Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.
— Як прізвище?
— Семашко… Мирон Семашко.
— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердно кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?
— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.
— Я не можу відпустити твого чоловіка!
— Чому?
— Він небезпечний злочинець!
Жінка зблідла. В її очах промайнув страх. Тільки тепер вона відчула, як у неї підгинаються ноги. Юрась підтримав її під руку, спитав:
— Як тебе звати?
— Феодосією, — ледь чутно прошепотіла вона.
— Ну, от що, Феодосіє, йди додому… Я накажу справедливо розібратися у чоловіковій справі і, якщо він ні в чому не винен, відпустити… Йди!
Жінка вже опанувала себе, випросталась, відвела гетьманову руку.
— А… мої речі?
— Вони належать казні!
— Як же це так? Я ж вірила…
— Виведіть її за ворота! — гукнув Юрась і відвернувся до ями. Пахолки повели жінку до воріт. Вона не опиралася, видно, вражена новим горем і несправедливістю. А гетьман, вигрібши з шапки здобич і заховавши е кишеню, наказав усім в'язням вилазити з ями. Охкаючи від болю, трясучись від холоду, вони поволі вибиралися драбиною наверх і ставали в один ряд, злякано мов загнані в безвихідь звірі, зиркаючи на гетьмана і його почет.
— Хто з вас Семашко? — спитав Юрась.
— Я. — Наперед виступив середнього зросту чорнявий чоловік.
— Стань сюди, вбік! З тобою поговоримо потім. — Семашко відійшов убік, а Юрась тицьнув пальцем у груди першого, хто підвернувся під руку. — Як звати?
— Левон Халявицький, — відповів простоволосий, зарослий густою щетиною в'язень, по зовнішньому вигляду якого важко було визначити, скільки йому років.
— Викуп буде?
— Не буде! У мене нічого немає, — твердо відповів в'язень.
— Що ж ти, лайдаку, гадаєш, що я відпущу тебе без викупу?
— Ні, я такого не думаю.
— На що ж тоді сподіваєшся?.. Як викупу не даєш, то вступай до війська!
— Не хочу до війська.
— То давай викуп!
— У мене нічим відкупитися. Мав би гроші — віддав би усе до шеляга, ніж маю тут загибати!
— Брешеш, пес! Маєш! Мені достеменно відомо, що маєш. Інакше ти не сидів би тут. Мої люди знають, кого брати! Халявицький здвигнув плечима.
— Ні, не маю… Заберіть мою хату, мою садибу, мої грунти… А золота немає!
— На бісового батька мені твої грунти і твоя хата! — розсердився Юрась і підвищив голос. — Чи мало зараз повсюди хат-пусток і зарослих бур'янами полів?.. Мені потрібне золото! Бо тільки за золото я можу найняти військо і розбудовувати державу!
— Яку державу і для кого — для турків? — вихопилося у в'язня.
Юрась зблід, як мрець.
— Дурню! — вигукнув різко. — Провидіння обрало мене для того, щоб я відновив те, що зробив мій покійний батько гетьман Богдан! Щоб я знову зібрав наше військо і відбудував державу!.. Але що я можу зробити без грошей? Без золота?
— Золота у мене немає!
— Знайдеш, блазню! Гей, пахолки, почухайте йому по турецькому звичаю п'яти!
Кремезні пахолки згребли в'язня, звалили на сніг. Один усівся на спину, а другий стягнув чоботи і почав замашним кийком дубасити по підошвах.
— Раз, два, три… — лічив Многогрішний, — п'ять… десять-п'ятнадцять… тридцять…
Від нестерпного болю в'язень звивався, як вуж, кричав, благав припинити катування, але Юрась підняв руку тільки тоді, коли Многогрішний відрахував півсотні ударів.
— Досить! Підведіть його!
Пахолки силоміць натягнули на розпухлі, скривавлені ноги чоботи і, підтримуючи скатованого попід руки, поставили перед гетьманом.
— Ну, а тепер — скажеш? Пригадаєш, де заховав золото? Як бачиш, я не жартую! Адже я не для себе стараюся, а для загальної користі всього поспільства, позаяк я один дбаю нині про вітчизну нашу! І чинші збираю не тільки для себе, а для держави на-шоїі Зрозумів, мостивий пане?
— Зрозумів… Спасибі вам, ясновельможний пане гетьман, що втішили хоч тим, що мене скатовано для загальної користі, бодай була… — глухо, промовив Халявицький. — Але золота від того в мене аж ніяк не добавилося… Хоч убийте, правду кажу!
— Знайдеш! Як припече, то знайдеш і домашнім скажеш, де знайти! Не одного такого упертого бачив я!.. — зі злобою прошипів Юрась і гукнув до пахолків:— Гей, киньте його до ями, хай там ще посидить та подумає гарненько!
Не встиг чоловік і оком моргнути, як його поволокли до ями і штурхонули вниз, тільки загуркотів по драбині.
— Ну, хто згоден сплатити за себе викуп, мостиві панове? — похмуро промовив Юрась, звертаючись до в'язнів, що стояли ні живі ні мертві.
Двоє вийшло наперед. Мовчки вклонилися.
— Ну, що скажете?
— Не катуйте нас, ясновельможний пане, — пробелькотали задерев'янілими язиками. — Не сьогодні, то завтра за нас внесуть викуп!
— Гаразд! Лізьте назад до ями… А ви?
Ті, до кого було звернуте це грізне запитання, поопускали голови, ждучи найгіршого.
— Чого ж мовчите?
— Нічого нам казати, — промовив один. — Хоч убийте, а викупу не нашкрябаємо.
— Всипте йому!
Пахолки згребли небораку, повалили на сніг. Це був міцний широкоплечий городянин. Він опирався, брикався ногами не дозволяючи роззувати себе, але його луснули кийком по голові, здерли чоботи і віддухопелили так, що бідолаха ледве дихав! Встати сам не зміг, його схопили за руки й за ноги і кинули, мов колоду, в яму.
Потім захекані пахолки взялися за другого… Екзекуція тривала майже до обіду. Але вже безуспішно: у людей справді не було за душею нічого, і вони твердо стояли на своєму, бо знали, що тих, хто обіцяв що-небудь внести за себе щоб уникнути катування, а потім не вносив, в наступні дні били ще жорстокіше.
Врешті залишився один — Семашко.
Юрась замерз і був злий від того, що зібрав, по суті, одну мізерію. Йому було шкода себе, що мусив, незважаючи на високий титул «князя і гетьмана», сам ось так стягувати чинш зі своїх підданих. Він проклинав долю, кляв землю, на якій йому судилося жити, кляв зубожілий, заляканий, затурканий безконечними війнами і нападами народ, яким доводилося правити… Десь у глибині серця іноді з'являлося почуття, схоже на жаль до його жертв, але коли він пригадував, що і він сам майже жебрак у порівнянні з іншими правителями — султаном, королем польським, царем московським, ханом кримським, цісарем австрійським, — це почуття зникало, як дим, а серце сповнювалося люттю. Тоді він ладен був посадити в яму всіх мешканців Немирова, на яких падала підозра, що у них могли бути хоч які-небудь коштовності, закатувати кожного другого, аби тільки наповнити ту нещасну бочечку, яку він тримає у себе в потайному місці… Одну бочечку!.. А в батька, гетьмана Богдана, таких бочечок було, як він не раз чув від знаючих людей, майже півсотні… І де поділося те багатство? Пройшло, як вода, через руки Виговського, його власні. Тетерині… Розвіялося, як ранковий туман, у вирі страшної боротьби, що розгорілася за Богданову булаву… А тепер він мусить витрушувати лахи своїх підданих, щоб, складаючи злотий до злотого, таляр до таляра, шеляг до шеляга, збити сяку-таку казну, аби хоч у порівнянні з Самойловичем не відчувати себе жебраком. При згадці про ненависного суперника його серце заколотилося як навіжене. Він люто ненавидів лівобережного гетьмана, котрого вважав одним з найголовніших винуватців свого незавидного становища і котрого, якби міг, не задумуючись, піддав би най-жорстокішим тортурам… Його погляд упав на Семашка. Чоловік стояв осторонь від усіх, заглибившись у свої невеселі думки. Що ховається за його блідим високим чолом? Що наказав йому Сірко, посилаючи в Немирів до Астаматія? А може, не тільки Сірко, а й Самойлович причетний до його перебування тут?.. Може, це та ниточка, що допоможе розплутати весь клубок зради і підступу?