— Я думаю над тим, чи (тут вложила личко в обі долоні) не напихалася… я… тобі?..
— Ти?! Мені?!
Встав і сміючися додав:
— Адже я ще не зустрічав такої гордої дівчини ні жінки. Ніколи!
Відчула, що міцна любов покрила в його душі спомин першої любові, мов золотий мід вощину.
— Чи ти дійсно над тим думала, Хуррем? — запитав ніжно.— Чи, може, над виїздом до свого Бога?.. — рішився сказати. Рішився так само несподівано, як вона перед хвилею.
Дивилася на нього здивована, відки він знає, що діялося в її душі.
Він не хотів, щоб вона заперечила, бо чув, що тоді не знав би, як їй заявити, що годиться на се. Не очікуючи її відповіді, продовжав:
— Їдь, куди хочеш і коли хочеш! Хоч би завтра! І хоч би в місце, в яке я прирік не пускати жінок! — Останні слова майже викидав зі себе.— Тільки верни! — додав м'якше.
Зрозуміла, що він знас, куди вона хотіла б поїхати. Від кого знае, се її не обходило. Мабуть, той відступник оповів комусь. Але се було їй байдуже.
Образ Богоматері Воротарниці станув їй перед очима. Зрозуміла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика, щоб відразу могла її приняти.
— Я не хочу, щоб ти ломав приречення задля мене,— сказала тихо, майже нечутно.
Встала зі слезами в очах і вийшла з альтанки.
Як тінь, пішов за нею молодий Сулейман. І йшли у блиску місячної ночі, обоє щасливі, як діти.
Він хотів їй конче подарувати те, чого вона не хотіла приняти. Якраз тому хотів доконче се подарувати, що вона щадила його.
— Ти дуже благородна. Ель Хуррем! — почав.— Але що значить приречення, якого зломання нікому не шкодить?
— Я не хочу, щоб ти ламав навіть такі приречення,— відповіла з упором дитини.— Але й маю спосіб на те, щоб ти не зламав нічого і щоб я поїхала. Ти знаєш, куди? — запитала цікаво.
— Знаю,— відповів.— А який же ти спосіб маєш? — запитав, зацікавлений.
Не питала його, від кого знає, куди вона хоче їхати, тільки спокійно відповіла:
— Мій спосіб дуже простий. Ти чи твій далекий предок прирік, що не допустите жінок на святу гору Афонську. Але я можу поїхати переодягнена за хлопчика, як твій отрок…
Усміхнувся на ту жіночу хитрість і сказав:
— Ти дуже спритна, Ель Хуррем. Але твій спосіб закриває тільки зломання приречення…
— І вже зовсім-зовсім нікому не шкодить,— сказала радісним щебетом, що лунав у парку, як лящіння соловейка в гаю.— Я так дуже хотіла б кудись іти, їхати, або лучше йти, йти, кудись далеко-далеко, хочби зараз-зараз!..
Почала бігти парком дрібними ніжками, оглядаючись на нього, як молода вивірка-білка.
Падишах Сулейман біг за нею, як біжиться за долею, за щастям: всім серцем своїм і всею вірою.
Радість мав в очах і в кождім члені силу. Чув, що та радість має своє джерело в ній. І чув, що в тій хвилі він не султан, не володар трьох частей світу, не цар п'ятьох морів… Тільки мужчина, що любить! І було йому так легко й так радісно на душі, що відчув потребу сісти на коня, високо, і гнати далеко — з нею, зі своєю любкою. Сказав:
— Підім до сторожі при найближчій брамі. Я зараз скажу привести два коні і поїдемо!
— Ні,— відповіла, весело сміючись.— Ваша приповідка каже, що є три непевні річі: кінь, цар і жінка. Нащо ж їх лучити, коли нам добре так?
Радісно сміялася і скоро йшла парком в напрямі до моря. Радісно сміявся і він, кажучи раз у раз: “Не ваша, тільки наша!” Тішився, як дитина, її відчуттям, що вона не бачить у нім султана, тільки мужчину.
Дійшли до краю парку і сходами з білого мармуру зійшли на беріг моря Мармара.
Світало.
На Дівочу вежу, на береги Скутарі, на Кизиль-Адаляр, на анатольський Гіссар і на долину Солодких Вод спадала рання мряка, як пух із ангельських крил. А срібні меви радісним гомоном вітали червень сонця, що надпливала від Бітинії.
Настуня зійшла по білих мармурових сходах аж до морських хвиль і мила в них ручки та біленьке личко, радісна як мева, що вітає сонце. Його червона позолота падала нестримно на кипариси й пінії, на буки і платани. Падала й на очі великого султана, що тої ночі ще дужче полюбив молоду чужинку з далекої півночі.
Надпливали попри беріг у двох човнах турецькі рибалки. Вони пізнали падишаха. Схилили голови та схрестили руки на грудях і не дивилися на незакрите личко молодої пані.
— Я так з'їла би щось,— сказала Настуня й подивилася в очі молодого Сулеймана.
Він знаком руки наказав човнам наблизитися й попросив у них харчу. Скоро дали йому рибалки печеної риби і коржів. І ще ніколи не смакували йому ніякі потрави так пишно, як той скромний харч, який їв з любкою раненьким ранком на березі моря на сходах мармурових.
Ill
Коли Сулейман з Настунею вертали до палати, запитав він, як питав звичайно в таких випадках:
— Який дарунок хотіла б ти завтра одержати?
— Дарунок? — відповіла.— Пощо? Хіба гарну квітку. Здивувався і знов запитав:
— Більше нічого?
— Ах,— плеснула в долоні, як дитина.— Чи не можна б сюди спровадити учителя Абдуллага? Я тобі вже раз згадувала про нього. То чесний турок. Він дуже шанує Коран і тебе! Знаеш, він міг би ще вчити і мене, і тебе! Направду міг би!.. — І усміхнулася весело.
Султан усміхнувся так само весело, як і вона.
— А де ж він тепер може бути? — запитав.
— Або тут, або в Кафі,— відповіла й подумала, що матиме коло себе хоч одну знакому душу, нехай і турка.
— Добре,— сказав Сулейман.— Спровадимо сюди учителя Абдуллага.
То була перша посада, яку дала Роксоляна Хуррем в палаті падишаха. Як же багато їх роздавала вона потому — в Европі й Азії, на землях і на водах, в армії і флоті, у судах і скарбі султанськім! А все робила з одним таємним заміром і так витривало, як тільки робить жінка — жінка, котра любить або ненавидить. Але ще не час казати про таємний план Роксоляни, бо вона ще не мала його. Ще не засіяв гріх у її чисту душу ніяких таємниць, ніяких справ укритих, і вона була подібна ще до тої меви, що радісним гомоном вітає ранком сонце.
* * *
На другий день з полудня бувші власники Насті сиділи в заїзднім домі біля торговиці і ждали на прихід генуенця, котрий пішов до султанського сераю, щоб розвідати, що сталося з їх невольницею. Вже вечеріло, як скрипнули двері й увійшов генуенець. Був блідий як смерть і задиханий.
— А тобі що? — крикнув вірменин, побачивши його.
— Втікаймо, як стоїмо! — відповів генуенець, кліпаючи очима і важко дихаючи.
— Та чого? Та куди? — посипалися питання.— Та що сталося? Та говори до ладу!
Генуенець сів як підкошений. Його перестрах уділився всім. Видихавшись, почав оповідати:
— Приходжу до султанського сераю… Суну бакшиш в руку сторожеві… Пускає мене… Добиваюся аж до заступника самого Кізляр-аги… Що то мене коштувало!.. Господь на небі знає, а ви не повірите!
— Ну та вже менша о те! Говори, що було дальше!
— Говорю заступникові Кізляр-аги, чи не міг би я бачитися з такою-то невольницею з Руської країни, з Роксоляною Хуррем, проданою тоді й тоді, на службу, до султанської палати…
— А він що? — перервав нетерпеливо вірменин. Турок Ібрагім слухав весь час спокійно, але дуже уважно.
— “Що?! — каже до мене (а бакшиш вже сховав).— Чи ти, чоловіче, не здурів?”
— А ти йому що?
— А я йому кажу: “Та чого ж би я мав дуріти? Се моя бувша невольниця, маю їй дещо передати, дещо сказати, як звичайно буває. Ви ж знаєте…”
— А він що?
— А він каже, що вона нічого не потребує!.. “Як то не потребує?” — питаю його… А він каже: “Чоловіче, забирайся, поки ти живий, бо як хто підслухає, то обидва будемо незабаром дивитися згори, як виглядає Баб-і-Гумаюн!.. Нині-завтра,— каже,— буде її весілля з падишахом, а той хоче бачитися з Роксоляною Хуррем!.. Здурів дочиста!..” — каже.
Присутні повставали зі здивування. Сим разом навіть поважний Їбрагім отворив уста і сказав суворо: