Чорний вершник – Володимир Малик

В хаті стало тепло, затишно. Світліше запалахкотіла скіпа, і навіть закіптюжені стіни здавалися не такими похмурими, непривітними.

— Матінко, ви прожили в Немирові все життя, — сказав Палій, облизавши ложку і запхнувши її за халяву, поряд з ножем. — Тож, напевно, багатьох тут знали і знаєте?

— Не багатьох, а всіх, синку, — відповіла стара, витираючи сухою зморщеною рукою губи. — Може, хіба забула кого ниньки… Бог пам'яті вкоротив на старості…

— Колись я тут знавав одного чоловіка… Давненько, правда, це було. Либонь, років з десять чи й п'ятнадцять минуло, як бачив його востаннє…

— Хто ж це?

— Мирон Семашко… Знали?

— Звичайно, знала… Я всіх Семашків знала… Ще коли дівкою була, то з Мироновим батьком разом на вечорницях гуляла.

— От і добре… Мирон живий?

— А цього не знаю, голубе… А жінка його, Федоська, живе на Шполівцях.

— Так, так,Феодосія, — зрадів Палій. — То, може, ви проведете нас до неї?

— Голубе мій, я ледве додибую по заметах до криниці, а ти хочеш, щоб провела аж до Семашків… Це ж неблизький світ! Та тут по сусідству живе Сава Грицай, Федосьчин брат… До нього я, може, якось і дочовгаю. А він — чоловік молодий. Швиденько проведе вас до Семашків…

— І це непогано, — зрадів Палій. — Ходімо ж, матусю… Арсене, ти зі мною!

До Грицаєвої хати справді було недалеко. Обігрівшись і попоївши кулешу, стара швиденько дрібуляла по снігу, опираючись на палицю.

У вікнах не світилося. На стукіт бабусі ніхто не озвався. Тоді Палій торохнув кулаком по рамі — аж шибки забряжчали. І зразу ж почувся густий чоловічий голос, ніби господар, причаївшись, стояв за вікном.

— Кого лихий носить?

— Савої Відчини! Це я!.. — прошамкотіла стара.

— Це ви, бабо Секлето? — голос прозвучав незадоволено. — І чого ви товчетеся серед ночі?

Двері відчинилися — на порозі вималювалась висока постать у довгій білій сорочці.

— А це хто з вами, бабо Секлето? — злякано відсахнувся господар, норовлячи швидше зачинити двері.

Та Арсен миттю просунув у щілину ногу, плечем натиснув на двері і ввійшов до сіней. Палій поспішив заспокоїти чоловіка.

— Не бійся, господарю! Впускай до хати. Я Семашків товариш.

— Ви знаєте Мирона Семашка? — недовірливо прогув у темряві сіней голос.

— Ще б пак! Однокашники по колегії.

— Ось як! Тоді заходьте…

Палій повернувся до старої, сказав:

— Матусю, самі добіжите додому чи провести? Бо ми тут трохи затримаємося… А зустрінете кого — про нас анічичирк!

— Сама, добродію, сама дошкандибаю якось… І не сумлівайте-ся — мовчатиму як риба!

Коли за старою скрипнула хвіртка. Палій і Звенигора причинили сінешні двері.

— В хаті вже сплять? Не побудити б…

— А ми зайдемо в хатину, — відповів господар. — Почекайте хвилинку, я принесу вогню…

Незабаром він вийшов зі свічкою і завів пізніх гостей до невеликої холодної кімнати поруч з коморою. Тут пахло сухим зіллям, мишами і пусткою.

Поставивши свічку на стіл, змів ганчіркою з широкої лави пилюку, запросив:

— Сідайте… Що вас привело до мене в таку пізню пору?

Сава дивився прямо і твердо. В його погляді все ще таїлася недовіра. Це був міцний чоловік років тридцяти. З-під білої сорочки випиналися широкі м'язисті плечі. Кучма густого чорного волосся закривала йому півлоба і надавала обличчю суворого виразу. Було видно, що він стривожений незвичайними відвідинами незнайомців і нетерпляче жде відповіді на своє запитання.

— Друже мій, — Палій говорив м'яко, довірливо, намагаючись і голосом і виразом очей заспокоїти господаря хати, — ми прибули аж із-за Дніпра… Тож повинен розуміти, що привело нас сюди не одне бажання побачитися зі своїм старим товаришем… Привела нас у Немирів дуже важлива справа, зв'язана з життям і волею близьких нам людей. А щоб їх визволити, нам потрібна допомога. Ось чому ми хочемо зустрітися з Мироном Семашком. Гадаю, він допоможе нам зробити те, заради чого ми сюди приїхали.

— Він вам не допоможе.

— Чому?

— Він сам потребує допомоги…

— Тобто?

— Люди Юрка Хмельницького схопили його і кинули до тюрми.

— За віщо?

— А хто зна… Мабуть, за те, що запорожець, а також за те, що колись мав грошенята. Сестра вже носила, але Мирона не відпустили. Юрась каже — небезпечний злочинець… Запорожець!

— Гм, ось як! — Палій замислився. — Що ж його робити? А я такі надії покладав на Мирона… А тут, виходить, не він нам, а ми йому повинні допомагати. А нам так потрібні очі, щоб знати, що діється в Немирові, зокрема в оточенні гетьмана.

Сава випростався. Полегшено зітхнув. . — Тепер я все розумію… Здається, я зможу вам допомогти. З однією умовою… Якщо ви допоможете визволити Мирона.

— Друже мій, давай нічого не обумовлювати, — сказав Палій. — Мирон — мій давній приятель, і справа моєї честі допомогти йому! Але… сам знаєш: іноді не все можеться, що хочеться.

— Гаразд. Я згоден. Думаю, що зараз, не відкладаючи до ранку, ми сходимо до Феодосії, Миронової дружини, а моєї старшої сестри. Може, вона дізналася що-небудь новенького про Мирона… Там і домовимося про все.

Їх було в хаті п'ятеро: три пропахлі морозом чоловіки, Савина сестра Феодосія та її п'ятнадцятилітній син.

Сиділи на лавах та ослонах навколо великого столу, застеленого білим настільником. У темному бронзовому підсвічнику палахкотіла свічка. По кімнаті розливалися приємні пахощі воску. Жовтаво-зелений вогник злегка коливався від дихання людей і кидав на стіни розпливчасті, мерехтливі тіні.

Взаємне довір'я було встановлене зразу ж, як тільки гості, переступивши поріг, привіталися з господинею.

— Я вас добре пам'ятаю, пане Семене! — сказала Феодосія, міцно, по-чоловічому, потискуючи Палієву руку. — Лише один раз ви завітали до нас літ дванадцять чи й більше тому — це було ще в старій хаті, у свекрів, але ми з Мироном частенько згадували той ваш приїзд. Гарно ви тоді з Мироном співали!..

— Було таке, було! — зрадів Палій, розглядаючи ставну, красиву молодицю років тридцяти п'яти. Правду кажучи, він її мало пам'ятав, молоденьку тоді, тендітну Миронову дружину, але те, що вона не забула його, полегшувало справу. — І мушу сказати, що з того часу ви погарнішали, ба навіть помолодшали, пані Феодосія!

Жінка сумно усміхнулась.

— Де вже там… За вами переживаючи — і погарнішаєш, і помолодшаєш… Сідайте, прошу!

Розмова зразу ж набрала потрібного напрямку. Палій і Звени-гора розповіли про мету свого приїзду. Не приховали і того, що затримуватися у Немирові не мають наміру.

— Тільки визволимо своїх — і гайда назад!

— Я бачив валку переселенців, — втрутився молодий Семашко. — Мабуть, і ваші були серед них.

— Де ти їх бачив? — швидко запитав Палій.

— На Викітці.

— Отже, ти буваєш у дворі гетьмана?

— Буваю. Я ношу батькові їсти.

— Це добре… Ось хто може все вивідати! На хлопця менше звертають увагу. Він прослизне там, де нашому братові, дорослому, і носа показувати небезпечно… Гадаю, завтра ти розповіси нам більше?

— А чому ж? Розповім, — серйозно відповів хлопець.

— От і добре. Будеш нашими очима, друже мій, тобто нашим таємним вивідачем… А що з батьком?

— Батька кинули до ями…

— До ями? Якої ями?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: