Роксоляна – Осип Назарук

— А чого ж ви-в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:

— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.

— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.

— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.

— Сама роздає милостиню? — питаю.

— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав,— каже.— А її слуги,— каже,— всі письма збирають, бо такий уже наказ мають,— каже.

— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.

— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте,— каже,— розглядають і потому кожду справу розбирають,— каже.— І з-під землі винного добувають,— каже,— а невинному допоможуть,— каже,— аби не знати де був, чи оден, чи другий,— каже.

— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.

— Ну, ну,— каже.— Ви гадаєте,— каже,— що султан послів не має,— каже.— А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше,— каже,— бо ми свого рабіна шануємо,— каже,— а турецького посла в інших краях, як огню бояться,— каже.

— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:

— Ви, як дитина, питаєте,— каже.— Та чи нема чого боятися,— каже,— як за тим послом,— каже,— коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!

— То моя донька,— питаю,— таке слово має?

— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав,— каже.— Що хоче, то робить,— каже.

— Ну, а як чоловік її,— питаю,— чогось іншого хоче? А жид каже:

— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають,— каже.— Ніби ви не розумієте, як то є?

— Але,— кажу їм,— чи одна так може виглядати, як моя дочка?

А вони кажуть:

— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.

А я їм на те кажу:

— Та як же ж я вам можу відси сказати,— кажу,— чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:

— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.

— Туди?! — аж крикнула я.— Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало,— кажу,— кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:

“Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?”

А жиди кажуть:

— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?

— Бог би з вас говорив,— кажу,— але то всьо може бути байка.

А вони кажуть:

— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:

— Люде добрі,— кажу,— ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?

— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.

— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: “Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть.— Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу,— на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні”.

— А ви, мамо, що на те сказали?

— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: “Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?”

А вони кажуть:

“Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть”.

А другий докинув:

— Вона й давати не потребує нічого, лише нехай одно слово скаже, аби нам в турецькім краю кривди в торговлі не робили. Ми більше не хочемо і не потребуємо.

— А як то не моя дочка,— кажу,— тоді ви до мене: віддавай гроші за дорогу!

— Їмость, хто вам то каже?

— Та тепер не кажете, але потому можете сказати.

— Ми вам тепер на письмі дамо, що ні тепер, ні потому нічого від вас не хочемо. Ну? Добре буде?

— Боюся я й вашого письма,— кажу.— Моя нога,— кажу,— ще не була в суді, нехай там нога чесного чоловіка не стане! Бог знає, що ви понаписуєте, а потому світи очима по судах. Тягайся!..

— Ну,— каже старший,— розумію: судові ви не вірите і, може, маєте слушність: усякі судді бувають. Але свому владиці вірите? Як вірите, то завтра можете їхати з нами до вашого єпископа в Перемишлі.

— Та ще єпископові вашими паперами голову клопотати? Мало він має своїх клопотів? — кажу.

— Ну, де ви виділи такого владику, аби не мав клопотів? І чим ліпший, тим більше клопотів має. Так, як з кождим чоловіком. Але він на то владика, аби мав клопоти, так як я купець на то, аби я мав інтереси,— каже,— А ви гадаєте. що інтереси без клопотів?.. Ну, надумайтеся,— каже.— Ми прийдемо завтра.— Попращалися і пішли.

— А я, доню, думаю й думати боюся. Вже до Перемишля не близько. А до тебе, гадаю, дорога як на другий світ. Далека й незнана. Та й коби ще знаття, що то до тебе! А то їдь. Бог знає куди та й за чим, гадаю. Доньки, що за турецьким цісаром, шукати!.. Чи придумав хто таке коли? Чи в сні кому таке приснилося? А тут ні порадитися з ким, бо лише сміються люде. Ще скажуть, що стара з розуму зійшла та й байку за правду бере. Як тільки жиди з хати — вже причепилися: “Що вам,— кажуть,— жиди казали?” — “Ет,— кажу,— дайте мені спокій з жидами! От, верзуть Бог знає що!”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: