Таємний посол – Володимир Малик

— О-о! — мимоволі вихопилося з уст короля. Він враз прояснів, по-дружньому всміхнувся і показав на оббиті голубим оксамитом крісла. — Прошу, панове, сідайте! Розповідайте, будьте ласкаві!

Спочатку мову повів Арсен. Йому довелося стисло розказати і про себе, і про Юрія Хмельницького, і про болгарських друзів. Більш докладно змалював зустріч з Кара-Мустафою і його оточенням. І вже зовсім детально, як умів і скільки знав, розповів про підготовку Порти до війни з Австрією і про цілі, які ставив султан перед військом.

Ян Собеський слухав уважно, не перебиваючи, і його великі чорні очі ні на мить не відривалися від Арсенового обличчя. Нарешті, коли Арсен закінчив, він сказав:

— Все це, пане Комарницький, дуже цікаво і дуже важливо… Якщо, звичайно, все це правда, тобто якщо відповідає станові речей.

— Було б великою помилкою з вашого боку, ваша ясновельможність, не вірити моїм словам, — з почуттям гідності відповів Арсен. — Але я передбачав це і недаремно взяв з собою пана Спихальського. Він зараз розповість вам про те, в що ви не можете не повірити, бо воно стосується вашої королівської особи, а відтак, оскільки пан Мартин довірив ці таємниці мені, ви повинні повірити і всім моїм щойно сказаним словам.

— Не ображайтеся, пане, я змушений усе перевіряти, перш ніж приймати рішення. — Король лагідно поплескав Арсена по коліну й повернувся до Спихальського. — Що ж мені має розповісти цікавого пан шляхтич?

— Мій найясніший пане круль! — урочисто почав пан Мартин. — Я сам, не відаючи того, став мимовільним учасником змови проти вашої вельможності і, як підказав мені мій друг Комарницький, також змови проти Речі Посполито!…

— Я слухаю, пане… Розповідай — і цим полегшиш свою душу, — довірливо промовив король.

Пан Мартин відкашлявся.

— Великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський, у якого я маю честь служити, з якогось часу став другом сенатора Морштина. Він кілька разів за останній рік посилав мене до Варшави з таємними листами до пана сенатора, а той засилав своїх гінців до пана гетьмана. Жодного разу я не поцікавився, — бо я, мостивий пане, чесна людина, — змістом тих писань, однак мене було попереджено, що листи дуже важливі й таємні і що вони можуть коштувати панові гетьману місця, а мені — голови. Я не здогадувався, холера б мене побрала, про зміст тих листів аж до того часу, коли почув од людей сенатора, що французька партія готує пана Яблоновського на короля Речі Посполито!… О, я нещасний! Яких душевних мук зазнав я відтоді, носячи в своєму серці таку страшну таємницю!

Вражений король тихо промовив:

— Ти спокутував свій гріх щиросердим зізнанням, сину мій. — Він поклав свою пухку, але важку руку на плече Спихальському. — Що ще тривожить твоє серце?

— Я дізнався — теж випадково, — що великий підскарбій Морштин, якого ваша величність осипала своїми щедротами й прихильністю, доносить французькому посланникові де Бетюну про все, що діється в Речі Посполитій, а також пише листи секретарю міністерства Кольєру в Парижі… А це вже пряма зрада, пся крев! — вилаявся пан Мартин, та зразу ж схаменувся і почервонів. — Прошу вибачити мене, ваша ясновельможність…

Собеський зблід від хвилювання й гніву.

— О пан Єзус! Що я чую! — вигукнув. — Я багато що знав, але щоб пан Станіслав зазіхнув на корону — повірити цьому не можу!

— І я не повірив би, коли б не чув на власні вуха, хай мене грім поб'є! — підтакнув королеві Спихальський.

— А пан Морштин! — не міг заспокоїтися Собеський. — Скільки я зробив йому добра! Якими почестями і милостями осипав! Возвів у чин сенатора і великого підскарбія Речі Посполитої! А він… Зрадник, бидло, а не шляхтич! — Король почав лаятись, як простий жовнір. — Якщо все це правда, він заслуговує найлютішої кари!

— Яких доказів потребує ваша ясновельможність? — спитав Арсен, побоюючись, що Собеський обмежиться тільки вибухом гніву, а потім згасне.

Король нахилився до своїх співрозмовників і рішуче сказав:

— Мені потрібен речовий доказ, що недвозначно свідчив би про вину Морштина і Яблоновськогої Мені потрібен хоча б один листі І то — негайно! Бо днями відкривається вальний сейм, і на ньому вирішиться — яким шляхом піде Річ Посполита: чи підтримає Австрію у війні з турками, чи спокійно дивитиметься, як султан проковтне її, щоб згодом проковтнути й Польщу. Ви мене зрозуміли, панове? — І підвівся.

— Зрозуміли, ваша ясновельможність! — підвелися також Арсен і Спихальський.

— Тоді я чекаю на вас найближчим часом… Перед вальним сеймом. Ніяк не пізніше! Запам'ятайте!

— Не забудемо! Постараємося, ваша ясновельможність!

— І ще одно: моєму секретареві, панові Таленті, можете цілком довірятися… Бажаю вам успіху!

Три наступні дні, що минули після зустрічі з королем. Арсен майже не спав. По черзі з паном Мартином вони стежили за кожним кроком великого підскарбія і не спускали очей з дверей його кабінету, намагаючись серед безлічі людей — слуг, охоронців, відвідувачів, гостей і родичів — виявити того, хто був зв'язковим між ним і французьким посланником. Однак це нічого не дало. Підозра могла впасти на кожного, хто заходив до Морштина, але ж прослідкувати за всіма не було ніякої змоги.

— Так ми ніц не зробимо, холера ясна! — лаявся нетерплячий Спихальський. — Скоро — сейм, а ми тупцюємо на одному місці… Що подумає король?

Ще більше олії у вогонь підлив королівський секретар. Пізно ввечері, вдягнутий простолюдином, він перестрів Арсена і пана Мартина біля костьолу, де вони товклися серед челяді Морштина, пильно назираючи за кожним незнайомцем, який міг одержати листа від довіреної особи великого підскарбія, і, схопивши їх за руки, шепнув:

— Панове, король все ще сподівається на вашу спритність… Матимете щось важливе — негайно йдіть до сеймового палацу. Постукаєте тричі в бічні двері лівого крила. Я чекатиму на вас…

Королівський секретар зник так же раптово й непомітно, як і з'явився.

Арсен напружено думав. Що робити? Як виявити серед багатьох десятків людей, що оточують щодня Морштина, ту єдину людину, якій сенатор довіряє свої найбільші таємниці?

— Чому мовчиш. Арсене? — зашепотів схвильовано Спихальський. — Хай йому грець, якщо ми з'явимося до короля з порожніми руками, він матиме повне право назвати нас брехунами!

— Мені здається, пане Мартин, що ми почали танцювати не з того боку, — задумливо промовив Арсен.

— Як це розуміти? Говори ясніше!

— Бачиш, я подумав, чи не краще б нам стежити за будинком де Бетюна? Якщо ми там помітимо кого-небудь з оточення сенатора, то це означатиме, що нападемо на вірний слід.

Спихальський закліпав очима.

— Гм, а знаєш, може, ти й маєш рацію! І як це ми не додумалися до цього раніше?

— Ще не пізно. Ходімо!

Будинок французького посланника, розташований недалеко од Вісли, був їм відомий, і через півгодини, спітнілі й захекані, вони опинилися перед ворітьми, що вели в глибину парку.

Ніч була безмісячна, але не темна. Порошив дрібний сніжок, замітаючи сліди на безлюдних вулицях. Десь гавкали собаки.

Друзі обійшли все обійстя посольства й переконалися, що, крім головного під'їзду, з боку Вісли є невелика хвірточка, якою користувалися не тільки влітку, а й зимою: недалеко від берега темніла свіжопрорубана ополонка, з якої, мабуть, носили воду для господарчих потреб, а обсаджена деревами алея за високим дощаним парканом була розчищена од снігу.

— Доведеться стежити за обома входами, — сказав Арсен. — Ти, Мартине, залишайся тут, а я піду на той бік… Тільки дивись не засни!

— Заснеш тут у бісового батька! Адже доведеться лежати в снігу, а не в перині.

— Більше ніде, — погодився Арсен, оглядаючись довкола. — Берег голий, хоч би кущик який… Тож заривайся якомога глибше і справді не засни, бо замерзнеш.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: