— Розумію, — ствердно кивнув головою Спихальський. — Ти намислив правильно, і я допоможу тобі!
— Я вірив у це, тому й поїхав не прямо до Варшави, а завернув до тебе у Львів.
— Це твоє щастя, що прибув вчасно. Бо якби спізнився на один день — ми б не зустрілися, холера ясна!
— Яка ж причина жене тебе до столиці?
— Не мене одного. Станіслав Яблоновський — а тепер він став великим коронним гетьманом — їде на вальний сейм, а я разом з почтом маю супроводжувати його. Завтра вранці рушаємо… І ти з нами!
— А твій господар? Він не матиме нічого проти?
— Мій господар, побий його грім! — вигукнув Спихальський. — Ти правильно підмітив — мій господар! Щоб ти знав, твій ліпший друг, уродзоний шляхтич Мартин Спихальський, став хлопчиськом на побігеньках у можновладного пана Яблоновського, сто болячок йому в живіт!
— То покинь його!
— Авжеж! Легко сказати — покинь! А їсти що буду? Татари спалили мою хату, пограбували все, що мав, — хоч, правду сказати, і мав мізерію, — і пустили по світу жебраком, голого мов бубон… Тож і мушу тепер за кусень хліба й оце житло служити у Яблоновського, ніби простий хлоп. Що накаже, те роблю, куди пошле, туди їду… Все сподіваюся, що назбираю трохи грошей — плюну на все і подамся в свій Круглик, а там поставлю хатину, одружуся і житиму спокійно…
— З чого житимеш?
— Бачиш, у мене там залишилося кільканадцять моргів землі, — татари не зуміли захопити з собою. Оратиму, сіятиму…
— Це добре діло. То чого ж баришся? Статків тут, бачу, в тебе небагато. На коня — і гайда!
— Е-е, брате, найнявся — продався. Заліз у борги — треба відробляти. До того ж подейкують по секрету, що на вальному сеймі Яблоновського можуть обрати королем замість Яна Собесь-кого. .Може, тоді і я піду вгору? — Він гірко усміхнувся.
— О, це щось нове! — здивувався Арсен. — З чого б то? Спихальський оглянувся, ніби його міг тут хто-небудь підслухати, і по-змовницьки прошепотів:
— Тільки тобі одному відкрию таємницю… Але нікому — нічичирк! Бо пан Станіслав скорий на розправу, шляк би його трафиві Його лайдаки застукають у темному місці, пирнуть ножакою під бік — і поминай раба божого Мартина…
— Ну, ти ж мене знаєш, пане Мартине!
— То слухай… Заплутавсь я тут, мов стрепет у сильці! Навіть сон втратив. А засну — і уві сні не маю спокою, холера ясна!
— Що ж сталося, друже? Кажи толком! Спихальський ще раз оглянувся і нахилився до самого Арсенового вуха.
— Ти що-небудь про французьку й австрійську партію серед нашого шляхетства чув?
— Трохи чув.
— Ну, так от, пан Яблоновський — коханець королеви, тієї шльондри, яку, одначе, безтямно кохає король, — завжди був прихильником австрійської партії і короля… Може, тому, щоб приспати пильність його ясновельможності, який у себе під носом не бачить, що королева заводить шури-мури з іншим… А це раптом став я свідком і співучасником зради пана Станіслава…
— Як саме?
— З якогось часу до Львова почав навідуватись посланець великого підскарбія сенатора Морштина, верховоди французької парті!… Я нічого б і не знав, але одного разу мене покликав до себе пан Станіслав і сказав: «Пане Мартине, я знаю, ти віддана мені людина». — «Безперечно, вельмишановний пане», — відповів я. — «То чи не міг би ти, пане Мартине, зробити мені одну дуже важливу послугу?» — «Яку?» — запитав я. «Одвезеш до Варшави листа… Але такого, що мені може коштувати звання великого коронного гетьмана, а тобі — голови!» І тут я припустився великої помилки. Замість того щоб відмовитись, як підказував здоровий глузд, мов останній дурень, бовкнув: «З радістю, вельмишановний пане!» Ти чуєш — з радістю! Мав би я сказитися на тім слові! І з того почалося… Не встиг я повернутися з Варшави, де таємно пробрався до того здрайці Морштина, як довелося їхати знову. І знаєш, про що я дізнався?
— Про що? — Арсен слухав з пильною увагою, бо відразу зрозумів, що йдеться про дуже важливі справи.
— І Морштин, і Яблоновський стали вважати мене своїм однодумцем і вже не дуже криються від мене… Морштин втягнув у змову, крім пана Станіслава, братів Сапег, а також підкупив багатьох шляхтичів на сеймиках, щоб на вальному сеймі одностайно виступити проти Собеського. Носяться чутки, що Яблоновський погодився з пропозицією братів Сапег обрати його королем… Ти бачиш, в яку халепу я вскочив? Хоч верть-круть, хоч круть-верть, а всюди — смерть! Якщо змовники не прикінчать, то король напевне пошле на шибеницю.
— Справді… Я співчуваю тобі. Мартине, — погодився Арсен.
— Але й це ще не все, — промовив після паузи зовсім зніченим голосом Спихальський.
— Що ж іще?
— Цілком випадково я дізнався, що пан Морштин кожного тижня доповідає про успіхи змовників французькому посланникові де Бетюну, холера б його забрала! А крім того, домовляється безпосередньо з секретарем міністерства в Парижі Кольєром і просить у нього грошей для змови… А це вже просто зрада, о пресвята діво! Дізнається король — проллється багато крові, полетять голови, а серед них — і моя дурноверха… Ну, що мені робити?
Спихальський був украй прибитий лихом. Арсен ще ніколи не бачив його таким пригніченим і засмученим. Обличчя бліде, навіть брезкле, постаріле, ніби після тяжкої хвороби. А йому ж щойно звернуло з тридцяти…
Арсен обняв друга за плечі:
— Не журися. Мартине! Бували ми і в гірших бувальцях! А духом не занепадали.
— Е-е, там було все ясно: перед тобою ворог — бий його. А тут же навколо все свої люди. А виходить — вороги…
— Виходить, що й так. І нам треба зважити, хто наш справжній ворог.
— А як ти думаєш? — Уперше в очах пана Мартина блиснула надія.
Арсен пильно глянув на побратима.
— Бачиш, пане Мартине, я мчав із Стамбула до Варшави не для того, щоб випити кухоль старки у шинку над Віслою. Я поспішаю до Варшави, щоб попередити поляків про страшну небезпеку, що нависає над Польщею.
— Я розумію.
— Ти розумієш, а ось пани Морштин і Яблоновський, мабуть, не розуміють, якщо йдуть на поводку у французького короля, союзника султана Магомета. Справді, до чого вони закликають поляківі Порвати з Австрією? Але ж на сьогодні це єдина союзниця Польщі… Тільки разом вони можуть протистояти туркам. А якщо поодинці — турки проковтнуть і австрійців, і поляків! І писнути не дадуть! А тоді знову візьмуться за нас…
— Отже, виходить, ми повинні підтримувати австрійську партію? Тобто короля Я на?
— Виходить, що так… Собеський хоче підписати з Австрією договір, щоб спільно бити турків. То чого ж нам іще треба? Ждати, поки султан забере Відень, а потім поверне на Варшаву, а звідти на Київ?
— Це було б глупство з нашого боку!
— От бачиш! Життя само підказує, що робити.
— А все-таки — що робити?
Арсен пильно глянув на Спихальського.
— Пане Мартине, ти віриш мені до кінця?
— Ще б пак! Невже ти сумніваєшся в цьому?
— Тоді у всьому покладись на мене… До Варшави будемо їхати разом. Щоб у Яблоновського не викликати ніякої підозри, я відрекомендуюсь шляхтичем Анджеєм Комарницьким. Ми з тобою познайомимося і здружимося тільки в дорозі. Зрозумів?
— Зрозумів.
— У Варшаві допоможеш мені зустрітися з королем. А там видно буде, що робити.
— Гаразд. Ну й голова у тебе, пане-брате! Коб мені така голова, то був би я сенатором Речі Посполитої, от хай би мене грім побив, коли брешу! — Розчулений Спихальський притягнув Арсена до себе, міцно обняв і поцілував у лоб. — Ну, досить розмові Сідай вечеряти…
Шлях до Варшави був важкий. Несподівано завихріло, захурделило — дороги так занесло снігом, що коні провалювалися по саме черево. Тому замість того, щоб приїхати до столиці напередодні різдва, як розраховував Яблоновський, валка прибула після Нового року і зупинилася на просторому подвір'ї сенатора Морштина.