Однак розум говорив інше. Заради життя не треба шкодувати нічого. А може. Златка якраз і стане тією краплиною на чаші терезів, яка переважить у хтивому серці султана на бік милосердя?
Він стиснув гарячими руками скроні і закрокував по кімнаті.
«А може, не віддавати Златки? Може, ще не BLC втрачено? Може, пощастить зібрати розкидані понад Дунасм ошалілі від страху яничарські орти та бюлюки, спагіївські загони та кримську орду, стягнути їх в один кулак і в рішучому бою розгромити ненависного Я на Собеського?»
Аж зупинився посеред кімнати, вражений такою думкою. Та відразу ж відкинув її.
«Ні, поки зберу військо, поки фортуна повернеться до мене лицем, мої недруги і заздрісники повідомлять султана про поразку під Віднем і Парканами, і той пишнотілий нікчема підпише фірман про усунення мене від влади і над імперією, і над військом… Ні, таки треба задобрити його! Треба переконати, що не він, Кара-Мустафа, винен у поразці і що є надія круто повернути хід подій у цій важкій і затяжній війні…
Отже, вирішено: він пошле в подарунок султанові Златку, а на додачу сотню австрійських красунь, пошле із сховищ в Ейюбі скриню золота й самоцвітів! А з винуватцями поразки під Віднем, з винуватцями його неслави й ганьби розправиться негайно і нещадно! Ця розправа допоможе йому втримати в своїх руках владу, що похитнулася, переконає султана в його здатності відновити військо і захистити західні землі імперії, а відтак — врятує йому життя і вселить надію на краще майбутнє! Заради цього варто пожертвувати Златкою і всіма красунями світу!»
Від природи Кара-Мустафа був нерішучий і довго вагався, караючись сумнівами, при виборі остаточного рішення, та коли вже рішення приймав, то починав діяти негайно.
Він покликав капуджі-агу.
— Паші прибули, Мурад-ага?
— Сидять у залі, бейефенді, — вклонився налитий бичачою силою товстошиїй капуджі-ага, відданим поглядом пантруючи, мов собака, найменший рух свого повелителя.
— Мурад, — великий візир стишив голос до шепоту, — аллах покарав нас немилістю своєю і дарував перемогу невірним… Але це не означає, що серед нас немає винуватців нашої поразки… Вони є — і їх треба покарати!
— Хто це? — хриплим голосом спитав Мурад, з готовністю кладучи важкий кулак на рукоятку ятагана.
— Вони там, у залі… Але обійдемося без крові…
— Удавкою?
— Так. Станеш із двома-трьома вірними капуджі за ось цими дверима, — Кара-Мустафа прочинив двері до сусідньої кімнати, — і всіх, кого я спроваджу сюди, задавиш, а трупи витягнеш на галерею, що виходить у сад.
— Буде виконано, мій повелителю, — вклонився Мурад. — Я зараз поставлю там надійних людей.
Віддавши таке розпорядження, Кара-Мустафа вийшов у зал. Паші схопилися, застигли в німому поклоні.
Ось вони — всі, хто через своє боягузтво й невміння призвів до небаченої поразки! Немає тільки хитрого хана Мюрад-Гірея та графа Текелі, — пронюхали, смердючі шакали, про небезпеку і не поспішають на виклик, щоб відповісти за своє далеко не лицарське поводження на полі бою. Але він добереться і до них, хоч би довелося відкопати негідників з-під землі!
— З чим прийшли, паші? Чим порадуєте серце вашого сердара? — спитав глухо, ледве стримуючи ненависть. — Де ваші воїни? Де ваші знамена? Де ваша зброя і обози? Питаю я вас…
З кожним його словом все нижче схилялися голови пашів. У залі панувала могильна тиша.
— Чого ж мовчите? І чому я бачу вас усіх живих? Чому жоден не наклав головою в бою? Га?.. Мабуть, тому, що ви не воїни, а нікчеми, боягузи, свинопаси! Ви не гідні носити високе звання паші, якого удостоїв вас наш богом даний султан!
Голос його тремтів од гніву. Ніхто не посмів заперечити жодним словом. Тільки зять султана, прямий і гарячий Ібрагім-паша, дивився великому візирові прямо в обличчя, не приховуючи ненависті й презирства.
Кара-Мустафа помітив це і скерував свій гнів на нього.
— Що скажемо султанові, паша? Хто винен у поразці? Ібрагім-паша ступив крок наперед, кресонув очима.
— Всі ми виннії Але найбільша вина — твоя, Мустафа-паша!
— Чому?
— Ти — сердар. Ти і відповідаєш за все військо. А ми тільки за окремі загони.
— Я відповідатиму перед падишахом, а ви — переді мною!
— Ми й відповідаємо!
— Це не відповідь! Зараз кожен з вас зайде до мене і сам на сам доповість, що робив під Віднем і Парканами… Ось ти, Ібрагім-паша, перший і заходь!
Кара-Мустафа пропустив поперед себе Ібрагіма-пашу. Той хотів попрямувати до столу, але Кара-Мустафа показав на інші двері.
— Ні, паша, сюди, будь ласка!
Нічого не підозрюючи, Ібрагім-паша переступив поріг і опинився у просторій напівтемній кімнаті, бо густе гілля дерев затінило вікна. В ту ж мить два капуджі схопили його, мов обценьками, за руки, а третій блискавично накинув на шию удавку. Наша не встиг навіть крикнути, як зашморг здавив йому горло, в очах потемніло…
Височенний капуджі перекинув вірьовку собі через плече, випростався — і паша повис у нього на спині. Якусь хвилину він ще борсався, та скоро затих.
Капуджі-шибениця для певності потримав трохи свою жертву на собі, а потім, переконавшись, що той уже відійшов у райські сади аллаха, відволік труп на галерею і там швиргонув у куток.
— Один готовий! — сказав, повернувшись до кімнати. Кара-Мустафа похмуро глипнув на Мурада.
— Клич Каплан-пашу.
До самого вечора тривала розправа. Стомився великий візир. Стомилися кати. Капуджі-шибениця ледве волочив ноги: це не жарт — повісити на власних плечах п'ятдесят одного пашу!
Звістка про жахливу страту швидко розлетілася по місту. Крижаним холодом наповнилися серця тих вищих воєначальників, які ще залишилися живі. Кожен ждав своєї черги…
Кримський хан і граф Текелі кари уникли — вони не з'явилися на виклик великого візира, залишились у своїх військах.
В ту ж ніч Кара-Мустафа виїхав з Буди в Белград. Тут, у своєму розкішному палаці, не відпочиваючи, сів писати листа султанові. Всю вину за поразку звалив на Мюрад-Гірея, Текелі та пашів. Красномовно описав, як вони зрадили або проявили боягузтво та слабкодухість. А під кінець сповістив, що скарав винуватців на горло, а Мюрад-Гірея, котрий, взявши від Собеського великий бакшиш ', перший кинувся тікати з поля бою, він владою, даною йому падишахом, усунув з трону. Врешті запевнив султана у відданості і пообіцяв, зібравши сили, зупинити армії союзників, а потім — розбити їх…
Закінчивши, власноручно переписав начисто, згорнув у сувій, обв'язав зеленою стьожкою, приклав печатку і тільки тоді закалатав у дзвоник.
Увійшов Мурад-ага.
— Пришли до мене Сафар-бея і Асен-агу, а також приведи дівчину-невільницю Златку. І сам готуйся до від'їзду в Стамбул!
Коли Ненко і Арсен у супроводі Мурад-аги ввійшли до покою великого візира, то були неймовірно вражені тим, що побачили там.
Уже світало, але в підсвічниках ще горіли свічки. За широким різьбленим столом сидів змарнілий, більш ніж звичайно потемнілий на лиці Кара-Мустафа і смутними очима, в яких, здавалося, блищали сльози, дивився на розкішно вбрану дівчину, що стояла перед ним.
Це була Златка.
Угледівши Арсена і Ненка, вона скрикнула і зблідла, але миттю опанувала себе й опустила на обличчя тонку шовкову шаль.
Молоді чауші так були вражені несподіваною зустріччю, що остовпіли і забули, як велів етикет, низько вклонитися великому візирові.
Однак Кара-Мустафа, мов заворожений, сидів мовчки у кріслі і не зводив погляду з прекрасної полонянки. Крім неї, нікого не помічав.
Врешті тяжко зітхнув і ледь помітно порухом лівої руки відпустив дівчину.
— Іди! — зірвалося з його уст єдине слово.
Златка пішла до виходу, і тут з темних кутків до неї підійшли Фатіма і Джаліль, яких ні Арсен, ні Ненко спочатку не помітили.
Проходячи мимо Арсена, Златка підвела голову, трохи відкрила шаль і таким благаючим поглядом обпекла його серце, що Арсен відчув, як кров гарячим вогнем шугнула йому в голову. В тому короткому погляді були і кохання, і біль, і мольба… Дівчина ніби сказала йому: любий, коли ж ти визволиш мене?