В три дні опісля закінчено свято обрізання Селіма перегонами в Долині Солодких Від.
Тривало се свято повні три тижні. Такого довгого і величного свята не бачила ще столиця султанів.
Як вертали з перегонів, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Ібрагіма-башу:
— А що, Ібрагіме, чи твоє весілля було більше величаве, чи свято обрізання мого сина Селіма?
— Такого весілля, як моє, не бачив іще світ, хоч як довго стоїть, і не бачитиме,— відповів Ібрагім.
— Що?! — запитав султан, здивований такою смілістю. А Ібрагім відповів:
— На моїм весіллі був такий гість, як падишах Мекки і Медини, законодавець наших днів, хай живе вічно!.. А батько принца Селіма на святі обрізання свого сина не мав такого гостя…
Султан усміхнувся і пішов до жінки переповісти їй слова Ібрагіма.
— Той Ібрагім занадто розумний,— відповіла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповів їй, сміючись, його слова. І усміхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати.
XIV
“…А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОЇХ…”
“Немов ту пилку. Бог
Кинув нас на світ.
Він знає нашу ціль,
Він знає і Тебе”.
Омар Кгаіям
І
Султанка хассеке Хуррем, “радісна мати принца”, скоро прийшла до повного здоровля і розцвітала, як роза в султанськім огороді.
Біле, як ясмин, личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодості своєї мала таємничий спокій, який має осінь, що вже принесла плоди. Найстарші мешканці сераю згідно говорили, що не було в нім досі кращої і милішої жінки. А падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сераю говорили, що сій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі.
А хассеке Хуррем ходила без заслони по цілім сераю й відважилась навіть допускати до себе чужих майстрів, що довго сиділи в її кімнатах і малювали її портрети. Такого ще не було ніколи в султанськім сераю. Правовірні мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кімнати гарему. Але ніхто не відважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнів його. Навіть улеми і проповідники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо ніколи не бракло її на молитві у святу п'ятницю, в великій мошеї Царгорода. Згодом і вони привикли до того й навіть самі приходили просити послухань у хассеке Хуррем. І часто глітно було в кімнатах Ель Хуррем.
Приходили до неї учені й поети, малярі й будівничі, духовні й полководці. Кождого приймала радо, й кождий виходив від неї здивований її умом і зацікавленням. Навіть злобний письменник Ггазалі, котрого боялися й найвищі достойники із-за його сатир, а котрий не щадив нікого, був одушевлений “найкращою квіткою сераю”. Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбниці тисячу аспрів місячної платні, якої був би ніколи не побачив із-за остроти язика свого.
Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевлені нею. І перекладчик “Шах-наме” Джелілі, і божеський Бакі, і фантастичний Хіялі, і ворог його Саті, і вічно п'яний Фусулі, й веселий комік Лямії, котрий говорив: “Хассеке Хуррем любить слухати поетів. Се я розумію. Але що вона говорить з Сеаді-Челєбім, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрізаде, що знає всі бібліотеки Сходу — і більше нічого!..”
А Фусулі відповідав йому словами перського поета Гафіса, найбільшого лірика Сходу:
Каже Пророк, що вино
Всіх злочинців мати!
Що ж робити, як воно
Солодке, прокляте,—
І солодко, як дівчина,
Цілує, мій брате!..
Але вся та пишна лавина влади і культури Сходу, що пересувалася постійно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замітив се перекладчик “Шах-наме” Джелілі. І сказав раз до неї:
— О, велика хатун, спічни духом своїм під наметом Омара Кгаіяма[67][67], що робив намети для духу.
— Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелілі:
— Як подобається тобі, о хатун, отся думка Омара Кгаіяма, солодкого як мід, гіркого як гірчиця:
Ціль і мета сотворінь — се любов,
Сила у соку вина — се любов,
Рим молодечих пісень — се любов,
І пам'ятай, що життя — се любов.
— Гарне і правдиве,— відповіла Ель Хуррем,— але я сподіваюся чогось глибшого від нього.
— І маєш рацію, о хатун,— сказав на те великий поет Бакі. — Мабуть, догадуюся, чого очікуєш. І на те відповідає Омар Кгаіям, кажучи до шукаючої душі:
Ти мене питаєш, яка тайна світу,
Ти на те чекаєш, що розкаже вчений:
Світ — картина з мраки, з безвісти зринае
І знов у ту мрачну безвість пропадає.
— Так дармо пропадає? — запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрізаде, котрий знав усі бібліотеки Сходу:
— Перший рубайят се вислів молодості Омара Кгаіяма, другий рубайят се вислів з тих його літ, коли він не вірив в Бога і мав гіркість в устах.
І ще єсть оден його рубайят з того часу:
3 великим трудом черпав я науку
Зі старих книг, котрі читати важко.
На свого духа довгих мандрівках
Знайшов я правду — одну-одиноку:
Я прийшов, як вода, і, як вітер, минуся.
— А що він сказав, коли вернув до Бога?
— Тоді сказав:
Плаче водна капля, далеко від моря.
Море каже: “Дармо б'єшся із-за горя.
Кожде сотворіння Господня дитина:
Ділить нас від Нього лиш часу каплина”.
Султанка лекше відітхнула, якби впав їй з грудей якийсь тягар. А Пашкепрізаде замітивши, що їй справляє пільгу, додав:
— Дальші твори духу Омара Кгаіяма дають уже повний відпочинок для духу навіть грішних людей. Від них не виймав він і себе, кажучи:
Хоч клейнод всіх чеснот не належав до мене
І хоч блиск всіх чистот від гріхів не був мій,
Не назвав я ще білого чорним ніколи,
Тому вірю у ласку Господню для мене.
Обличчя султанки роз'яснилося зовсім, а Пашкепрізаде закінчив ще одним рубайятом Омара Кгаіяма:
Направо чи наліво — пилка кінець кінців
Послухає грача, а не сама себе.
Немов ту пилку. Бог кинув нас на світ:
Він знає нашу ціль. Він знає і тебе!..
Настрій був дуже поважний, коли комік Лямії замітив:
— Що Омар Кгаіям великий філософ, се і я признаю. Але я вже бачив, як пилка навіть у доброго грача кінець кінців упала в воду. Та й чи тільки в воду?
Всі засміялися, а служба зачала розносити ласощі й солодкі сорбети та прегарні полудневі овочі.
Так на верхах, в султанських салонах, шукали правди про Божу тайну світу, котру кождий віруючий нарід знаходить від віків у твердій вірі в Бога, а як верхи захитають його в ній, він розпливається, мов мрака на долині.
О, глітно було в кімнатах Роксоляни! А у всіх крилах гарему, де жили інші жінки падишаха, було тихо і пусто, як в опущенім домі. Тільки зависть куняла в них. Але й вона не відважилася поки що виходити з укриття.
Бо людська зависть і злоба, як грабіжні звірюки, ждуть на свою жертву, щоби зловити її у пригожу хвилинку.
II
У прийомних кімнатах хассеке Хуррем ставало щораз то більше глітно. Вже не тільки від поетів, артистів і учених, але й від везирів, кадіяскерів, дефтердарів, нішандшів, сігіль-дарів, чокадарів, нікябдарів, ходжів і всяких інших достойників. Найрадше говорила вона з великим будівничим Сінаном.
Та приняття інших зачали її томити, а часто й нетерпеливити, бо від багатьох, що приходили з проханнями, часто не могла видобути, чого вони властиво прохають.
Султанові не хотіла жалуватися на ту повінь прохачів, бо боялася, щоб він всім не заборонив приходити до неї. А деякі з них були цікаві для неї, від деяких сподівалася допомоги для своїх планів, які почали в її мріях виринати від хвилі, як стала матір'ю, а ще виразніше, відколи довідалася про ворожбу старого дервіша, що прийшов до Сулеймана в день святої ночі Кадр. З тими планами так укривалася, що боялася навіть думати довго про них.
Але коли їй раз забагато було натовпу ріжних достойників, казала запросити злобного Ггазалі й запитала ще раз, чи він не знає причини аж таких численних відвідин.