Таємний посол – Володимир Малик

— Салям, мурзо, — усміхнувся до нього гетьман. — Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?

— Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.

— Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.

Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.

— Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? — звернувся він до Ненка по-турецькому.

— Вони дома, бейефенді.

— Я хотів би їх бачити!

— Зараз, бейефенді?

— Так. Сходи за ними!

Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з'явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.

Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з'явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:

— Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?

Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі.

— В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і .запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!

— Спасибі, — прошепотіла Стеха посірілими від страху губами, розуміючи, що відмова образила б гетьмана і накликала б на них його гнів.

Юрась ще раз пильно оглянув їх і махнув рукою, щоб ішли додому, а потім, віддавши розпорядження, де розмістити новоприбулий татарський загін, відпустив усіх, крім особистої варти.

— А тепер — до ями! — коротко кинув він. — Якщо хто прийшов з викупом — впустити!

Яма була поряд, посеред майдану. З-під широких, покритих памороззю очеретяних мат, що підтримувалися довгими сосновими воринами, здіймався стовп пари. Пахолки миттю відтягли одну мату вбік і спустили вниз драбину.

Юрась став на край ями. У ніс йому вдарив важкий дух, аж він заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкі простуджені голоси. Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив унизу кілька зарослих змарнілих облич. Одні в'язні стояли, інші, найбільш знесилені або скатовані, лежали на купі вогкої смердючої соломи, тремтячи від холоду. Люто й страшно блискали запалені, почервонілі очі.

На деякий час у ямі запанувала тиша. Потім до гетьмана простягнулося кілька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.

— Ясновельможний пане гетьмані Змилуйся! За віщо такі муки?

— Я не маю ніякого золота! Хоч убийте мене — не маю! Даремно катуєте…

— І в мене немаеі Це злий наговір. Який я багач — одна слава залишилась… Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми… Відпусти, пане гетьман!

Юрась сердито тупнув ногою.

— Замовкніть! — Його очі заблищали, як вуглинки, а обличчя ще більше зблідло — навіть мороз не зміг вичавити з нього рум'янців.

Від воріт пахолки привели трьох жінок. Вони впали перед гетьманом на коліна, заломили руки.

— Змилуйся, батечку!

— Не губи наших чоловіків!

— Будь доброю душею! Відпусти їх з богом! Юрась кивнув пахолкам, щоб підвели жінок, а коли ті стали перед ним, суворо запитав:

— Викуп принесли?

— Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!

— Кладіть сюди! — Він зняв з найближчого пахолка шапку і простягнув перед собою.

Младен непомітно штовхнув Ненка під лікоть: дивись, мовляв! Справді, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але він не помічав цього, а варта незворушно застигла позад нього і жодним рухом не виявляла своїх почуттів.

Одна з жінок вийняла з-за пазухи вузлик з білої хустини, розв'язала і, тримаючи його на лівій долоні, правою почала поволі, ніби лічачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золоті монети, персні, сережки. Закінчивши, зіжмакала хустину в кулаці і крізь сльози, благальне подивилася на Юрася.

— Прізвище! — коротко процідив він.

— Бондаренко, батечку… Василь Бондаренко. Гетьман нагнувся над ямою, крикнув:

— Бондаренко, вилазь!

З ями показалася скуйовджена руда голова чоловіка середніх літ. У волоссі, в бороді й вусах — остюки й солома. В почервонілих від сліз очах — страх і ненависть… Чоловік поволі перевалився через драбину прямо в сніг, не маючи змоги звестися на ноги. Жінка з криком кинулась до нього.

— Забирай, бабо! — махнув рукою Юрась і повернувся до другої жінки. — Далі!

Бондаренчиха підвела чоловіка і, кланяючись та схлипуючи, поволі повела його до воріт.

Друга жінка, стара, висока і худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьманові і витягла з кишені витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловікового плеча, оксамитовий кисет, розв'язала його і висипала на долоню кілька золотих і срібних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потім простягла свою суху чорну долоню майже піц ніс гетьманові. Юрась глипнув на монети, на жінку і скривився.

— Мало!

Жінка не кинулась йому в ноги, не стала благати і заламувати від горя руки, не забожилася, що це в неї все, що могла назбирати у себе, у родичів і знайомих, а непорушне стояла перед ним, як сухе старе дерево, і тільки тонкі безкровні губи, помережані синіми вузликами жил, кривилися від жалю та образи, а з вицві-лих безбарвних очей покотилися дві скупі сльозинки і, замерзнувши на лету, упали в притоптаний сніг. Так і стояла, висока, незграбна, пряма, як мумія, ніби не чула того короткого і гострого, мов ніж, слова. А її тонка, з вузлуватими пальцями рука, витягнута вперед, дрібно тремтіла, ніби вербова гілка під поривами вітру.

Всі мовчали. Младен закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити чого не слід. Якуб важко зітхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому він дуже був схожий на цього безсердечного чоловіка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до їхніх сліз і їхнього горя, і йому стало соромно, він подумки дякував долі, що все те лишилося позаду.

Нарешті сам гетьман відчув фальшивість свого становища і підставив шапку під тремтячу руку.

— Кидай!.. Як прізвище, бабо?

— Павло Голенко. — Жінка перевернула руку, і монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку.

— Голенко, вилазь!

З ями виліз високий худий юнак. Юрась здивовано витріщився на нього, бо думав, що побачить старого діда.

— Це ж хто? — повернувся до баби.

— Син.

— За молодого треба було б більше! Жінка мовчала.

— Ну, лихо з тобою! Геть звідси! — гримнув гетьман на юнака. Той схопив матір за руку і, переставляючи довгі, тонкі ноги, покульгав до воріт.

Наперед виступила третя жінка. Це була красива чорнява молодиця років тридцяти п'яти. Вона сміливо дивилася на Юрася, ніби перед нею був не гетьман, а звичайний міщанин. Потім статечно, з гідністю вклонилася.

— З чим прийшла? — Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.

— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо-білими з голубуватим відливом перлинами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: