Поклав сина в золоту лектику, що стояла на підлозі, метнувся до жінки й махінально заніс її на місце, де сам сидів. Опісля скочив до дверей, за якими все стояла німа сторожа з вирізаними язиками. Відхилив двері й зажадав води.
Перелякана сторожа ще ніколи не бачила султана в такім зворушенню і гніві. Вмить подано йому воду у кришталевім збані. Сам замкнув за собою двері й підійшов до жінки. Маленький Селім плакав, аж заходився з плачу. Сулейман зачерпнув рукою й покропив улюблену жінку, раз у раз повторяючи:
— Що тобі заподіяли? Що тобі заподіяли? Відкрила очі, бліда, як квітка ясмину. Почувши плач дитини, пробувала встати. Він задержав її й сам подав їй дитину. Сиділи мовчки втрійку. Вона кормила розплаканого сина, а він подавав їй воду.
Як успокоїлася і прийшла до себе, запитав:
— Коли ти не дуже втомлена, то, може, скажеш, яку кривду заподіяв тобі і дитині великий везир Агмед-баша?
— Скажу, скажу,— відповіла тихо,— бо серце трісло б мені з болю, якби не сказала.
— Кажи,— просив.
— Великий везир Агмед-баша зголосився до мене й зажадав триста тисяч золотих дукатів…
— Як то зажадав? За що зажадав?
— Аби закрити перед людьми й тобою…
— Що закрити? — перервав обурений.
— Що я охрестила твого сина Селіма,— вибухла.
— Охрестила?..
— Ні, се видумка! Се нікчемна клевета великого везира Агмеда-баші й підкупленого ним чорного євнуха Гассана!
Ревно заплакала.
Він відітхнув. Оцінив думкою всю злочинність вимушення і сказав:
— Обидва злочинці повинні вмерти! Тільки справедливість вимагає, щоб їх переслухати!
Була сим дуже занепокоєна. Але не дала сього пізнати по собі. Думка про те, як боронитися дальше, успокоила її зовсім.
Встала і промовила:
— Роби судейське діло своє!
Склонилася так, як людина, що має повну слушність за собою й не боїться вироку. Блідо усміхнулася. І пішла.
Султан не сказав їй ні словечка, що непотрібно зробила дивовижу, якої ще не було, відколи султани сиділи на престолі.
А в цілім сераю була біганина, метушня і перестрах не до описання. Напівзбожеволілого зі страху Гассана відвели в тюрму. Він весь час кричав з великого жаху:
— Все неправда! Великий везир Агмед-баша казав мені так говорити! Й обіцяв за те багато грошей! І дім у Скутарі!
А то все неправда, що я говорив!
Ніхто не знав, що він говорив. Але всі боялися питати. Ніхто не хотів знати таємниці, султанської жінки, бо вже чув нюхом, що кров буде на ній.
Агмеда-башу ув'язнили в сераю, у хвилі, як ішов через браму Джеляд-Одасі. Увійшов до неї, але не вийшов з неї. І ніхто вже більше не бачив між живими великого везира Агмеда-баші, першого міністра держави. Тільки яничари, що стояли на сторожі біля Джеляд-Одасі, оповідали потому пошепки в касарні, що довго було чути зойки могутнього везира, заки замучила його німа сторожа падишаха.
— За що? — питали шептом у довгій на милю касарні яничарів.
— Ніхто не знає, за що. Бачили тільки, як ішла з плачем до султана його прегарна жінка Хуррем Роксоляна.
— Ї ніхто перед смертю не переслухав великого везира?
— Ніхто не переслухував…
— Такого ще не було, відколи царствує рід Сулеймана…
— Але й не було ще такого султана. Сей знає, що робить. Шептом говорили в довгій на милю касарні яничари… Бо могутню руку мав той султан Османів, що залюбився у блідій чужинці з далекої країни, перед котрою незабаром затрясся весь серай султанський, і ціла столиця, і вся могутня держава Османів, що простяглася на трьох частях світу…
* * *
Ще того вечера на царській брамі Бабі-Гумаюн застромлено скривавлену голову великого везира Агмеда-баші.
Уста мав викривлені терпінням, а кождий нерв його страшної голови дрижав у промінні заходячого сонця. А тіло його вже четвертували султанські сіпаги на площах Царгорода.
І жах великий пішов по Стамбулі, султанській столиці, пішов по палатах султанського сераю, пішов по блискучих салях селямліку і по пахучих кімнатах гаремліку. І дійшов навіть до святинь мослемів. Й інакше, ніж звичайно, співали в той вечір муедзини з високих, струнких мінаретів свої молитви:
“…Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!”
Так погиб Агмед-баша, перший дружба султанки Роксоляни.
А дня того вечером другий раз в житті не могла клякнути до молитви султанка Ель Хуррем, радісна мати принца, немов у далекій, закривавленій мраці станула перед нею мала церковця на передмістю Рогатина. І мовчки стояла. А здалека долітав дивний крик муедзинів на високих мінаретах сераю…
“…Ла Іллага іл Аллаг, ва Магомет расул Аллаг!” Вони молилися до Бога свого за великого султана і за державу Османів, по котрій ішов уже кісмет з кривавими руками. І тихо додавали в своїх молитвах:
“Відверни, Боже, кров від дому падишаха!”
* * *
А по великих базарах Стамбула ходили дивні слухи про султанку, яку бачили у коридорах і салях селямліку. і так оповідав собі про се простий народ турецький:
“Хотів Агмед-баша украсти дитину султанки Ель Хуррем. ” І підкупив чорного євнуха Гассана, щоб той підсунув сонний напій султанці. І зробив чорний Гассан та недобре діло: підсунув напиток на сон молодій султанці… А як вона заснула, підкрався чорний Гассан з великим везиром. І взяли дитину султанки Ель Хуррем.
Але вона зірвалася у сні. І в сні закричала й дитину відобрала. І пішла сонна на скаргу до Султана… У сні ішла…
Йшла коридорами й салями селямліку…
Йшла…
В діядемі з перел, в розкішних шовках, в блискучих фарарах і вся в слезах…
— Уся в слезах?
— Так! Вся в слезах…
— А перед нею несли чорні євнухи малого принца Селіма в біленьких муслинах, в золотій лектиці…
— В золотій лектиці?
— Так! В золотій лектиці.
— За нею йшли білі невольниці гарему, збентежені плачем жінки падишаха…
— Збентежені плачем?
— Так! Збентежені плачем.
— Йшла просто до салі Великої Ради Дивану.
— А як же знала, куди там іти, коли ще ніколи не була в селямліку?
— Так! Знала дуже добре, бо вело її материнське серце…
Бо йшла по справедливість.
— Який же вирок видав султан Сулейман?
— Справедливий вирок видав султан Сулейман: казав так довго бити обох виновників, аж поки згідно не призналися, за кілько грошей перекупив везир чорного Гассана. А потому казав припікати везира Агмеда, щоб видав з себе якраз тілько зойків, кілько дав грошей спільникові свому: І сконав Агмед в Джеляд-Одасі.
— А чорний Гассан?
— Його казав султан кинути у море зі зв'язаними руками:
як перепливе до острова Принців, то може йти, куди захоче…
Справедливий вирок видав Сулейман. Нехай Аллаг Акбар благословить сліди ніг його! Бо таки крав податки великий везир Агмед, і то крав так, що не могли його імити… А на тих податках були стони і кров. Та й вистогнав їх Агмед в Джеляд-Одасі… А решту рахунків возьме в нього Аллаг з вічними очима”.
XV
СУЛТАНКА МІСАФІР
Ніяка влада не родиться з ненависті.
Всяка влада і вдасть родиться з любові.
О, Ви, що хочете де-небудь якої-небудь влади!
Запитайте самі себе, кого і що Ви любите?
І
Власть уродилася з любові, а викормив її пошанівок. Так само, як дитину, що родиться з любові й росте з пошанівку своїх родителів.
Давно-давно, коли турецький нарід утікав з Азії на захід сонця перед страшними ордами Джінгісхана, провадив його в утечі предок Сулеймана. І за те полюбив його турецький нарід і пошаною оточив, як блиском, всіх потомків його. А чим більше росла в нім пошана до роду Османа, тим більшу силу мав той нарід і мала власть його. І так дійшов він до верху своєї сили за Сулеймана Великого, Селімового сина. коли полки його, йдучи горі Дунаєм, дійшли в саме серце Європи.
А тоді червоний кришталь влади турецьких султанів зачав переходити з любові великого султана в руки його жінки, з роду до влади непривичної, що прийшла Чорним Шляхом ординським і Диким Полем килиїмським з далекої країни як бідна невольниця і полонила серце падишаха.
То не жінка прийшла, то прийшов кісмет[69][69] Османів. А мав він обличчя ангела і пальчики такі ніжні, як перші блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався йому великий султан, володар трьох частей світу, що не піддавався нікому. І приглядався найбільший завойовник блиски сходячої зорі, а очі сині, як небо весною. І піддався і законодавець Османів, що буде робити прегарний кісмет, присланий незбагнутою волею Аллага — Чорним Шляхом степовим і Чорним морем бурливим… Бачив у ній великий розум і добре серце. І був тим цікавіший, що дальше робитиме його люба Ель Хуррем, котрій і так не міг опертися.