Палій зупинився.
— Тепер ми підемо вп'ятьох: Ненко, я, Роман, Спихальський і Сава, — сказав він. — Решті ждати нас тут і бути напоготові. Якщо буде потрібно, я подам знак… Ходімо, друзі!
Біля ями стовбичило двоє вартових. Закутавшись у кожухи і натягнувши на самі очі гостроверхі малахаї, вини стояли спинами до вітру і пританцьовували, щоб зігріти ноги.
Ненко прискорив ходу і, випередивши товаришів, наблизився до них. Упізнавши знайомого яничарського агу, сеймени не запідозрили нічого поганого. Вони знали, що в'язнів на допит водять не тільки вдень, а й уночі. Тому продовжували тупцяти, не звертаючи уваги на те, що троє незнайомих воїнів зупинилися позад них.
— Тут усе гаразд? — спитав Ненко. — Нічого не трапилося?
— Все гаразд. Якші! Якші! — закивали головами сеймени. Це були їхні останні слова. В ту ж мить несподівані удари ятаганів звалили їх на землю. Роман і Спихальський відтягли тіла вбік і прикидали снігом. А Ненко і Палій швидко зірвали з ями засніжену мату, спустили вниз драбину.
З ями почувся стогін, видно, драбина зачепила когось.
— Арсене! Арсене! Друже! — загукав Палій. — Ти тут? Вилазь! Всі схилилися над ямою, з нетерпінням чекаючи Арсенової появи. Але у відповідь — незрозуміла тиша. Чулося тільки стримане покашлювання простуджених людей та шелест соломи.
— Арсене, виходь! Що ж ти? Це ми, холера ясна! Ми тутка! — нахилився над ямою Спихальський. — Прийшли визволяти тебе!
Скрипнула драбина, хтось поліз нагору. Показалася в темряві чиясь кудлата голова.
— Хто ви? Якого Арсена питаєте? Чи не запорожця? — запитав незнайомець.
— Так, так, запорожця. Де він? Що з ним?
— А хто ж ви такі будете? — знову почав допитуватися незнайомець, перекидаючи ногу через верхній щабель.
— Його друзі, хай тобі грець, чоловіче, — не стерпів Палій. — Хіба не бачиш?.. Де ж Арсен?
— Його нещодавно взято до гетьмана на допит.
— Ох, чорт! — вилаявся Роман. — Як нам не щастить!
— Холера! — видихнув прокляття Спихальський. Всі були приголомшені. Ніхто не сподівався на таке. Першим отямився Палій.
— А Мирона Семашка там внизу немає?
— Мирона?.. Він тут… Але його так скатували, що ледве дихає.
— То він сам вилізти не може?
— Куди йому! Ноги почорніли, мов головешки… Тільки й того, що живий, бідолаха.
— То виносьте гуртом його сюди. Та скоріше!.. І всі, кому на волю хочеться, хай вилазять!
Почулися радісні вигуки. Тільки тепер в'язні зрозуміли, що їм несподівано усміхнулася доля. Найдужчі підняли Мирона, передали наверх. Один по одному почали вилазити інші.
— Саво, виводь усіх! Та обережно несіть Мирона. А ми підемо на пошуки Арсена.
Коли Сава з гуртом людей зник у темряві. Палій з Романом і Мартином ВИТЯГАЙ з ями драбину, отвір закрили матою і на хвилину задумалися.
— Доведеться відвідати клятого Юраська, — сказав Палій. — Не хотілося, але що поробиш! Як думаєш, Ненко?
— Іншого виходу нема.
Мартин і Роман теж погодилися з цією думною. Та й що можна було вигадати іяше?
— Тоді веди нас. Ненку. Знімемо вартових — і прямо в гості до гетьмана. Ото зрадіє!.. Тільки тобі, я думаю, не варто показуватись перед ним, — сказав Палій.
Ненко на знак згоди мовчки кивнув головою і перший попростував до гетьманського будинку.
10
У грубці весело палахкотіли сухі дрова, приємне тепло розливалося по чималому покою. Та Арсен все ніяк не міг зігрітися після доби, проведеної у холодній, сирій ямі. Та й на серці було важко.
Він сидів на міцному дубовому стільці, руки були прив'язані міцною вірьовкою до бильця, і він не міг ними поворухнути.
Крім нього, в покої знаходився тільки Юрій Хмельницький. Він сидів насупроти козака, за широким столом, і пильно дивився на нього.
— Козаче, якщо ти скажеш правду, я обіцяю тобі життя і волю, — тихо промовив гетьман. — Не треба упиратися… Ми знаємо, хто ти, як звешся, звідки прибув. Нам хочеться тільки знати, з чим ти прибув сюди. З якою метою? Вислідити і вбити мене? Чи вивідати, що робиться в Немирові? Відповідай!
Звенигора мовчав. Сказати правду він, звичайно, не міг, бо не хотів відкрити своїм ворогам справжню мету приїзду, не хотів, щоб вони знали про його зв'язки зі Златкою, Ненком, Младеном, Якубом, про його сім'ю… Ще вчора ввечері він врозумів, що Многогрішний не пам'ятає Златки або ж ніколи не бачив її в Аксу. Отже, з цього боку можна не боятися викриття. Ну, а від нього вони небагато дізнаються… Однак, щоб витрати час, він вирішив схитрувати.
— Ясновельможний пане гетьман, скажу, як на сповіді. Так, я приїхав з Січі. Мене прислав Сірко…
— З чим? — Хмельницький не міг приховати зацікавленості, що заблищала в його очах.
— Вчора я не хотів говорити в присутності чужинців… А сьогодні скажу… Гадаю, пан гетьман».
— Можеш казати все відверто, — запевнив Юрась.
— Гаразд… Отже, мене прислав кошовий до вашої милості, пане гетьман. Кошовий велів передати, що сподівається на добропорядність пана гетьмана і вручає долю свого посланця у ваші руки.
— Можеш не турбуватися, — запевнив Юрась. — Тобі ніщо не загрожує.
— Тоді навіщо мене зв'язано? Навіщо кинуто в яму?
— Ми не знали, хто ти. До того ж… Гетьман зам'явся.
— Розумію. У присутності яничарів і татарських мурз ви інакше не могли зі мною повестися? Чи не так? — допоміг йому Звенигора.
— Ти догадливий, козаче, — погодився гетьман. — Ну, кажи далі!
— Тоді розв'яжіть мені руки. Інакше я не буду говорити… Чого вам боятися? За дверима ж варта!
— Я не боюся тебе… Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинців, як ти кажеш, — вивернувся Юрась. — Отже, потерпи трохи… Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей…
— Тоді чого сидіти тут?
— Як це? — не зрозумів Юрась.
— Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв'язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю… Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко… Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших — турецького султана і кримського хана, які за останні п'ять-десять років винищили пів-України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу…
Юрась зблід. Ледве стримуючи себе, сказав:
— Як же мислить собі кошовий Сірко моє повернення в лоно народу нашого? Навіть коли б я хотів це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять!
— Ми допомогли б. Аби тільки на це ваша згода.
— Отже, Сірко пропонує мені зраду?
— Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну… Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою.
— То мої союзники!
— То наші найлютіші вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батии, — до ноги винищує населення… Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.
— Ти ще хлопчисько — і нічого не розумієш! — вигукнув роздратовано гетьман. — Жорстокість і насилля — невід'ємна ознака всякої влади.
— Так, влада — це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість… Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?
Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто-небудь намагався передивитися його.