Таємний посол – Володимир Малик

Ніч була тиха, місячна. Тишу порушувало тільки форкання коней, що паслися віддалеки під наглядом вартових, та веселе, невгамовне сюрчання цвіркунів у пахучих бур'янах.

Арсен лежав мовчки, широко розплющеними очима дивлячись у зоряне небо, по якому величаво котився ясний повний місяць. Сон не йшов до нього. Серце скніло в грудях, мов затиснуте в лещата. Скільки днів минуло, скільки місяців, а про Златку і Стеху — жодної звістки достовірної! Тепер вся надія на поїздку в Крим. Там вони з Романом якось зуміють зустрітися з салтаном Газі-беєм і — хай що буде, те й буде! — примусять його сказати всю правду!

Він дивиться на небо, а бачить Златку. Очі її, пригаслі, посмутнілі, мовби заплакані, заглядають з високості в його душу і завдають йому ще більшого болю.

«Дорога моя… Люба моя… Не обвинувачуй мене! — шепоче він майже беззвучно. — Видить бог, я роблю все, щоб знайти тебе визволити з неволі… Потерпи ще трохи — і я знайду тебе, де б ти не була, куди б не закинула тебе лиха доля, мила моя!»

Йому здається, що її личко розпогодилося, а темні очі враз усміхнулися, і в нього раптом виникає напівбожевільна думка, що і Златка в цю мить дивиться на це зоряне небо, на місяць, і її думки й почуття передаються йому, а його — їй.

Чи ж може таке бути?

Мабуть, він так увірував у це, що не допускав найменшого сумніву, що таке неможливе. Адже він ось лежить серед степу, під бездонною темно-синьою банею, усіяною мерехтливими зірками, а бачить її, свою кохану, то чому б і вона десь на чужині, в безмірній далекості, не дивилася в цей час на небо і місяць, що котиться по ньому, і не думала про нього? Отже, вони разом бачать місяць, і він з'єднує їхні серця невидимими струнами!

Чи то ж так?

Легеньке зітхання вирвалося з його грудей, і в ту ж мить гаряча Романова рука міцно стиснула його руку.

— Не сумуй. Арсене, — прошепотів дончак, намагаючись втішити побратима, хоча Арсен знав, що в нього теж душа боліла за Стехою. — Не сумуй. Віриться мені, що живі вони… І ми визволимо їх. Визволимо! Або самі загинемо…

— Або самі загинемо, — відгукнулося Арсенове серце.

ПЕРЕМИР'Я

1

Перекопський бей зустрів московське посольство непривітно: від подарунків відмовився, від зустрічі ухилився, а приміщення надав не в посольському стані і навіть не в караван-сараї для чужоземних купців, а в похмурій старовинній цитаделі, що день і ніч охоронялася сотнею мовчазних сейменів, які не дозволяли нікому вийти за межі двору, обнесеного високою вапняковою стіною.

Так минув тиждень. Потім — другий.

— Хай йому чорт! — лаявся худий, непосидющий дяк Микита Зотов, швидко ходячи по великій кімнаті і розчісуючи дерев'яним гребінцем рідку рудувату борідку. — Схоже на те, що нас зустрічають не краще, ніж торішнє посольство Сухотіна і Михайлова. Але ж то було зразу після війни! А зараз… Хан міг би вже й охолонути.

— Він знає, що робить, — промовив Звенигора. — Це давній татарський звичай: спочатку вимучити послів чеканням, налякати погрозами, знущаннями, а потім починати з ними переговори. Мовляв, м'якші, податливіші будуть!

— Ну, від нас цього не діждуться, — буркнув Зотов. — Більшим, ніж дозволив цар, ми не поступимося.

Стольник Василь Тяпкін мовчав. Він взагалі був неговіркий, небагатослівний, більше заглиблений в себе, у свої думки. Кожне діло робив поволі, але обдумано і рішуче. Вивести його з рівноваги було важко, майже неможливо. Мабуть, у Москві зважали на цю рису його характеру, коли посилали в Крим, де потрібні були неабияка витримка й розсудливість, та й досвід посольський мав великий… Всі ці дні він терпляче ждав, що їх ось-ось відправлять далі, в Бахчисарай до хана. Але минали дні за днями, а про них ніби забули. Ніхто з вищих ханських урядовців не заходив, не цікавився, як вони живуть, чого бажають. Тільки служки з улесливими усмішками на обличчях з'являлися у точно визначений час з дерев'яними тацями в руках і ставили на низенькі столики глибокі череп'яні миски з незмінною тушкованою бараниною.

Сьогодні вони теж вкотилися в широко розчинені двері і, кланяючись, попростували в глибину кімнати. Але Тяпкін раптом підвівся з свого місця і, перегородивши їм дорогу, люто тупнув ногою, закричав:

— Геть до біса з вашим бішбармаком! Ми приїхали сюди не обжиратися, а трактувати про більш важливі справи. Ідіть і негайно передайте бею, що ми вимагаємо зустрічі з ханом! І поки не одержимо від нього твердого запевнення, що найближчим часом нас відправлять у Бахчисарай, ми в рот нічого не візьмемо!

Служки були вражені і позадкували зі своїми мисками. Не менше були вражені і члени посольства, які вперше бачили стольника таким розлютованим. Дяк Зотов аж рота роззявив з подиву, та не сказав нічого. Промовчав.

Ніхто не доторкнувся ні до сніданку, ні до вечері. А другого дня вранці слідом за служником прийшов чауш і повідомив, що завтра посольство мошковів вирушить до Ак-Мечеті.

Всі полегшено зітхнули і почали готуватися до від'їзду.

Від Перекопа до Ак-Мечеті два кінні переходи. Але провідники не поспішали, і посольство прибуло до міста на п'ятий день опівдні.

Власне, Ак-Мечеть тільки називалася містом, а насправді це було невелике селище, що розкинулося в широкій улоговині на берегах Салгіру. В центрі його, на пригірку, височіла біла мечеть, викладена із пиляного вапняку. Від неї селище і дістало назву Ак-Мечеть, тобто Біла мечеть. За нею потопали в садах будинки кал-ги та ак-мечетського бея Газі. А далі в'юнилися вузенькі вулички, вигороджені високими кам'яними огорожами, з-за яких виглядали дахи низьких приземкуватих мазанок.

Посольство зупинилося в дворі бея.

У Арсена тьохнуло серце. Невже він зараз побачить свого кривдника? Невже дізнається, де той подів дівчат? А що він примусить його сказати правду, в козака не було сумніву. Він поставить на карту життя, а свого доможеться!..

Двір був просторий, обнесений за татарським звичаєм з усіх боків будівлями. Чималий будинок тильною стіною виходив у сад.

Арсенові й Романові все це було знайоме із часу походу в Крим. Але вони все одно приглядалися пильно, бо розуміли, що тепер їм тут доведеться, можливо, без нічиєї підтримки подолати багато перешкод. Тому й примічали і потайні засуви на брамі, і хвіртку, що вела в сад, і місця, де можна було при потребі заховатися…

Вийшов у супроводі двох сейменів Газі-бей. Це був високий міцно збитий чоловік середніх років, з бистрими, розкосими очима.

— Я радий вітати у себе посольство царя мошковів, — уклонився він, приклавши до чола праву руку. — Але я не можу сказати словами стародавньої приказки: мій дім — ваш дім, бо калга наказав надати для вас притулок у його домі…

Тонка усмішка промайнула на смаглявому обличчі бея. Це насторожило Арсена, який невідривне стежив за ним.

Стольникові Тяпкіну теж не сподобалися слова бея.

— То хіба нас не зразу допровадять у Бахчисарай, вельмишановний? Ми хочемо якнайшвидше зустрітися з ханом…

Мошкови — тобто москови, московіти. Так татари називали росіян і взагалі всіх підданих Московської держави.

— Всякому овочу свій час, — ухилився від прямої відповіді бей. — Прошу вас до будинку калги. Його, правда, немає дома, але для вас приготовлено приміщення…

І він рушив до воріт.

Та в цю мить із саду зі сміхом і вереском вискочили два чорночубі хлопчики, а за ними, доганяючи їх, вибігла молода гарна жінка в легкому шовковому вбранні. Від швидкого бігу лице її розпашілося, а густа золотисто-русява коса розмаялася за плечима.

Наткнувшись на гурт чужинців, хлопчики і жінка враз перестали сміятися і зупинилися.

— Матка боска! — скрикнула жінка, уздрівши перед собою Ар-сена Звенигору.

Вандзя?.. Арсен замалим не кинувся до колишньої дружини Спихальського, однак вчасно стримався.

Він допускав думку, що Вандзя могла вже добратися до Криму, і все ж зустріч була така несподівана, що на якусь мить і він розгубився.

Всі здивовано дивилися на них. Газі-бей підозріло втупився у ставного красеня козака, і це відразу підстьобнуло Арсена. Пильно глянувши в перелякані голубі очі Вандзі, ніби наказуючи, щоб вона мовчала, він уклонився і сказав:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: