, де ждуть Роман і молодий Семашко, пробралися б швидко до хатини баби Секлети — і гайда в поле! Завірюха миттю замете слід, і ніхто не здогадається, де поділися втікачі… Шукай вітра в полі!

Він аж затупцяв з нетерплячки. Потім ще раз заглянув у віконце. Так, це дідусь Онопрій. Як і раніш, сидить непорушне, підперши голову рукою… А там далі, у сутінках, — матуся… І більше, здається, нікого…

Легенький стукіт нігтем у шибку примусив дідуся здригнутися, підвести голову. Він довго прислухався, щось сказав. До нього підійшла мати. Арсен постукав знову, на цей раз дужче.

Дідусь встав з-за столу і нахилився до вікна.

— Хто там? — долинуло його ледь чутне шамкотіння.

— Це я, Арсен, — прошепотів козак. — Відчиніть! У хатині запала мовчанка. Потім почувся легкий скрик матері. Грюкнули двері.

Арсен оглянувся, визирнув з-за рогу. На майдані порожньо. Татари десь зникли. Тільки біля брами голосно сміялися вартові… Він легко перемахнув через пліт і збіг на високий ганок. Двері несміливо скрипнули, прочинилися, і з щілини почувся голос матері:

— Арсене, ти?

— Я, мамо! Я!

— Боже мій!

Вона хутко впустила його в сіни.

— У хаті чужих немає? — спитав тихо.

— Немає, — грюкнула засувом і припала в темряві до холодного синового кожуха. Прошепотіла:— Арсенчику, дитино моя!

Ввійшли до хати. Дідусь Онопрій кинувся до внука, схлипнув радісно.

— Соколику! Звідки ти?

Арсен обняв дідуся і обвів оком кімнату. Нікого.

— А де ж Златка? Стеха?.. Де Младен, Ненко та Якуб?

На мить у хаті стало тихо. Тільки потріскувала скіпа, і від її жовтавого світла покоєм бродили примхливі загадкові тіні. Арсенові враз стало страшно. Чому ж мовчать матуся й дідусь?

— Ну? Кажіть же!

— Покликали їх до гетьмана… А що там — невідомо. Тільки наказали вдягнутися по-святковому, — тихо проказала мати. У Арсена похололо серце.

— І що ж — їх кожного вечора кличуть до гетьмана?

— Ні, сьогодні перший раз.

— А Младен, Ненко, Якуб?.. Що вони там роблять?

— Вони поступили на службу до яничарів… Казали — так треба… Тож і їх покликано сьогодні…

— Ага, ось як, — Арсен полегшено зітхнув.

Однак тривога не полишала його. Хіба місце молодим гарним дівчатам серед кровожерливих вояків Юрася Хмельницького, людей без роду і племені, які злетілися сюди з усіх усюд, щоб тільки якось пережити голодне лихоліття?

— Матусю, дідусю, слухайте мене уважно, — промовив, сідаючи на ослін і садовлячи обабіч себе рідних. — Я тут не сам… Зі мною — і Роман, і пан Мартин, і Яцько, і ніжинський козак Гурко, якого запорожці прозвали Палієм. Передайте Младенові, Ненкові і Якубові, що ми приїхали, щоб визволити вас. Мої товариші залишилися у одної старенької бабусі, яка живе самотньо над ставом. — Арсен розповів, як знайти хатину бабусі Секлети. — Якщо я не побачу їх, хай прийдуть завтра ввечері до нас… А зараз я повинен іти… Де живе гетьман?

— Арсене, що ти надумав? Іти до гетьмана? — кинулася мати.

— Я повинен усе розвідати. Можливо, їм потрібна моя допомога… То де живе гетьман?

— Його будинок — на тому боці майдану. Якраз перед ганком — два високі осокори, а на подвір'ї — конюшня та військовий склад, — пояснив дідусь Онопрій.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: