Десь за півгодини його потягнуло на сон, і він ліг на м'якій широкій отоманці. Але тут же спокій його був порушений приходом секретаря.
— Вибачте, бейефенді, за невчасну турботу. Зі Стамбула прибув чауш…
— ЩоІ— схопився Кара-Мустафа. — Його впустили до двору?
— Поки що ні. Адже ви так наказали…
— Він сам?
— Адже султанські чауші, як, до речі, і візирські, самі не подорожують… А завжди з вартою, — спокійно відповів секретар.
— Гаразд. Піди до воріт і подивися, хто там, спитай, як ім'я чауша, з чим прибув, а потім, не впускаючи нікого, повернешся негайно сюди!
Секретар мовчки вклонився і вийшов.
Кара-Мустафа швидко заходив по просторому покою, залитому сонячним промінням. Гарячкове думав: що привіз чауш? Життя чи смерть?
Ніхто не міг дати відповіді на це запитання. Залишитися і вияснити, хто цей чауш і з чим приїхав, чи тікати відразу, поки не пЬно?
Він завагався. І на ці запитання відповідь міг дати хіба що сам аллах.
Страх скував його серце. Однак десь на самому його дні жевріла маленька надія. А може, не все втрачено? Може, привезено наказ про новий похід? Або просто — відставка?..
Повернувся секретар.
— Ну, що? — кинувся до нього великий візир.
— Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефенді.
— Сафар-бей! — радісно вигукнув Кара-Мустафа, відчувши як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати — з чим прибув, а відразу ж наказав:— Сюди його! До мене! Швидше!
Секретар вийшов знову.
Кара-Мустафа полегшено зітхнув. Здається, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей — його чауш-паша, і з ним, безіїеречно, нема чого ждати поганих вісток… Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад… Але від нього багато чого можна дізнатися… Він бачив султана!
Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!
До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.
Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.
— Ти? Сафар-бей?.. — спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.
— Це воля падишаха! — голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.
— Але ж я маю право вибору — випити отруту або пустити собі кулю в лоба? — спитав зовсім тихо.
Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж…
Але Сафар-бей відповів:
— Такого права ти не маєш, Кара-Мустафа! — І наказав:— Візьміть його!
Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки. Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!…
ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ
Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:
— Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану… Коли тебе султан — хай будуть благословенні його літа! — витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти ііабереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати — один п'яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! — І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із-за спини Азем-аги. — Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п'яним квачем лежиш на тахті…
— Але ж мій благодійнику…
— Мовчи! Була б моя воля — я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!
— Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара-Мустафа все в мене украв… Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п'ятдесят тисяч курушів…
— Що?! — опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що — клянусь Всевишнім! — пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з-перед моїх очей!
— Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками…
На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.
— Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.
— Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий.— Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.
— Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!
— Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!
Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:
— Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються… Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!
Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.
— Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.
Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.
— Що за шум, браття? З усіх боків загули:
— Виходьте трактувати на майдан!
— На люди! На люди!
Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.
Тому загули дружніше.
— Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.
— Виводь їх, полковнику, на світ божий! — підтримали молодші.
— Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.
Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.
Над натовпом прокотився глухий гомін.
— З чим приїхали, пани комісари?
— Скажіть, а ми послухаємо!
Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.
— Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу… Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків… Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту…
— То й захищайтеся самі!
— Не підемо! Не підемо!
— Раз обманули, вдруге не віримо!
— Панове, панове… — намагався перекричати натовп Порадовський.
Його не хотіли слухати.
— Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!