Таємний посол – Володимир Малик

Повів він їх не до головного входу, а до невеличких дверей, що вели в підземелля. Євнух-казнадар відімкнув важкий масивний замок і засвітив свічку.

Це була зовсім порожня невелика кімната з низькою склепінчастою стелею. В протилежній стіні виднілися ще одні двері з замком, але казнадар не поспішав їх відмикати.

— Залиште скриню тут, — наказав Кара-Мустафа. — А самі йдіть до кухні — там вас погодують!

— Спасибі, бейефенді, — вклонилися чорбаджії і вийшли з холодного підземелля.

Нарешті вони залишилися самі, полегшено зітхнули й подивилися один одному у вічі.

— Ну, як? — спитав Сафар-бей. — Здається, перший день в Ейюбі закінчується для нас щасливо?

— Справді, не ждав такого! Ніяк не думав, що ми одразу потрапимо на очі Кара-Мустафі і що він візьме нас на службу. А ще більше не ждав, що в перший же день побачимо Златку…

— То вона побачила нас і вибила вікно, щоб подати нам звістку про себе, — сказав Сафар-бей.

— Бідна дівчина! — зітхнув Арсен. — Скільки перемучилась, скільки горя зазнала… Ну, тепер недовго їй тут скніти! Вирву з-за грат — і додому!

— Ти гадаєш, це так легко і просто?

— Я вже приглядівся трохи… І не думаю, що це буде легко зробити… Про те, щоб удвох вчинити напад на палац, годі й думати. Убити сторожу й виламати двері — теж марна забаганка. Залишається дві можливості…

— Які?

— Або виламати на вікні грати, коли всі поснуть, або ждати якоїсь щасливої нагоди. Адже не можуть тримати Златку весь час під замком! Випускають же коли-небудь на прогулянку. От тоді й викрадемо!

— Гм, все це, Арсене, тільки припущення, — сказав серйозно Сафар-бей. — А життя покаже, як краще. В усякім разі, не треба поспішати. Бо як у вас кажуть, поспішиш — людей насмішиш!

— Я згоден з тобою, Сафар-бею, — похмуро відгукнувся Арсен. — Тільки не знаю, чи втримаюсь я… Може трапитись таке, що уб'ю Кара-Мустафу!

— І занапастиш нас усіх — і Златку, і себе, і мене! — суворо глянув на друга Сафар-бей. — Не смій навіть думати про це!

— Якщо він зробив її своєю наложницею, я уб'ю його!— уперто повторив Арсен. — А там — хай що буде!

— Ну й дурень! — спалахнув Сафар-бей. — А я вважав тебе за розумного!

— Легко тобі це говорити, Ненку, — прошепотів Арсен.— А мені… Як мені бути?

— Не Ненко я, а Сафар-бей! Чуєш — Сафар-бей, хай тобі біс! — прошипів яничарський чорбаджія. — Не забувай про це!

— Пробач… Вирвалося…

— Ну, гаразд, пробачаю, друже… І ось про що я тобі скажу: візьми себе в руки! Кріпись! Мені теж нелегко. Адже Златка — моя сестра!

— То зовсім інше…

— Ну, от — ти знову за своє… Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів…

Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:

— Усе, Сафар-бею! Більше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький… Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його — це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!

— Ні, нелегко, — відгукнувся Сафар-бей. — У Немирові ми потрапили в осине гніздо, а тут — шугонули просто у ведмежий барлігі Однак у нас е одна неабияка перевага…

— Яка?

— У цей барліг ми потрапили під виглядом друзів. І доки ми не розкриті, доти можемо сподіватися на успіх!

Арсен ствердно хитнув головою, і вони повернули до кухні, приземкуватої цегляної будівлі, звідки саме вивалив гурт розпашілих від гарячої їжі яничарів.

Златка сиділа на отоманці з закам'янілим обличчям, дивилася, як Джаліль і Фатіма метушаться біля неї, перев'язуючи рани на руці, а в її серці бушувала радість.

«Арсенчику, любий мійі Коханий! Ти не забув про мене! Знайшов свою Златку і зараз думаєш над тим, як її визволити! Мабуть, тобі довелося пройти немало доріг, перебороти не одну перешкоду, обминути не одну небезпеку, перш ніж ти прибув у Стамбул — серце Туреччини, в маєток самого Кара-Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне, довідався, що я тут… Милий мійі Дорогийі Коли б ти знав, як я кохаю тебе! Як знудьгувалася за тобоюі І яка невтримна радість збурилась у моєму серці, коли я, стоячи біля загратованого вікна, раптом неждано побачила тебе і Ненка. В першу мить від несподіванки я немов остовпіла. Не могла ні з місця зрушити, ні крикнути. І то добре, бо в кімнаті саме були Джаліль і Фатіма. Вони прийшли сюди зі своїми безглуздими приставаннями, щоб я поїла, бо давно минув час обіду і я можу схуднути. А їм за це перепаде від великого візира!

В наступну мить я зрозуміла, що мушу зараз же, негайно подати тобі й Ненкові про себе звістку, бо інакше вам нелегко буде знайти мене у цій позолоченій, розкішній тюрмі, в яку запроторив мене Кара-Мустафа. І я, не довго думаючи, торохнула рукою по шибці й вигукнула щось… Я не назвала ні тебе, Арсенчику, ні брата по імені, щоб не накликати на вас підозри великого візира і його охорони. Я тільки припала обличчям до грат, щоб ти побачив мене. І ти побачив… І Ненко… Цього мені було досить. Я ще встигла помітити, яким здивованим і переляканим поглядом дивився на мене Кара-Мустафа. Мабуть, він так і не зрозумів, для чого я це зробила… А потім мене відтягли од вікна Джаліль і Фатіма. Вони були страшенно перелякані, бо вважали і вважають себе винуватцями того, що сталося. А рани на моїй руці і кров, що бризнула з них, зовсім доконали сердег. Вони добре бачили великого візира і ждуть від нього прочухана за те, що не догледіли мене… Бідолахи! Як вони упадають зараз біля мене! Якими відданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж — я зроблю їм приємне — поїм усе, що вони принесли на срібній таці. Хай заспокояться і забираються звідси геть… Щоб не помітили радості в моїх очах, яку я не в силі більше приховувати…»

Фатіма затягнула зубами вузол і журно похитала головою.

— Дурненькаї Що наробила! І собі завдала болю, і нам перепаде…

— Нічого, Фатімо, — сказала Златка. — Мені вже не болить. І я, здається, захотіла їсти. Давай сюди все, що принесла!

У старої служки і в євнуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотітиме ногами, виштовхуватиме з кімнати. А воно, бач, пронесло! І якщо аллах не скаламутить розуму цій дівчині, то вона ще, чого доброго, і вигородить їх перед великим візиром… Фатіма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути їй про це, але Златка випередила її.

— А тепер — ідіть! Я хочу залишитися сама… Поїм і ляжу спочивати… Щоб не турбували мене!

Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати. Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім

упала на тахту, і з и очей полилися сльози радості.

— Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

Вона довго лежала непорушне, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з'єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира — про все на світі! Перед очима стояв Арсен — посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

Непомітно минув час, і Златка заснула.

Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося — і вона підвелася.

Посеред кімнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещені на гру^ дях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: