Роксоляна – Осип Назарук

— Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не есть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?

Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:

— Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.

— Ні,— відповів Ібрагім.— Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.

— Чому ти сам?

— Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара[6][6]: се лучше для нас, ніж до баші. Хто знас, як вона нам може стати в пригоді.

— Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.

— То діти наші будуть!

На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:

— Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!

— Побачимо, побачимо!

— А кілько ти дав за неї?

Старий Ібрагім назвав ціну — і почалася сварня!

Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.

Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з закратованими вікнами, де куняли вже інші невольниці. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди.

Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:

— Кафе![7][7] — і показала рукою далечінь.

Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечері.

Проковтнула шматок коржа і троха молока та знов заснула.

А як пробудилася ранком, побачила на подвір'ю запряжену татарську телігу й обох своїх власників, готових до подорожі. Її закутали в якісь старі лахи й посадили на віз.

Оливними гаями й дубовими лісами їхали вони попід чудові гори, де на верхах пишалися вічнозелені, чатинні дерева і корчі. На їх узбіччях видніли винниці й огороди та сади з олеяндрами, магноліями, туліпанами, миртами, мімозами і гранатами. На синім тлі полудневого неба колисалися злегка корони кипарисів і дерев лаврових. Дорогою минали чудові ломи ріжнобарвного мармору й цілі валки маж, що везли білу сіль. Краса чудової кримської природи відривала думки молодої невольниці від понурої дійсності й непевної будучності. Та краса природи успокоювала її.

Праворуч видніло верхів'я Чатирдагу, одної з найкращих гір на землі. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася під її вражінням. І пригадалися їй могутні слова, якими зачинається Святе Письмо: “На початку сотворив Бог небо і землю”.

Тут, у стіп чудного Чатирдагу, відчула всім єством своїм безмежну велич Творця. І дух її, придавлений неволею, пізнав сильніше велич палати-світа, у котрім Бог нагромадив тисячі красот і чудот і дав на мешкання ріжним народам.

Тут пригадала собі, як раз переїздив через Рогатин польський король і батько Наступі мусів його вітати. Вернувши додому, сказав:

— І ми мали б тепер свого господаря, якби таки наші крамольники не строїли були з гордості останнього князя сеї землі, заки ще мав потомство. Думали, що самі потрафлять правити, без голови!

І зітхнув, складаючи ризи.

Тут Настуня повторила батьківське зітхання, тільки ще тяжче. Розуміла, що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники наші не розвалили влади своєї землі… На синім тлі Чатирдагу немов узріла чашу чорної отруї, котру наші крамольники підсунули молодому князеві Юрієві — останньому з роду Данила.

У священичім стані заховалися і ще були в тім часі усні перекази про мученичу смерть від скритоубийства останнього потомка Володимирової крові на Галицькій землі, котрий для скріплення Галицько-волинської держави оточував себе німцями й іншими людьми західної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависників, і вони на Високім Замку у Львові підсунули йому помалу ділаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Насті часто з сумом оповідала, як молодий князь Юрій сідав у повозку з отруєю в нутрі, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирі і як там вився в передсмертних судорогах на долівці своєї палати.

Ні бабуня, ні батько, ні мати не вміли їй сказати, коли се було. Казали тільки, що тоді була прекрасна осінь на нашій гарній землі, і що дуже рясно зародила була садовина. І що потому три дні бив тяжкий град по всій землі Галицько-Волинській, спочиваючи хвилями. І що від того часу б'є ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз:

— Гарні пташки не тільки наші, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували заповідь Божу: “Не убий!” бодай щодо свого господаря. І тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають…

Настуня слухала колись тих оповідань, як байки. А тепер вже не тільки розуміла, але й відчувала все значіння того. На собі відчувала, що значить, коли якась земля стане жировищем і оборою чужих наїздників. Образи руїни і недолі всеї землі стояли перед нею так виразно, як білий сніг наверху Чатирдагу, як темні ліси під ним.

Ой на горі снії біленький,

Десь поїхав мін миленький,—

забреніла пісня в її молодім серденьку. Але уста не вимовили її, тільки очі ясніше заблистіли.

Настуня не могла відвернути очей від чудового Чатирдагу. Він красою так утихомирив її, що з повним спокоєм у душі доїздила до великої торговиці невольницями, до пристані Кафи.

II

Третього дня в'їхала Настуня зі своїми двома власниками в улиці надморського міста, де в однім дні продавано на торзі й до З0 000 невольників та невольниць. Вже здалека видніли старі, темні, величезні доми генуенців з закратованими вікнами. В них сиділи маси невольників і невольниць, призначені на продаж.

Між будинками побачила несподівано християнську церкву оо. тринітаріїв, що займалися викупом невольників.

Пізнала її по розірванім ланцюху, що як символ прикріплений був над входом до церкви. З церковної брами виїздили якраз два монахи на ослах. Вона бачила раз у Львові тих “Ослячих братів”, як збирали датки під церквою. Навіть сама дала їм раз щось на полонених.

Скрізь по східних торговицях невольників їхали ті “Ослячі брати”, обличчями обернені до хвостів ослячих, бо не уважали себе достойними їздити так, як їхав на ослі Спаситель світу, Цар над терпінням його. Скрізь ішли вони, сини ріжних народів, по наказам з далекого Риму, в покорі духа свого йшли — лагодити страшні терпіння невольників. Настуня з вдячністю дивилася на них.

Лекше відітхнула на думку, що й тут є ті, котрі пам'ятають іменем Христа про допомогу бідним невольникам. І вже з лекшим серцем дивилася на старі, великі доми генуенців з закратованими вікнами.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: