Арсен Звенигора пильно вдивлявся в суворі обличчя татарських вельмож, в непроникно-хитрі очі хана і, ніби відповідаючи на слова Зотова, подумав: «Чи то ж кінець? Ні хан, ні султан не захотіли укласти миру… А перемир'я… Чи не має це означати, що як тільки Порта розправиться з противниками на заході, вона зразу ж поверне знову свої орди на північ, на Україну?..»
9
Тільки через два місяці після підписання перемир'я Мюрад-Гірей дав дозвіл московському посольству на від'їзд.
4 березня, опівдні, хан з калгою, беями й мурзами прибув у свій стан на полі поблизу Бахчисарая. Сюди були прикликані російські посли. Тяпкін хотів заявити рішучий протест, що їх затримують то з огляду на те, що, мовляв, ханові приємно пригостити послів Московської держави, то через те, що зіпсувалася погода, степи замело снігом і вирушати в далеку дорогу небезпечно, то через якісь інші несерйозні причини, хоча всім було ясно, що хан послав у Стамбул остаточно погоджені й підписані статті про перемир'я і жде відповіді. Але не встиг стольник Тяпкін вклонитися й мовити слово, як Мюрад-Гірей підвівся зі свого шовкового міндера, вийшов на середину шатра, де зупинилося посольство, і за гяурським звичаєм, потиснув усім руки.
— Волею аллаха, ми спільно зробили добре діло, вигідне для обох держав, — промовив він урочисто. — Сьогодні ви можете вирушити на батьківщину… На знак моєї щирої поваги до послів мого брата, великого государя Московського, я вручаю вам подарунки — найкращих аргамаків з моїх табунів. Із сідлами і чапраками… Дарую вам не шаблю, не зброю, що є знаком війни, а верхових об'їжджених скакунів — на знак миру і доброго сусідства!
Ханські вельможі закивали головами, зацмокали язиками. Під високою шовковою банею шатра прошелестіло загальне схвалення.
Тяпкін, не виказуючи здивування і того, що він приємно вражений, подякував і потиснув ханську руку. Правду кажучи, на таке він не сподівався, бо кримські хани здавна з чужоземними послами поводилися зверхньо, як із своїми підлеглими. Таку поведінку хана, отже, можна було пояснити тільки тим, що зроблена ним справа прийшлася до вподоби Порті.
— Спасибі, вельможний хане, за щедрий подарунок. Я і мої товариші дуже задоволені. Особливо ми задоволені тим, що між нашими країнами встановлюється перемир'я. Бо, як казали древні, краще поганий мир, ніж гарна війна. Тож будемо сподіватися, що ваша милість дотримуватиметься укладених нами статей, а підлеглі ханській владі орди своїми нападами не чинитимуть кривд нашому населенню і не даватимуть приводу для взаємної ворожнечі.
— У всьому воля аллаха! — схилив голову Мюрад-Гірей, і важко було зрозуміти: схвалює він слова Тяпкіна чи суперечить йому.
Того ж дня московське посольство, супроводжуване Газі-беєм і його сейменами, виїхало з ханського стану в напрямку Перекопа.
Всі були в гарному настрої. Цьому сприяло, крім щасливо виконаного царського доручення, ще й те, що наступила рання весна. Сніг розтанув. Над Кримським степом віяли теплі вітри, дзвеніли жайворонки. З голубої високості пригрівало ласкаве весняне сонце.
Арсенові й Романові нетерпеливилося, їм хотілося якнайшвидше добратися додому, на Січ, а звідти — в Буджак, де в неволі знемагає Златка. Від неї сподівалися щось дізнатися і про Стеху… Тому й підганяли коней, що застоялися за зиму.
Степ лежав перед ними плоский і безмежний. І дорога, ледь помітна серед сухих торішніх бур'янів, тонула в синій далечині, і здавалося — не буде їй ні кінця ні краю…
ВАРВАРА-ХАНУМ
1
— Нене!
— Чорої Сину мій! Повернувся!.. А змарнів як! Красива білолиця жінка легко, мов дівчина, метнулася назустріч юнакові, котрий несподівано з'явився на порозі, і притисла його чорняву голову до своїх грудей. Потім заглянула йому в очі, поцілувала в обидві щоки і тільки після того повела в глибину великої, розкішно прибраної кімнати і посадила на засланій барвистим килимом отоманці.
Худа чорна служниця-татарка внесла на широкій дерев'яній таці їжу і миску з водою. Чора сполоснув руки, сів на міндер поряд з матір'ю, узяв шмат смаженої з перцем баранини і запустив у неї свої молоді зуби… Мати дивилася на сина з любов'ю і ніжно гладила його тверде гостре коліно. Коли він закінчив їсти і запив їжу шербетом, вона спитала:
— А де ж батько? Він також повернувся? Адже не був дома вже майже півроку!
Чора враз почервонів і опустив голову. Мати помітила несподівану переміну, що сталася з хлопцем, підняла пальцями його підборіддя, заглянула в очі.
— Чоро, ви, часом, не посварилися?
— Так, — тихо відповів хлопець і відвів погляд.
— З-за чого?
Чора похнюпився і з зусиллям вимовив:
— Не з-за чого, а з-за кого… З-за полонянки.
— З-за полонянки? Це з-за тієї, що ти привіз із Немирова?
— Так.
— Чого ж ви посварилися?
Чора раптом припав щокою до материного плеча.
— Нене, ти ж знаєш, що я покохав ту дівчину…
— Я знала це, — спокійно відповіла мати. — Але думала, що в тебе не дійде до шлюбу… Ти ще молодий. А до того ж та полонянка, здається, не приховувала, що кохала якогось козака і збиралася вийти за нього заміж…
— Так, вона казала це…
— От бачиш!
— Але це нічого не значить! — вигукнув хлопець з відчаєм. — Вона з ним ніколи вже не зустрінеться… То наша полонянка!
Мати сумно подивилася на сина і теплою долонею провела по його шорсткому чорному чубові.
— А що ж тобі сказав батько? Чора здригнувся.
— Батько! Батько! — розхвилювався хлопець. — На Київ ми з ним ішли різними шляхами: я з дому, а він — з Немирова… Зустрілися на Росі, і на радощах я попросив у нього дозволу одружитися зі Стехою…
— Ну?
Чора похилив ще нижче голову і ледь чутно прошепотів:
— Мені соромно тобі казати, нене…
Мати закусила губу. Раптовий здогад відігнав від серця кров. Щоки її зблідли. Гіркий клубок, що підступив до горла, перехопив подих. Вона враз зрозуміла все.
— Він відмовив тобі, Чоро?
— Так.
— І налаяв тебе?
— Так.
— Що ж він казав — що сам одружиться з тією полонянкою?
— Так, нене… Пробач, що я розповів тобі про це… На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Потім жінка гордо випросталася, стиснула кулаки і вже своїм звичайним, врівноваженим голосом спитала:
— Де ж він зараз? Чи, може, знов поїхав до Немирова?
— Ні, він тут… Скоро прийде… Ми повернулися не з порожніми руками, і він зараз ділить здобич — ясир та гурти скоту, бо воїни вимагають негайно своєї частки… А наш ясир я вже доправив додому, бо ще в дорозі батько відібрав і відокремив те, що належить нам… Ти ж знаєш, як це робиться.
— Боже мій! Знаю, знаю… Хіба я можу забути, як і мене одного літнього дня притягли сюди, на береги Дністра, і, мов худобину, обмацували хижі очі чужинців… Коли все це скінчиться! Кожного разу моє серце обливається кров'ю… — з болем промовила мати.
Чора обняв й.
— Нене, заспокойся, дорога! Не треба спогадів. Адже я люблю тебе, і сестри люблять… Люблю над усе на світі! Бо ти ж така гарна, лагідна і мудра, нене рідненька!
Жінка помовчала. Але поволі нахмурене чоло почало прояснюватися, а в голубих очах засвітилися ласкаві вогники.
— Дякую тобі, синку… Ти добрий у мене. Ну, розповідай, де ж ви побували?
— На цей раз — у самому Києві, нене. Пошарпали приміські села, ввірвалися в місто… О аллах, яке то пишне і велике місто! Наш Аккерман в порівнянні з ним здається тепер мені таким мізерним і брудним. Коли б не фортеця та не будинки місцевих мурз, то ці безладно розкидані глиняні халупи соромно було б називати нашою столицею!
— І це говориш ти — син мурзи? — здивувалася мати.
— Нене, ти ж сама навчала мене говорити правду!
— Але не зневажати свою батьківщину і свій народ, навіть який би він бідний, затурканий і жорстокий не був…
— Дякую, нене, за науку.
— Я хотіла б побачити ясир, Чоро… І ту… дівчину… Проведи мене!
Вони вийшли з будинку, що потопав у зелені саду і виноградників. З дністровського лиману тягнуло прохолодою і запахом риби та водоростей. Яскраве південне сонце щедро поливало землю пекучим промінням… Перейшовши широке подвір'я, де вешталися біля служб невільники і татари-батраки, опинилися в далекому закутку садиби, обнесеному високим муром з ніздрюватого черепашника. Тут, у похмурих, низьких приміщеннях, що приліпилися до муру, мешкали невільники.