Роксоляна – Осип Назарук

Настуня так зацікавилася його наукою, що при вечері навіть не мала часу подумати про сього учителя. Тільки випитувала Кляру, що він говорив досі, заки вона прийшла до школи. І Річчі при кінці лекції вчив рахунків.

По вечері попровадили її товаришки до тих кімнат, котрі бачила, як тільки прийшла до сього будинку. На питання, чого ще їх тут учать, відповіли їй:

— Дурниць! Зараз побачиш…

Тут вчили вже жінки під проводом тої керовниці, яка переодягала Настуню.

Вчили — залицятися, сідати на коліна, ніжно і горячо цілувати, плавно ходити по кімнаті, одягати й роздівати мужчин (одяги стояли на деревляних моделях), обіймати, робити їм гарні завої й турбани. Все — на моделях.

Настуні ся наука зовсім не сподобалася. Вона просто не могла собі уявити, як можна цілувати когось іншого, крім Стефана. Але пригадала собі слова Ванди й задумалася.

І сеї ночі довго не могла заснути. Думала про все, що бачила й чула в тій дивній школі. З одного була вдоволена: з припущення, що вона сама провадитиме науку в напрямі, який цікавитиме її. Була спритна. Вже першого дня зміркувала по поведению учителів, що се може їй удатися. Успокоєна тим, заснула твердим сном.

Скоро помітила Настуня основну ріжницю між своїми обома учителями. У Абдуллага не було іншого Бога, крім Аллага, не було іншої влади, крім султана, не було іншого світу, крім мусульманського. Він був добрий і навіть приємний чоловік. Але пригадував їй вола в кераті, що крутився все в оден круг, хоч часом той круг був доволі широкий і гарний. Абдуллаг з захопленням оповідав про велич султанської влади, про красу столиці і палат падишаха, про його сади цвітучі, про пишні одяги його двору, про силу його військ, про далекі країни, які підлягають його владі, про їх багатства і красу, про всю величність Сходу. Але всьому основа було у нього призначіння. Все буде, як мас бути, як Аллаг призначив. І в тім основне ріжнився він від італійця. Так основно, як ріжниться Схід від Заходу.

Річчі в усім підчеркував вагу і значіння людської думки, підприсмчивості і праці. Навіть у тім, що очевидно мусить бути,— говорив,— може людина робити важні зміни.

Любила його за сю думку. Бо ні на мить не покидала своєї мрії про утечу, про те, що колись вирветься з сього чужого їй світу, куди її насильством запроторили й учили, крім потрібних речей, поцілунків і залицянь. Ненавиділа сю науку рівно сильно, як любила ту науку, яку їй подавав Річчі. З переняттям слухала його оповідань про чудові будівлі італійські, про царицю моря — Венецію на 122 островах, про золоту книгу її родів, про її Велику Раду, про могутність Дожі, про олов'яні тюрми в підземеллях, про високі школи у Флоренції, про Ватикан у Римі та про всі дива епохи Відродження.

Наперед сподобалось їй у тій науці це, що Річчі говорив про підприемчивого духу тамошніх людей. Потому перемогло в ній захоплення зовнішнім блиском тамошнього життя. Та вкінці знов більше зацікавилась людьми, яких їй представляв італієць. Особливо велике вражіння зробило на неї оповідання про те, що на Заході й жінки займаються всім тим, що й мужчини: і торговлею, й наукою, і навіть державними справами! І дивним дивом,— хоч була в неволі,— перший раз почула тут у собі — людину. Вправді, і вдома знала, що були й у нас жінки, які правили державою, от як велика княгиня Ольга. Але се знання було якесь запорошене і неясне, немов казкове. То було так давно, так дуже давно, як у байці. А тут усе те дійсно тепер відбувалося, жило. На саму думку про те рамена їй пружилися, мов сталеві пружини, і грудь підіймалася високо.

Тут вперше прийшло їй на думку, чому жінка не мала б займатися державними справами?

“Чи я не така сама людина, як мужчина?” — подумала. І якась іскра дивної амбіції заіскрилася в її серці — тим дивніша для неї самої, що вона добре розуміла, що була в неволі, і розуміла також, що і там, у старім краю,— так його в думці називала, бо сей був для неї зовсім новий,— властиво, тільки одні монахині зі всіх жінок кермували своїми публічними справами. Знала, що вони мали свої наради, що самі визначували членів своїх монастирів до ріжних справ і поїздок. А всі інші жінки подібним не займалися. І тим більшу вдячність відчувала супроти церкви, котра допускала й підносила жінок до такої праці. І тим більше гнівалася в душі на учителя Річчі, що він якось так з усміхом говорив про церкву.

Настуні ані не снилося, що Річчі був одним з політичних розвідунів Венеції, найбагатшого тоді міста Європи. Його завданням було слідити всякими способами відносини на Сході та причинятися до виховування таких інтелігентних невольниць, яких опісля можна було б ужити до звідунської служби на дворах мусульманських намісників, адміралів, генералів, везирів[11][11] і вельмож.

Щоб не звертати на себе уваги турецької влади, котра особливо не терпіла венеціян, Річчі буцімто був на службі у генуенців, ворогів і конкурентів Венеції, котрі мали розмірно більше симпатії у турків, ніж венеціяне… Велика генуенська купецька фірма, у котрій служив під сю пору Річчі, мала спілку з купцями вірменськими, грецькими, турецькими та арабськими. Інтерес і політика були в ній так майстерно пов'язані й закриті, що навіть далеко не всі учасники тої спілки знали, в чім річ. Головна централя спілки нарочно була приміщена в Кафі, а не в Царгороді, де мала тільки свою філію з найбільш довіреними людьми.

Настуня більше відчувала серцем, ніж розуміла розумом, що в огороді її думок наступає якась зміна. Виглядало їй, немовби той її внутрішний огород поділився на три ріжні грядки з ріжними квітами.

Перша грядка була та, котру засадили в її душу ще вдома. Вона була їй наймиліша, мов васильок, пахуча, хоч найменше зрозуміла.

Друга грядка була та, яку засаджував в ній турецький учитель Абдуллаг. Вона не любила його науки. Але він сам був їй симпатичний, бо відчувала в нім чесного й віруючого чоловіка.

А третя грядка була та, яку засаджував в ній італійський учитель Річчі. Інстинктом відчувала, що він гірший від турка. Але наука його так її потягала своїм солодким блиском, мов гріх. Мов тепла, ясна водиця в купелі обіймала її дивна наука тодішнього меткого Заходу. Більше відчувала, ніж розуміла, що та наука визволяє нутро людини, але страшно визволяє. Дає чашу отруї в руку і кинжал у другу й говорить:

“Тобі все вільно робити, що тілько хочеш!” А строга наука Сходу говорила: “Ти маєш слухати Аллага на небі й султана на землі!” Вона в'язала — ще тяжче, ніж татарське реміння. Але в тім зв'язанню чути було силу. Відчувала її Настуня в Абдуллагу, що був сильно зв'язаний тою наукою на всі боки.

Перед чистою, як квітка, душею Настуні стояв тодішній Захід ренесансу, заражений уже безвірством і злочином,— і чужий Схід, повний жорстокостей, але сильніший вірою в Бога на небі, котрий вибрав той Схід на кару для землі.

Боронилася в своїм нутрі, як борониться метелик, кинений у воду. Одинокою її внутрішньою опорою був хрест. Але його щораз більше немов заливали дві нові струї. Ще виринав він у її душі — навіть ясніший, ніж перед тим. І держалася його так, як держиться мурашка на малій трісочці, котру вже несе повінь.

О. страшна є внутрішня повінь розхвильованої душі людини! А така повінь щойно зачинала прибувати в невинну душу Настуні…

II

Хоч Настуня не любила Річчі, але з запертим віддихом слухала його лекцій, особливо про безоглядні вчинки жінок в італії. Як же він цікаво оповідав! Про їх інтриги й заговори або про ріжні отруї, якими прятали зі світу ворогів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: