А як семий раз зійшло сонце над святим містом пустині, принесли аж під мури його і в саме місто Магмель-Шамі[93][93] з дорогими завісами. А з нею прийшло 20 000 прочан і горожане з Мекки по жінку падишаха. І плакали за нею мешканці Медини, мов дощ лив з неба, і всадили її в святині до Магмель-Шамі при реві самопалів і гармат кріпості.
І йшла каравана султанки аж до заходу сонця і спочала в Біярі-Алі. А другого дня коло полудня вистріл з канони дав знак, що наближаються до найсвятішого місця ісламу. І попадали всі обличчям до землі й лежали годину на піску і молилися, аж поки гук гармат не дав їм знати, що можуть встати і йти дальше. Встали і йшли ще годину по заході сонця, аж прийшли до місця багатого у воду. Там була непереглядна тьма прочан, що заповняли пустиню на три милі довкруги. Вони пекли на огнях солодке галяві з оливою з сезаму, з цукру і муки та хліб на зелізнім сачу, м'ясо на рожнах і інші присмаки. І горіла вся пустиня огнями серед чорної ночі. А кругом чути було оклики султанської сторожі, що берегла жінки падишаха: “Будь готов!”
А хассеке Хуррем спочивала в наметі на горбі, що називається Капелюх з цукру. Тут войовничі племена Геджасу складали їй поклін і частували її напитком, якого ще не пила в житті своїм.
І знов рушила дальше каравана султанки і спочала аж вночі серед нагої пустині. Тут усі прочане скинули одяги й завинулися в полотна. Йшли босо, без обуви, без завоїв на головах, бо не вільно вже мати на собі нічого шитого нитками, ні найменшої зброї, щоб навіть птички не убити в тім святім місці. І перед сонцем закриватися не вільно ні мужчинам, ні жінкам. А вечером дня того дійшли до Мекки, де воздух такий гарячий, що дихати ним важко. І води пити годі, бо й вона гаряча. Мов п'яні від утоми і страшної жари, прочане перейшли площу святої Кааби, покритої чорним шовком. Вона була оточена чудовою колюмнадою, освітленою тисячами округлих лямп, що горіли на землі, як звізди на небі.
Процесія вступила в Гарам-Ель-Меккі й молилася наперед за щасливий поворот. Там усі пили святу воду Пророка. А вечером споживали м'ясо з квасним молоком.
А слідуючого дня взяла султанка купіль і поїхала на гору Арафат, де Адам їв з дерева знання добра і зла і де його вигнала з раю сила Божа. Ця гора покрита міленьким пісочком і така широка, що на ній може зміститися 20 000 людей. На ній не було чути ніяких розмов, опріч криків прочан, що просили Бога дарувати їм їх гріхи і провини. А як сонце зайшло, освітили ракетами всю гору й залунали голоси серед ночі: “Прочане! Аллаг вибачить вам ваші гріхи!”
А як маси прочан дійшли до брами Адама й Еви, званої Ель-Алемцін, почався такий стиск, що брат не знав брата, ні батько сина; перли навіть на лектику жінки падишаха! Кождий хотів якнайскорше вийти з того місця, бо воно вузьке й дуже душне, а верблюди тратували на смерть тих, що впали з них у тій брамі. Тут військова сторожа жінки падишаха мала найбільше клопоту за весь час дороги.
А зі сходом сонця йшли прочане на місце Маздляфаг, де кождий набрав кремінів сім разів по сім, щоб кидати їх в долині Мінд — на спомин, що тут Авраам відігнав кремінням чорта, що не давав йому принести в жертву сина Ісаака. З тим у понятті вірних лучиться відкидування від себе гріхів і грішних замислів. Султанка Ель Хуррем кинула також власноручно 49 кремінів на долині Міна.
Хассеке Хуррем власними руками збирала гаряче каміння пустині, а думки про долю її сина пекли її, як огонь… Мала кидати каміння в долині по звичаю. Але не хотіла відкинути ні одного зі своїх замислів, хоч вони були тяжкі, як олово. В долині Міна остали три дні по старому звичаю. А потому принесли в жертву баранів і вечером пішли до Мегмеля на чудоно прикрашеній площі. Т;ім були три ночі, освітлювані ракетами так прегарно, що подібної краси нема нігде більше. Щойно третього дня кидала хассеке Хуррем креміння в долині Міна й вернула до Мекки. По дорозі оглядала гору Ель-Нур, яка так світить вночі, якби її хтось освітлював. А в долині Міна не остав ні оден хорий, хоч спека там була страшна. Всі святині Мекки перейшла і милася в студні Земзен, біля якої осіли перші люди, й оглянула чарівну Мошею.
А як скінчила оглядати всі святині Мекки, пішла до найсвятішої з них, до Беіт Аллаг[94][94], де вмурований біля входу чорний камінь “гаджар”. Його приніс архангел Гавриїл праотцю Аврааму. Там і досі є Макам Ібрагім, камінь з відтиском стіп Авраама. Ціла святиня закрита зверха перед людськими очима найдорожчими килимами. А щоб увійти до неї, треба її сім разів обійти пішки кам'яним шляхом.
А святиня Кааба не має дверей від землі, як усі інші святині на світі. Двері її уміщені високо. І сходів до них нема, тільки драбина.
З дрожанням серця входила по драбині султанка Ель Хуррем до нутра святині. А як увійшла і зступила до її нутра,— стала, здивована на вид, який побачила.
Дім Бога, званий Кааба,— ціль паломництва всіх вірних мослемів,— був у нутрі зовсім порожній і пустий… Чотири нагі стіни, і більше нічого… Ні вівтаря. Ні надписів. Ні знаків. Ні прапорів… Ні саджу[95][95], ні гікгми[96][96], ні тафсіру[97][97], ні фікги[98][98], ні навіть гадіту[99][99]… Чотири нагі стіни, і більше нічого… Кам'яна долівка й кам'яна повала. Все з сірого каменю. Без килимів. Без оздоб… Чотири нагі стіни, і більше нічого…
І напружила весь свій ум султанка. Та не могла розуміти дивної мови Кааби, найсвятішої з святинь мослемських, що говорить мовчанням серед сірих стін.
А як вийшла з дивної святині мослемів, до котрої кермуються обличчя їх, де вони не були б, знайшлася знов у блеску сонця. І прислонила очі, і побачила ряд улемів і хатібів, що вітали її глибокими поклонами, а діти найвищих родів Мекки страусиними перами кінчили змітати прегарні килими, постелені для ніг її, заки зійде до лектики. Стала, подякувала за честь і промовила:
— Хочу оставити добру пам'ятку для найсвятішого міста мослемів, щоб Аллаг милостивий був дітям моїм.
Всі достойники перемінилися в слух, і стало дуже тихо на подвір'ях Кааби. А могутня султанка Місафір отворила уста свої і промовила:
— Виберіть собі жерела студеної, доброї води хочби як далеко від святого міста сього, а я побудую кам'яні склепіння водопроводів по пустині й іменем мужа мого султана Сулеймана,— нехай вовіки триває слава його! — накажу допровадити все свіжу воду до святого міста сього.
Ще хвилинку стояли всі як остовпілі від такого дару, якого не дали досі й наймогутніші халіфи та султани. А потому всі впали обличчями на землю перед нею, як перед святою. І винесли срібні кітли з святині і вдарили в них. І збігся весь народ святого міста Мекки, і всі прочане, що були в нім. З кріпості над містом заграли труби, і вдарили гармати, й шал радості опанував усіх. І не було нікого, хто не знав би про великанський дар султанки Місафір, і всі благословили сліди її й дітей її.
ІІІ
А дня того вечером чудовий запах шампаки й інших етеричних перфум з найдорожчих магнолій заповнив високі кімнати султанки Місафір. Та не могла успокоїтися розбурхана думка її, і сон не зліпав її повік на відпочинок. Хоч уже й глуха північ глибоко віддихала і в улицях святого міста Мекки не видно було ні одного дому, де світилося світло, стояли освітлені кімнати Ель Хуррем.
І запримітила се нічна сторожа святині Кааби. А ранком занепокоєні священики її ждали вже в домі, призначенім для султанки, щоб довідатися, чи не хора вона.
Коли султанка Місафір переказала їм запит, якого лікаря мали б на приміті, відповіли: “Для хорого тіла і для хорої думки”. А коли султанка Місафір попросила їх, щоб привели його, відповіли, що він не опускає своєї печери в пустині, де посвятився Богу як дервіш, і тільки там можна відвідати його.
По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати святого дервіша. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царгороді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбула.