ЗНАМЕНО ПРОРОКА
Все султанське військо — яничарські полки, загони спагіїв та акинджіїв, кримська орда, — навесні 1683 року було стягнуте до Белграда. До них змушені були приєднатися вояки Афлаку та Богдана, а також волонтери Текелі. Здається, такої сили не виставляв ще жоден султан. Одних коней сто тисяч, понад двадцять тисяч волів та верблюдів, що тягли сотні гармат, возів з порохом, ядрами і провіантом, а воякам та їздовим ніхто не знав ліку! Справді, сто, двісті чи триста тисяч озброєних людей вів намісник бога на землі — кому це могло бути відоме?
Вранці першого травня війська вишикувалися на величезному майдані, перед палацом белградського бейлербея.
Ждали виходу султана.
Всі знали, що, власне, сьогодні розпочинається справжній похід, справжня війна.
В цей час від наплавного мосту, наведеного через Дунай, почувся стукіт копит. На спітнілому карому коні мимо війська промчав стомлений, запилений вершник. Він ледве тримався в сідлі, але бистрий погляд сірих очей, яким відкрилися безконечні ряди воїнів, та міцно стулені запечені уста свідчили про невичерпну внутрішню силу цієї людини і її витривалість.
Перед палацом вершник зупинився. Нетвердо ступив на землю. До нього пвдбігли чорбаджії. Хтось забрав коня. Хтось підтримав його. Він промовив кілька слів, і серед гурту чорбаджіїв, що громадилися перед входом, прошелестіло:
— Дорогу чаушевії Дорогу чаушеві великого візираї Чауш струснув з одягу пилюку і ступив пару кроків наперед.
І тут, розштовхнувши старшин, назустріч йому кинувся гарно вдягнутий, красивий чауш-паша.
— Арсені Ти? — І обняв прибулого.
— Я, Сафар-бею…
Це був Арсен Звенигора. Схудлий, потемнілий, з запалими щоками і давно не голеним обличчям. Видно, далека дорога забрала у нього чимало сил.
— Звідки?
— З Каменіче… З листом до великого візира.
— Ходімо. — 1 Сафар-бей попереду попростував до дверей.
Всі розступалися, давали їм дорогу.
Вибравши хвилину, коли вартовий пішов доповідати і в широкому розкішному передпокої вони залишилися самі, Сафар-бей швидко спитав:
— Арсене, ти справді привіз листа від кам'янецького паші?
— Так.
— Про що лист? Він не зашкодить нам і нашим друзям?
— Це донесення турецьких вивідачів у Польщі. Гадаю, що вони не зашкодять ні Польщі, ні Австрії, бо я все зробив, щоб привезти їх якомога пізніше… А що зі Златкою?
— Вона тут.
— Тоді ми визволимо її! — вигукнув Арсен. Сафар-бей поклав йому руку на передпліччя.
— Тс-с-с! Не кричи! Вартові теж мають вуха. Я забув, що ти не знаєш, що Кара-Мустафа взяв її, а також багатьох інших одалісок з собою у похід. Це у них узвичаєно: так робить султан, так роблять візирі й паші. Але ми не можемо зараз визволити Златку…
— Чому?
— Бо сьогодні чи навіть зараз вирушаємо. А втекти ж ми не зможемо непоміченими. Нас відразу схоплять. Ходімо! За нами йдуть.
Капуджі провів їх у невелику залу, де перед позолоченими дверима стояло кілька пашів і старших чорбаджіїв. Показав Арсенові рукою на двері.
— Зайди!
Арсен ступив наперед і, побачивши на протилежному боці розкішного залу султана в оточенні візирів і пашів, упав на коліна.
— Вісті з Ляхистану, о великий повелителю правовірних! — проказав хрипко, виймаючи з-за пазухи цупкий сувій.
Султан повів оком на Кара-Мустафу. Той кивнув головою — і йому подали, вихопивши з рук чауша, листа.
Кара-Мустафа впізнав руку кам'янецького паші Галиія.
— Ну, що там? — нетерпляче спитав Магомет.
Великий візир дочитав послання. Сказав голосно:
— Король Ляхистану Ян Третій у присутності членів сенату і депутатів сейму в останній день першого весняного місяця підписав договір з Австрією… Ляхисган обіцяє виставити сорок тисяч війська. Головнокомандувачем стане або імператор, або король — в залежності від того, хто з них на час кампанії буде при війську…
— Гм, отже, Ян Собеський домігся свого, — задумливо промовив султан. — Звичайно, сераскером гяурів буде він… Леопольд занадто боягузливий, щоб очолити військо. Але ми повинні не допустити об'єднання їхніх сил і розгромити Леопольда до підходу Собеського! Що думає про це великий візир?
