— Я знаю, — сказав король. — Обложеним залишилося недовго ждати. Якщо зможеш пробратися ще раз до Штаренберга, скажи, щоб тримався до останнього! І ось ще що: треба розвідати західні околиці Відня — від Дунаю через гору Каленберг до Дорнбахського лісу… Чи не зайнята турками ця вигідна позиція?
— Я зроблю це, але не знаю, як мені повернутися до вас і одночасно потрапити у Відень. Крім того, я хотів би побувати у ворожому таборі, може, в останню годину дізнався б про що-небудь важливе…
— Тобі не доведеться повертатися. З тобою піде один знайомий тобі пан, досвідчений і бувалий воїн. Він повернеться назад і доповість мені про все, що ви дізнаєтесь, а ти підеш своєю дорогою.
— Хто ж цей знайомий мені і досвідчений воїн? Чекайте, чекайте… Ваша ясновельможність, невже то Мартин Спихальський? Він тут? — Радісна усмішка освітила заклопотане Арсенове обличчя.
Собеський усміхнувся теж.
— Я бачу, ви з ним щирі друзі. Ну, що ж — я радий звести вас сьогодні докупи. І хай це буде в рахунок моєї вдячності тобі за вірну службу ойчизні і королеві. Пане Таленті, приведи сюди пана Спихальського!
Секретар вийшов.
Собеський заговорив з Карлом Лотарінгським по-німецьки, і вони обидва схилилися над столом, на якому лежала розгорнута велика барвиста карта Відня і його околиць.
Арсен стояв збоку і вслухався в чужу мову. В душі наростала упевненість, що недаремно він за останні два місяці витратив так багато сил, щоб підірвати могутність Кара-МустафиІ Недаремно ризикував не один раз головою, пробираючись у Відень і перепливаючи Дунайї Сили союзників виросли вдвоє, а на чолі їх став сам Ян Собеський, який, подібно Сіркові на Україні, присвятив своє життя боротьбі зі страшною турецько-татарською навалою, а рівно десять років тому, коли був ще не королем, а гетьманом, на голову розгромив турків під Хотином.
Хотілося вірити, що й зараз, коли Собеському виповнялося п'ятдесят чотири роки, він не втратив ні мужності, ні військового вміння, і його не облишило військове щастя.
Арсен прекрасно розумів: якщо не спинити Кара-Мустафу під Віднем, пів-Європи впаде йому до ніг! А Златчина доля буде поламана навіки. Тому в душі клявся, що зробить усе, аби допомогти Собеському розгромити ненависного ворога.
Позаду зашелестів полог. Арсен оглянувся — до намету в супроводі Таленті ввійшов Спихальський. Виструнчився, набундючився, наставивши вперед гострі вуса. Клацнув закаблуками запилених чобіт.
І раптом — побачив Арсена!
Де й поділася його напускна бундючність! Вуса здригнулися, молодецькі зуби заясніли в усмішці, в очах — подив і радість… Він вмить забув про присутність високих осіб, широко розкинув руки, кинувся до Арсена і, згрібши його в міцні обійми, щосили вигукнув:
— Друже мійі Холера ясна!.. От не сподівався зустрітися тутай з тобою! — І тільки тоді, коли помітив здивований погляд Карла Лотарінгського і широке, гладке обличчя короля, що добродушно усміхався, зрозумів, якої нетактовності припустився. Він заша-рівся, знітився, потім виструнчився і пробубонів:— Прошу вибачення у вашої ясновельможності… Така несподіванка — друга зустрів… — І знов зніяковіло замовк.
Собеський гучно зареготав.
— Друга побачив і про короля забуві Оце я розумію — дружба! Ха-ха-ха!
Спихальський розгубився ще більше. Тепер уже спаленіло не тільки його обвітрене обличчя, а й вуха побуряковіли. Здавалося, навіть вуса пойнялися малиновим полум'ям.
Собеський зареготав ще дужче — він любив посміятися, — а потім враз посерйознішав.
— Ну, от що, панове, не гайнуйте часу! Не далі як завтра вранці я повинен знати, чи вільні від турецького війська західні околиці Відня, щоб зайняти їх. То вигідна позиція… Станемо там і вдаримо на супостата! Ох, коли б тільки вчасно прибув Менжин-ський з козаками…
Останні слова короля вразили Арсена.
— Хіба сюди йдуть козаки, ваша ясновельможність?
— Так, я жду їх з години на годину!
А Спихальський додав:
— Сам Семен Палій веде їх!
Два дні тривала переправа.
В обідню пору восьмого вересня останній солдат союзницької армії перейшов на правий берег Дунаю.
З боку Відня долітала глуха канонада. Линув, підсилюваний поривами вітру, тисячоголосий людський рев — а-а-а! Було ясно — турки здійснювали ще один штурм обложеного міста.
Всі ждали наказу короля, щоб рушати. Але Собеський не поспішав: стояв на високому пагорбі і в підзорну трубу розглядав далекий курний шлях за рікою — чи не йдуть козаки?
— Ах, Менжинський, МенжинськийІ Чому ж ти запізнюєшся? — примовляв з досадою. — Коли б ти знав, як потрібен тут! Як мені не вистачає зараз козацької піхоти!
Верховні союзницькі військовоначальники зі своїми штабами стояли збоку і теж дивилися на лівий берег. Всі вже знали, на кого чекає головнокомандувач, і таємно молили бога, щоб прислав таку потрібну перед генеральною битвою допомогу.
Але шлях був порожній. Ні живої душі, ні хмаринки куряви вдалині!
— Ах, Менжинський, МенжинськийІ— Скрушно хитав головою Собеський.
Підійшов ад'ютант, щось тихо сказав. Король опустив підзорну трубу. Оглянувся.
— Де він? Давай його сюди!
До нього підвели стомленого, обшарпаного Мартина Спихальського.
— Ну що? — не відповідаючи на привітання, вигукнув нетерпляче король. — Розповідай. Спихальський виструнчився.
— Ваша ясновельможність, ми обшарили всю місцевість від Дунаю до Дорнбахського лісу, що за горою Каленберг. І ще далі-Ніде не зустріли жодного турка чи татарина. Всі сили Кара-Мустафа стягнув до Відня. Сьогодні з раннього ранку штурмує місто…
— Поспішає. Хоче до нашого приходу взяти його,- замислено промовив Собеський. — Тоді б розв'язав собі руки в тилу, і в генеральній битві у нього було б чимало шансів на перемогу… Але в нас теж немалі шанси. 1 передусім те, що Кара-Мустафа не підозрює про наш наступ.
Відразу ж після цього король віддав наказ військам виступати в похід.
Австрійські, саксонські і баварські частини під командуванням Карла Лотарінгського рушили понад Дунаєм, займаючи лівий фланг. У центрі мав стати граф фон Вальдек зі своїми франкон-цями. На правому фланзі, по Дорнбахському лісі й прилеглих долинах — гетьман Яблоновський з поляками.
Просувалися повільно, на ходу перегруповуючись у три лінії, з резервом і обозами позаду. Тільки на третій день, пізно ввечері, не зустрівши опору, вийшли через Віденський ліс на визначений диспозицією рубіж.
Собеський зупинився зі своєю штаб-квартирою на вершині гори Каленберг, підняв величезне червоне знамено з білим хрестом і розклав багаття — знак Штаренбергові і всім обложеним, що союзники прийшли їм на виручку. Віденці висипали на вали. З дзвіниці святого Стефана запускали ракети, ніби благали про негайну допомогу.
Не ждучи, поки жовніри поставлять намет, Собеський наказав розіслати на землі похідну постіль і ліг спочити. Довго не міг склепити очей. Думав про завтрашній день, про наступну битву. Знав, що Кара-Мустафа теж готується до неї, і хотів передбачити його заміри.
Думав про королеву, свою кохану Марисеньку, перебирав у пам'яті спільне життя з нею і доходив висновку, що було воно не таке вже й нещасливе. Дарма що злі язики плещуть про неї всяке. Звичайно, то правда, що взяв він її не дівчиною, а вдовою, що ще до першого заміжжя не відзначалася вона цнотливістю, а вже будучи за ним, теж дозволяла собі закохуватися в інших, хоча б у того ж Яблоновського… Згадавши пана Станіслава, скривився. І що вона знайшла в ньому? Та все це він давно простив їй. Простив за сина Якова. («Треба завтра наглядати за ним, щоб згарячу не вв'язався у бій», — подумав). Простив за глибокий, проникливий розум, за гарячі пестощі, якими обдаровувала його, за красу, яка, здається, і рокам не підвладна… «Молися завтра за мене, Марисенько!» — прошепотів, дивлячись у безмісячне зоряне осіннє небо.
Та про що б не думав, а не міг позбутися тривожного відчуття, що холодило серце… Що буде завтра? Кому всміхнеться фортуна? За ким залишиться поле бою?