У Арсена защеміло серце: ця жінка чимось нагадувала йому Златку, його далеку, знайдену, але не вирятувану кохану. Феодосія раптом усміхнулася і простягла руку.
— Невже Арсен?.. Боже мій, він! Яка я рада… А де ж Златка? Що з нею? — Потиск її руки був несподівано міцний. — Чи не знайшов?
— Знайшов… Але не встиг визволити, паніматко, — сумно відповів козак, тяжко зітхаючи. — Бо вона в гаремі самого Кара-Мустафи. Але я визволю ЇЇІ Повернуся — і визволю!
— Будемо сподіватися… Прошу до столу.
Арсен намагався відмовитися од пригощання, посилаючись на те, що в нього обмаль часу і що він поспішає додому, але Феодосія, видно, володіла чаром обеззброювати людей — і ласкавою усмішкою, і добрим словом, і ще тією розумною жіночою твердістю характеру, перед якою пасують найтвердіші чоловіки.
Вона взяла козака за рукав, усміхнулася, схиливши набік свою красиву голову, і тихо проказала:
— Хіба можна відмовлятися од хліба-солі, коли вони підносяться від щирого серця? — І повернулася до Палія. — Правда ж, полковнику?
Хоч який-то був короткий погляд, але його Арсенові було достатньо, щоб помітити, що дивилася вона на Палія по-особливому, з прихованою ніжністю і захопленням, що проривалися крізь її природну стриманість.
— Звичайно, голубонько… Арсен ще молодий, і його треба провчити, щоб знав, як нехтувати гостинністю щирих дру-іів! — відказав Палій, дістаючи з судника плесковату пляшку і три чарки. — А що там у тебе є, господине, в печі?
Феодосія поставила на стіл миску гарячих гречаних млинців, перемащених смаженою на олії цибулею, і три тарілки гарбузової каші.
— Чим багаті, тим і раді, — зніяковіло розвела руками. — Сподіваємося на краще… А зараз у нас з харчами сутужно.
— Зате в тебе золоті руки, — сказав Палій, наливаючи чарки. — Ти й з нічого приготуєш смачну їжу.
Феодосія почервоніла від задоволення, сяйнувши темно-карими очима, і тільки сліпий міг не помітити в тому поглядові щирої любові й глибокої відданості. Арсен непомітно штовхнув Палія кулаком під бік, мовляв, що ж ти, батьку, невже сам не бачиш, як вона кохає тебе?
Палій усміхнувся у вуса і підніс чарку.
— Ну, дорогі мої, вип'ємо за все добре: за твій. Арсене, приїзд, за щастя Златки, за наше здоров'я!
— За щастя й здоров'я господині цього дому! — з почуттям сказав Арсен.
— Спасибі, — відповіла жінка і перша пригубила чарку.
З гори, на якій височила фастівська фортеця, спускалися поволі. Коня Арсен вів на поводі. Холодне сонце червоно падало за далекі темно-зелені бори, віщуючи на завтра морозяну погоду. Блищала під льодом вузька, звивиста Унава.
— Твої, Арсене, вибрали собі гарну місцину недалеко від річки, — показав рукою Палій у той бік, де понад лугом простяглася низка хаток. — Я пропонував їм на горі, але всі дубовобалчани в один голос заявили: «Хочемо внизу! Тут усе нагадує Дубову Балку — і річка, і луг, і висока гора… Нам легше буде звикати до нового місця». І я погодився — нехай… Аби людям добре було!
— Старі господарі не повернуться?
— Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.
Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:
— Це буде церква. Маленька, простенька, але своя… ' На горі збереглося приміщення костьолу — можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо — тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.
— А вона вас кохає, батьку, — сказав Арсен. — Невже ви самі не бачите?
Палій обняв Арсена за плечі.
— Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час — і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!
— Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку — до Варшави, а потім — на Дунай, можливо, під самий Відень.
— Довгий і небезпечний.
— Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.
Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.
— Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.
— Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?
— Так. Своя сім'я — своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді — обживуться і поставлять згодом нову. А місце — рай,та й годі! Город рівний, низинний-, за ним — левада, луг. А далі — Унава. Хочеш — розводь гусей, качок. Хочеш — рибу лови… Я теж поселився б тут.
Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!
Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі Хотів бігти — і не міг. Тільки дивився невідривне завороженим поглядом. Матиі Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, витягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.
— Мамо! — прошепотів Арсен і відчув, як гострий щем охопив серце. — Мамо! — вдруге покликав Арсен, і на цей раз голос його прозвучав хоч і хрипко, але досить гучно.
Мати підвела голову.
І раптом цеберце випорснуло з її рук, пійло розлилося по землі.
— Арсене! Синочку!
Вона швидко, як тільки могла, метнулася до воріт.
Арсен випередив її і зустрів посеред двору. Притис до грудей. Цілував її холодні, огрубілі від щоденної роботи руки і шепотів слова розради, щоб вона не плакала.
Мати витерла краєчком хустки мокрі очі, подивилася на сина знизу вгору.
— Сам?
— Сам, — тихо відповів Арсен.
— Бідний мій, коли ж тобі, як іншим, усміхнеться доля? Коли перестанеш поневірятися, блукати по світу?
— Зараз, мамо, на нашій землі ні в кого немає долі. Одна недоля веселиться… То хіба ж. я можу сидіти у запічку? Комусь же треба з цією недолею поборотися!
Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцілувала в лоб.
— Бідна моя голівонько! — І сумно усміхнулася до Палія, що стояв осторонь і задумливо спостерігав цю сцену.
Почувся крик. Із сусіднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бігла Стеха. За нею поспішав Роман.
Від ганку, світячи рожевою лисиною, дрібуляв дідусь Онопрій, а за ним повагом наближався Якуб.
Арсен переходив з рук у руки. Радощів — хоч відбавляй. Для повноти щастя не вистачало одної Златки…
Коли вляглися перші бурхливі почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на дві половини через сіни. Чисто вибілена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.
Мати кинулася зразу до печі, щоб зготувати щось нехитре на обід, але Арсен зупинив її.
— Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.
Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до ризмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго — на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.
Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.
— Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!
Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.