— Ямгурчі-ага, не личить правовірному так приймати гостей, ніби ми ввірвалися в твій дім, як розбійники… Ай-ай-ай! А Кучук, Чора і Варвара-ханум вихваляли тебе як розумного, доброго і відданого їхній сім'ї чоловіка.
Ці слова не подіяли на старого. Він суворо сказав:
— І Кучук, і мій вихованець Чора, і Варвара-ханум, хай будуть благословенні їхні дні, не помилилися, коли так казали… Але як пояснити, що ця дівчина-гяурка впізнала вас і зраділа як братам? Га?
— Бо ми і є її брати.
— От бачиш!
— Але це ще не означає, що ти маєш право нападати на нас… Молоді татарчуки — а їх був добрий десяток — мовчки слухали розмову діда, готові кожної хвилини пустити в хід короткі буджацькі кинджали.
— Я хочу застерегти себе і свою сім'ю від біди, гяуре!
— Яка ж тут біда? Нас двоє, і ми приїхали, щоб побачитися з сестрою… Ось дозвіл від Кучука. — Арсен вийняв ярлик.
Ямгурчі побачив тамгу — три перехрещені чорні стріли на червоному полі — і враз опустив руку.
— Тамга Кучука! — вирвалося в нього. — Але ж чому ти зразу не показав її, невірний!
— Бо не встиг…
— Пробач. Я не знав, що у тебе є ярлик мурзи, — миролюбніше сказав старий і крикнув на хлопчаків:— Геть звідси і заховайте свої ножі!
Татарчуки хутко відбігли вбік, збилися в гурт і почали з цікавістю розглядати чужинців.
— Не варто вибачатися, Ямгурчі-ага. Ти зробив так, як вчинив би кожен на твоєму місці, — заспокоїв старого Арсен. — Ми не ображаємося на тебе… А от коли даси нам чого-небудь попити, то будемо вдячні.
Стеха подалася до хати, але Арсен притримав її за руку, шепнув:
— Будь біля нас… Ямгурчі наказав:
— Принесіть гостям води! Та холодно!… А ви, — гукнув на жінок і дітлахів, — геть звідси!
Вигін миттю спорожнів. Тільки цікаві підлітки, бликаючи чорними очима, юрмилися віддалік.
Раптом один з них скрикнув:
— Дивіться! Дивіться! Хтось мчить сюди!.. — Він показав рукою поверх голів.
Всі повернулися в тому напрямку, куди показував хлопець. На протилежному кінці долини, приблизно за версту від хутора, швидко їхав кінний загін, що налічував не менше десятка вершників.
Хто б це міг бути? Арсен кинув бистрий погляд на Романа. Чора? Той ствердно хитнув головою. Безперечно, Чораї Це він, дізнавшись, що зникли два козаки, здогадався, куди вони могли поїхати, і помчав у погоню… Треба тікати!
Думати ніколиі Дорога кожна хвилина!
Скориставшись тим, що всі — і Ямгурчі в тім числі — намагалися розпізнати, хто наближається. Арсен підхопив Стеху під руки і посадив на запасного коня. В наступну мить обидва козаки теж були в сідлах і з місця пустилися навскач.
— Стій! Куди? — зарепетував Ямгурчі. — Прокляття!.. Держіть їх!
Та було пізно. Коні здибилися і помчали щодуху. Хлопчаки, рятуючись від кінських копит, сипонули врозтіч…
Арсен і Роман розуміли, що втекти в чужій країні дуже важко, а ще важче, коли переслідувачі з самого початку втечі женуться по п'ятах. Тоді ти весь час у них на виду. Найменша затримка, нандрібніша випадковість — і все пропало!.. Відразу потрапиш у ворожі лабети… Але іншого виходу не було. Коли втеча обіцяє хоч яку-небудь надію на порятунок, то добровільна здача в руки Чори не віщувала нічого доброго. Безперечно, розпалений, розлютований юний мурза міг накоїти біди — нещадно розправитися з ними. Тому Арсен ні на мить не сумнівався у доцільності негайної втечі. Інша річ — чи витримають коні? Чи не зупинить їх якась непередбачена перешкода? Чи зуміють вони швидко і щасливо перебратися через Дністер?
Всі ці думки снувалися в Арсеновій голові, коли стомлені коні стишували біг і потрібно було дати їм хоч невеличкий перепочинок. Переслідувачам, видно, теж доводилося не легше: вони, напевне, мчали з самого Аккермана, намагаючись перехопити козаків, і їхні коні були стомлені до краю.
Арсен тримався Каушанського шляху, що вів на Бендери. Це був найближчий і вторований шлях. Перевага його була в тому, що Чора, який, безперечно, знав свою місцевість краще, ніж втікачі, не міг обігнати їх якимись відомими йому прямішими стежками. Таким чином обидві сторони опинилися в рівних умовах.
До того ж Арсен вирішив застосувати хитрість, обман, на що був добрий мастак, як майже кожен запорожець. А задум його можна було здійснити тільки на битій дорозі, де вешталося туди й сюди чимало людей і військових загонів.
Нарешті, ще здавна Арсен знав цей шлях, не раз ним їздив разом з Хачиком, другом юнацьких років, та його батьком, варпе-том Кероненцом, до Туреччини.
Боявся Арсен тільки за сестру — чи витримає вона такі скажені перегони? Але Стеха, припавши до луки сідла і вчепившись за неї руками, ні на крок не відставала від козаків, навіть випереджала їх на своєму бистроногому огиреві.
Каушани проминули без пригод, промчали запиленою вулицею на повному скаку. Саме був післяобідній час, коли стояла нестерпна спека і все живе заховалося або в тінь дерев, або під захисток прохолодних стін та очеретяних стріх. Тільки собаки завалували вслід та з-за глиняних загорож виткнулися чорночубі дитячі голівки.
Але за Каушанами, на пагорбі, звідки було видно шлях далеко вперед, вони побачили чималий гурт вершників, що поволі їхали назустріч. Арсен кинув погляд назад — Чора зі своїми людьми виринув із селища і, збиваючи густу хмару пилюки, швидко наздоганяв їх. Роман і Стеха теж мимоволі оглянулися.
— Може, звернемо вбік. Арсене? — спитав дончак. — Боюсь, як би нас не затримали ті невідомі вершники…
— Не бійся… Відстаньте зі Стехою від мене трохи, а потім, коли я порівняюся з ними, на повному ходу минайте нас і мчіть уперед!..
— А ти?
— Не турбуйся за мене! Я наздожену вас!
Арсен ударив свого стомленого, змокрілого коня і почав поволі відриватися від Романа і Стехи, швидко наближаючись до гурту незнайомців. Це були прості буджацькі татари-скотарі, але, як завжди, вони мали при собі зброю — шаблі й луки.
Не доїжджаючи до них кроків двадцять. Арсен вихопив із-за пазухи ярлик, підняв його вгору так, щоб було видно тамгу, і, уповільнюючи трохи коня, крикнув:
— Ойє, правовірнії Дорогу гінцям прибережного аги!
Татари миттю звернули з дороги.
Роман і Стеха, пригнувшись до кінських грив, окутані хмарою куряви, прогримкотіли мимо них. Арсен ще раз підвівся на стременах.
— За нами погоня молдавського господаря! Затримайте нападників! Їх небагато. — І вдарив коня під боки.
Ошелешені татари щось загелготали, але Арсен уже не прислухався. Головне — їх не затримали, а друге — якщо татари повірили йому і зупинять переслідувачів, то вони виграють чимало часу, поки Чора пояснюватиме, хто він і за ким женеться.
Від'їхавши з півверсти, він оглянувся. На спеченому сонцем і вітрами, запиленому обличчі промайнула радісна усмішка: татари оточили Чору і його людей. Йому навіть здалося, що проти сонця блиснули серед куряви шаблі, але те вже його не цікавило. Кілька хвилин виграно, а тепер — вперед! Швидко до Дністра! Витримати до вечора і щасливо перебратися через бистроплинну, примхливу ріку! А там — ніч, мати козацька, прийме їх під свої темні крила, а дикий степ, що розіслався між Дністром і Бугом, поглине, як море тріску.
Однак радість Арсенова була передчасна. Видно, Чора зумів швидко пояснити своїм одноплемінникам, хто він, бо незабаром позаду знову закурився шлях.
Голодні, ненапоєні коні вже ледве трималися. Вони бігли, здавалося, з останніх сил. Та й вершники, особливо Стеха, потребували перепочинку.
Сонце почало схилятися на захід. Спека стояла нестерпна. Вона виснажувала і людей, і коней, випивала із м'язів останні сили. Та найбільше дошкуляла спрага. Пересохле горло, забите пилюкою, просило хоч ковтка води, але навіть якщо проїздили вони мимо рівчака чи річки, не могли дозволити собі такої розкоші, а підстьобували змучених коней і мчали далі.
Їхати стало важче ще й тому, що перед Дністром місцевість почала змінюватись: замість рівного степу, тут пішли горби, порізані ярами та вузькими узвозами, глибокі долини, порослі кущами байраки.