Кара-Мустафа кивнув чаушеві, щоб вийшов, а потім вклонився султанові.
— Устами падишаха глаголить сам пророк! Ми розіб'ємо їх поодинції І хоча сил у нас достатньо, щоб розгромити об'єднане військо гяурської коаліції, ризикувати не слід. Гадаю, Собеський підійде до Відня не раніше, як восени. До того часу ми оволодіємо столицею Леопольда, а потім всіма силами нападемо на короля Ляхистану і приведемо його на аркані в Стамбул!
Султан на знак згоди похитав ствердно головою.
— Інч аллаї Так-так, сила у мене величезна! Її цілком достатньо, щоб змести з лиця землі і Австрію, і Ляхистан, і Венецію, і німецькі князівства… Я вважаю, що мені нема потреби далі залишатися при війську. Зорі неприхильні до мене, і було б безглуздям не прислухатися до них. Я повертаюся в Стамбул з надією на повну і остаточну перемогу, яку я забезпечив тим, що зібрав таке величезне військо, якого не мав жоден султан до мене!
— Так, так! — захитали головами візирі й паші.
— Я передаю всю повноту влади над військом великому візирові і наказую: негайно, сьогодні ж, вирушити на Відень і взяти його якнайшвидше!
— Ми покладемо його до ніг падишаха всесвіту! — низько вклонився й урочисто пообіцяв Кара-Мустафа, ледве стримуючи радість, що вдарила йому в груди.
Зовнішньо він був спокійний, але серце клекотало. Збувається його заповітна мрія! Він — сердар. Головнокомандувач. У його руках таке військо, якого справді ще не мав жоден султан. І це військо принесе йому і славу на віки вічні, і почесті, й багатство при життії 3 його допомогою, на хвилях його перемог він випливе до вершин влади і здійснить те, що задумав. «О аллах, допоможи мені, рабові твоєму, перемогти невірних, і я клянусь — половину гяурського світу своєю шаблею наверну до ісламу, а другу половину знищу на коренії»
Тим часом султан підвівся.
— Коня мені! Я хочу виїхати до війська. Винесіть священне знамено пророка!
Розкішна барвиста процесія рушила на майдан.
Побачивши султана, що їхав на білому коні, гармаші на стінах белградської фортеці пальнули залпом з усіх фортечних гармат. Здригнулася земля, і страшний гуркіт струснув будинки міста.
Заграли ріжки, загримкотіли тулумбаси. З краю в край прокотилася команда, повторювана десятками дужих горлянок: «Слава падишахові всесвіту! Слава земному богові!». Линув і линув протяжний, мов вовче виття, клич: уй я уй!
На узвишші, спеціально зробленому для такого випадку, султан спинив коня. За ним — півмісяцем — стали паші на чолі з Кара-Мустафою.
— Воїни! — звернувся султан до війська, і горласті чауші рознесли його слова по всьому майдану. — Настала година ступити на землю країни Золотого Яблука! Найбагатші міста впадуть до ваших ніг, і ви в них візьмете усе, що захочете. Урожайні ниви і плодоносні сади постачатимуть вам хліб і овочі. Численні стада худоби й отари овець забезпечать вас м'ясом, а найкращі у світі ремісники пошиють вам одяг і взуття… Сміливо йдіть туди — і ви повернетесь додому увінчані славою і переобтяжені здобиччю! Там ви візьмете рабів, які працюватимуть на ваших полях, випасатимуть ваші отари і доїтимуть ваших кобилиць. Там ви знайдете рабинь, які стануть окрасою ваших гаремів і втіхою ваших ночей… Вперед, непереможні воїни, — і хай аллах наповнить ваші серця мужністю і захистить від ворожої кулі і ворожої шаблі!
— Уй я уйі Уй я уй! — пролунав над містом грізний клич. — Алла! Алла!
Султан кивнув пальцем, і йому миттю піднесли на оксамитовій подушці інкрустовану золотом і самоцвітами шкатулку-капторгу. Він вийняв з неї яскраво-зелений прапор з вигаптуваними канителлю ' півмісяцем і висловами з корану й підняв над собою. У другу руку взяв важку, теж оздоблену золотом книжку.
Над майданом запала могильна тиша. Знамено пророка! Священний коран! Святиня, яку треба захищати ціною життя!