— Як же вони зачали?
— Та сіли й оден на другого подивився, і старший з них зачав: “Ми до вас,— каже,— з одною справою, пані…” Певно, за гроші, гадаю і ледво вимовити можу: “Прошу, кажіть!” А він каже так: “Ви вже, може, чули, що ваша донька живе і великою панею в Туреччині стала”,— “Та чула я,— кажу,— всяке говорять люде, а Бог оден знає напевно, де вона та й що з нею діється, та й чи вона ще є на світі”. І сльози мені закрутилися в очах.
— А вони що?
— А оден каже: “Наші, жидівські купці зі Львова були там, де є ваша донька,— каже.— І виділи її,— каже,— на свої очі,— каже,— як іде з палати, таки з палати,— каже,— шістьма кіньми їде,— каже.— І в золотій кареті,— каже!” А я як не бухну плачем!
— Та чого, мамуньцю?
— Бо вже й жиди, гадаю, аж додому з кпинами приходять… Та й кажу до них: “І не сором вам, старим, поважним людям, насміватися над бідною вдовою, що й без того з горя не бачить, куди ходить?”
— А вони що?
— А оден з них каже: “Ну, ну, то ви, їмость,— каже,— мудро думаєте,— каже,— як гадаєте, що ми ніякої ліпшої роботи не мали та й з Перемишля аж сюди до вас умисно їхали, щоб насміятися над вами… Добрий інтерес, нема що казати”,— каже. Се мене спам'ятало та й кажу до них: “Не дивуйтеся, люде, що я вам таке сказала, та й будьте вибачні, бо мені вже так докучають ріжні люде, що сама не знаю, що говорю”. А вони кажуть: “Ми на тім нічого не стратили, не маємо вам що вибачати. Ви нас і не образили. Але вислухайте нас до кінця, ми за то нічого не хочемо”.
— Та хочби ви що й хотіли, то не дістанете, бо нічого не маю,— кажу.
— Ми знаємо. Відки у вдови по чеснім священику маєтки? Та й ще по такім, що хорував! Ми всьо знаємо, бо нам люде казали.
Я відітхнула, що вже ніяких грошей не схочуть, і питаю:
— А говорили ті ваші знакомі купці з моєю донькою? А вони кажуть:
— Ви гадаєте, що до неї то так легко доступити, як до вас, їмость,—- лиш хвіртку в плоті відчинити та й, як нема близько пса, просто йди до кухні й запитай, чи їмость вдома. Ну, ну, якби там так було, то вже половина наших жидів зі Львова, і з Рогатина, і з Перемишля, і з Самбора не тільки говорили би з вашою дочкою, але й не оден добрий інтерес міг би там зробити. Такий інтерес, як мід! Але там замість плота високі мури, замість хвіртки залізна брама, і то не одна, а замість пса войсько стоїть, і ані не рушиться з місця! Нема куда зайти і запитати, чи донька нашої їмості вдома. А якби хто такий знайшовся, що впав би на голову і питав коло брами, то так би йому всипали, що вже більше за ніким не міг би питати, чи вдома, чи не вдома.
— А чого ж ви-в мене хочете? — питаю. А сама гадаю, що коли то навіть ти, Настуню, то в добрі клямки тебе там взяли. А вони кажуть:
— Помалу, їмость, зараз почуєте. Всьо вам скажемо. Таже ми на те прийшли. А чому не питаєте, як ваша донька виглядає? Та вже по тім можете пізнати, чи її наші виділи, чи не виділи.
— Ну, а як же вона виглядає? — кажу.
— Файна, дуже файна! Біла, золоте волосся, сині очі, подовгасте лице, малі руки, як у дитини, і добре серце має, бо як їде, то не минає ніяких бідних, навіть наших, жидівських, хоч ми інша віра.
— Сама роздає милостиню? — питаю.
— Ви хотіли, аби вона сама виходила з повозу і роздавала гроші? Ну, ну, там уже є такі коло неї, що роздають і мають, що роздавати. Коби вона лише стала або не дуже борзо їхала, то турки, чи не турки, весь нарід тельмом біжить: то по запомогу, то по справедливість, як кому де кривда діється, всьо одно, в якім краю. То так її карету письмами закидають, якби сніг на дворі падав,— каже.— А її слуги,— каже,— всі письма збирають, бо такий уже наказ мають,— каже.
— Та й що вона з тими письмами робить? — питаю.
— Що робить? Вона сама не робить, бо там коло неї вже такі є, що роблять. Найменше письмо, навіть подерте,— каже,— розглядають і потому кожду справу розбирають,— каже.— І з-під землі винного добувають,— каже,— а невинному допоможуть,— каже,— аби не знати де був, чи оден, чи другий,— каже.
— Ну, а як такий, що провинився, втече в інший край? — питаю.
— Ну, ну,— каже.— Ви гадаєте,— каже,— що султан послів не має,— каже.— А де турецький посол приїде, то так всі коло него скачуть, як от ми, жиди, коло свого рабіна. Ще гірше,— каже,— бо ми свого рабіна шануємо,— каже,— а турецького посла в інших краях, як огню бояться,— каже.
— Та чого так дуже бояться? — питаю. А сама вже боюся. А купець каже:
— Ви, як дитина, питаєте,— каже.— Та чи нема чого боятися,— каже,— як за тим послом,— каже,— коли йому не вгодити чого хоче, турецьке войсько йде, і тяжкі гармати везе, і міста розбиває, і села з огнем пускає, а всьо бере. А яничари, гадаєте, ніби на зальоти приходять? Ну, ну, добре нема чого боятися!
— То моя донька,— питаю,— таке слово має?
— Слово, кажете? Вона силу має, якої ще світ не видав,— каже.— Що хоче, то робить,— каже.
— Ну, а як чоловік її,— питаю,— чогось іншого хоче? А жид каже:
— Коли він того самого хоче, чого вона хоче, і то вже всі знають,— каже.— Ніби ви не розумієте, як то є?
— Але,— кажу їм,— чи одна так може виглядати, як моя дочка?
А вони кажуть:
— О, розумно кажете, їмость! І якраз тому ми до вас приїхали, щоб ви могли напевно сказати, чи то ваша дочка, чи не ваша.
А я їм на те кажу:
— Та як же ж я вам можу відси сказати,— кажу,— чи там сидить моя дочка, чи не моя? А вони на те:
— Розумне слово кажете, їмость! Відси не годна навіть рідна мати пізнати. Але треба туди поїхати й подивитися.
— Туди?! — аж крикнула я.— Та за що? Таж то суми треба, щоб у такі далекі краї їхати! І то на непевне! Бо таки скорше не вона, ніж вона. Чи ж мало гладких дівчат на світі? Та й не мало,— кажу,— кому таке трафитися, та якраз моїй доньці? Коби де якого-небудь чесного чоловіка трафила, а не то такого великого моцара! — Так кажу. А сама в думці міркую:
“Бог всемогучий керує всім. Хто знає, що може бути?”
А жиди кажуть:
— Ну, а відки ви, їмость, можете знати, що то на неї не трафило? Пан Біг всьо може, бо він всемогучий. Наші купці там уже довго розвідували між слугами, і таки кажуть, що найперша жінка нового султана, котру він найбільше любить, звідси, попадянка, кажуть, з Рогатина, що її татаре тому пару літ забрали в ясир. Котра ж інша може бути, як не ваша донька?
— Бог би з вас говорив,— кажу,— але то всьо може бути байка.
А вони кажуть:
— А ми вам, їмость, на ту байку позичимо грошей на дорогу і туди, і назад, як схочете вертати. І самі з вами поїдемо. А я їм на те:
— Люде добрі,— кажу,— ніяких позичок не беру, бо не маю на що позичати, ні з чого віддавати. Ану ж потому покажеться, що то не моя дочка! І не тільки вертай зі сміхом, але ще довг віддавай! Та з чого?
— А жиди що на те, мамуню? — запитала Настуня.
— А вони подивилися оден на другого та й кажуть: “Гм, може, так, а може, інакше. Знаєте, що? — кажуть.— Ми вам, їмость, таки так дамо грошей на дорогу,— на наше ризико! Може, стратимо, а може, ні”.
— А ви, мамо, що на те сказали?
— А що ж я, доню, іншого могла сказати, як: “Не хочу я нічийого задармо! Дякую вам, але не хочу, бо відки ви приходите до того, щоб мені щось задармо давати?”
А вони кажуть:
“Їмость, ви гадаєте, що то буде-таки зовсім задармо, якби там ваша дочка була? Ну, ну, добре ви, їмость, гадаєте! Ми, паніматко, від вас нічого не хочемо. І від вашої доньки ми нічого не хочемо, бо вона сама дасть”.