Арсен підштовхнув друга. Спихальський відійшов кроків на п'ять від стежки і плюхнувся у пухкий замет. Арсен притрусив його снігом — тепер жодна собака не запримітить.
— Ну, дивись пильно! Трапиться що — свиснеш. А я пішов…
Арсен зник у темряві.
Годину чи й дві Спихальський почував себе добре — під боками м'яко, немов і справді в перині. Хотілося спати, але він відганяв сон, хапаючи губами ніжний чистий сніг та смикаючи себе за вуса.
Однак з часом стало холодно. Спочатку мерзли ноги, потім — руки, а згодом йому почало здаватися, що він лежить не в кожусі і не в добрих чоботях, які справив минулої осені, а зовсім голий. Дріж хвилями прокочувався по тілу, а зуби так цокотіли, що, мабуть, було чути на той бік Вісли. І що найгірше — він боявся поворухнутися: а як хтось з-за рогу стежить за хвірткою або, навпаки, хоче вийти з посольства і виглядає з-за тину? Коли б був сам — утік би звідси, але було соромно перед Арсеном, який теж десь лежить, як і він, і якому також, мабуть, не тепло.
Звернуло за північ. І раптом до його слуху долинув легкий скрип снігу. Спихальський зціпив зуби, щоб не цокотіли, і глянув ліворуч, звідки долітали ті звуки. Може, йде Арсен?
Але ні. То не Арсенова постать, не його хода. Незнайомець був невисокого зросту і злегка накульгував на одну ногу. Йшов обережно, оглядаючись і прислухаючись. А наблизившись до хвіртки, зупинився й обережно натиснув на клямку. Хвіртка була замкнена. Незнайомець вилаявся:
— Йолопи! Скільки разів попереджував: у середу не замикайте!
Він задер голову, дивлячись на високий паркан, потім підскочив, ухопився руками і почав здиратися вгору, намагаючись правою, здоровою, ногою стати на клямку, але не попадав на неї.
Нарешті йому пощастило підтягнутись і лягти животом на паркан. Ще мить — і перевалиться на той бік.
Спихальський роздумував недовго. Якщо це посланець Морш-тина, то треба хапати негайно! Якщо ні, то можна легко викрутитись, звинувативши його у намірі пограбувати чужоземне посольство.
Він прудко вискочив зі своєї схованки, схопив незнайомця за ногу і щосили потягнув донизу. Той з несподіванки охнув і впав у сніг. Спихальський міцно затулив йому рота долонею, а коліном притиснув до землі.
— Тихо! Не пручайся! Інакше…
Незнайомець щось замурчав, заметляв головою. Видно, йому забракло повітря. Спихальський відпустив трохи руку — і той кілька разів зіпнув ротом.
— Хто такийі До кого йшов? — прошипів Спихальський. — Та не подумай крикнути, бо задушу, мов кошеня, клянусь паном Єзусом! — Він дужче натиснув коліном.
— На бога, пане, відпусти!
— Ти хотів пограбувати посольство!
— Я не злодій, мостивий пане!
— А хто ж ти?
— Мене звати Юзеком… Кривим Юзеком… Одведіть мене до пана де Бетюна!
— Ти знайомий з паном де Бетюном? Посланником? — Спихальський ледве стримав радість, бо зрозумів, що до його рук потрапив той птах, якого вони з Арсеном висліджували.
— Так.
— Чим доведеш це? — Пан Мартин трохи послабив руку на горлянці Юзека, щоб той міг говорити.
— Хай пан одведе мене до посланника і сам пересвідчиться.
— Так я тобі й повірив! Чи мені розуму забракло, щоб я вів тебе до пана де Бетюна, шельмо! Чого захотів! Я задушу тебе, розбійнику!
Хоча Спихальський говорив тихо, майже пошепки, Юзекові його слова, мабуть, лунали як грім, бо він з ляку почав заїкатися.
— М-мостивий п-пане, вислухайте мене! Я справді не розбійник і не злодій! Я йшов до пана де Бетюна від вельмишановного пана сенатора Морштина… Чи мостивий пан чув такого? З листом…
— Не бреши! Щоб відомий на всю Варшаву пан сенатор посилав листи з таким негідником і злодюгою, як ти! Де вони? Не повірю, поки не пересвідчуся, що сказав правду!
— Хай пан візьме в кишені…
— В якій?
— Ось тут, зліва…
Спихальський потягнувся було рукою до кишені, як раптом одержав такого несподівано міцного стусана в груди, що відлетів на кілька кроків і впав у сніг.
Він зразу ж схопився. Кривий Юзек теж блискавично звівся на ноги і, ще важко дихаючи; підняв угору праву руку. В ній тьмяно заблищав кривий татарський ятаган.
— Так ось який ти посланець ясновельможного пана Моршти-на! — прошипів люто Спихальський. — Кинь ножа, лайдаку! Бо, клянусь ойцем, я уб'ю тебе!
— Тепер буде видно, хто кого, хе-хе! — глузливо хихикнув Юзек. — Тепер я сам відправлю тебе, мостивий пане, до праотців!
Вони поволі кружляли один навколо одного, мов півні. Юзек утекти не міг: розумів, що довгоногий супротивник зразу наздожене його. Та, мабуть, був не з полохливого десятка. У Спихальського ж мета була одна — заволодіти листом. Він міг скористатися з пістолів, але не хотів здіймати шуму, тому всю надію покладав на свою силу і спритність.
Перший не витримав Кривий Юзек. Бачачи, що супротивник не озброєний, він вирішив скористатися з своєї переваги і одним ударом ятагана покінчити з ним. Його напад був швидкий і рішучий. Ятаган блискавкою сяйнув у Спихальського над головою.
Але ще швидшим виявився пан Мартин. Мов обценьками, перехопив він занесену над ним руку своєю лівою рукою, а правою щосили затопив Юзекові в обличчя. Удар був такий міцний, що Юзек упав як сніп і лежав, не подаючи ніяких ознак життя.
— Ге-ге, паршивцю, та ти, як я бачу, слабосильний! — звернувся Спихальський до знепритомнілого ворога, витягуючи у нього з кишені тугий сувій паперу. — Сам винен, собачий сину!
З цими не дуже чемними словами він схопив Юзека за ноги і поволік до річки. З жалем глянув на ятаган, все ще затиснутий у того в кулаці, і, подумавши, що брати його не слід, щоб не став свідком цього вимушеного вбивства, підняв тіло над ополонкою і .тихо пустив під лід.
Тим часом дрібний сніжок сіявся з похмурого неба і замітав сліди трагедії, що розігралася на березі Вісли. «До світанку й знаку не буде», — подумав пан Мартин і, сунувши глибоко за пазуху дорогоцінний сувій, поволі пішов на розшуки Арсена.
А тим часом на протилежному боці посольської садиби відбувалися події безкровні, але не менш драматичні.
Місце для спостереження Арсен вибрав незвичайне — на широкому, занесеному снігом дашкові надбрамної вежі. Тут було дуже холодно, бо наскрізь продимав вітер, зате безпечно, а головне — звідси весь двір посольства відкривався як на долоні.
Відразу ж Арсен помітив там якесь пожвавлення. Хтось із ліхтарем ходив біля конюшні та возівні. У будинку блимали вогники — то в одному вікні, то в другому, то в третьому. Раз чи два долинули людські голоси і кінське іржання…
Арсен весь перетворився на увагу, хоча й відчував, що ось-ось задубіє на цій високій, відкритій усім вітрам вежі.
Далеко за північ, коли з-за Вісли прокричали другі півні, від ганку посольського будинку від'їхали сани з халабудою. «Невже сам посланник вирушає кудись так рано?» — подумав Арсен.
Попереду саней підтюпцем біг ключник: біля пояса у нього подзенькували ключі. Чути було, як він важко дихає.
Арсен щільніше припав до засніженого дерев'яного дашка.
Ключник відімкнув браму, широко відчинив. Знявши шапку, став збоку, щоб дати дорогу саням, і Арсенові було видно його широку лисину. «Мабуть, посланника проводжає», — міркував козак, але тут же змінив думку, бо до його вух долетіли слова, якими перекинулися ключник з кучером, і які трохи прояснили картину і примусили Арсенове серце забитися частіше.
— Янеку, синку, назад скоро? — запитав ключник, коли кучер зрівнявся з ним.
Кучер злегка притримав коней.
— Не турбуйся, батьку, — відповів. — Передай матері, що до обіду повернуся. Хай припасе чарку горілки, щоб погрітися з морозу. Відтарабаню цього пана, — він показав батогом на будку, — до «Білого лебедя», а там він поїде в Париж на перекладних. А я — додому. Бувай, батьку!
Янек хльоснув батогом — коні дружно рвонули з воріт і помчали в сніжно-каламутну темряву ночі.
Ключник зачинив ворота, клацнув замком, а потім, щось бурмочучи собі під ніс, поволі побрів на подвір'я.