Роксоляна – Осип Назарук

Відповіла поважно, але так приязно, якби вже просила його дати фонди на ті будови:

— Наперед збудувала б я велику імарет[40][40]. Бо не можу думати про те, як убогі ходять голодні й не мають ні чим, ні де заспокоїти голоду свого.

Став здивований. Вона виростала в його очах на дійсну султанку.

— А потому? — запитав

— Потому казала б я збудувати велику дарешшіфу[41][41].

— Дуже гарно, Ель Хуррем! А потому?

— А потому каравансерай для подорожніх і чужинців… Останнє слово виповіла майже нечутно. Але тим краще увійшло воно в душу великого султана. Був захоплений.

— Ти маєш не тільки великий розум, але й дуже добре серце, що не забуваєш людей з країни, з котрої походиш. І що ж ти будувала б далі? Султанська скарбниця ще тим не дуже була б нарушена,— додав з веселістю в очах.

— Дальше збудувала б я великий гамам[42][42], бо не можу дивитися на бруд людей.

— Ти маєш всесторонньо гарну душу, моя дорога,— сказав Сулейман.— Будуй дальше! Тобі варто віддати скарбницю, бо думаєш про обов'язки султана.

— І ще збудувала б я багато мекбетів[43][43]

— Гарно! Що ще?

— І ще дуже велику кітабхане[44][44]

— Чудово! Того я сподівався по тобі… А скажи, на котру з тих річей ужила б ти найбільше грошей? Подумала і відповіла:

— Про се я ще не говорила.

— Так? — запитав, зацікавлений.— Отож на що? Думав, що вона заговорить тепер про новий, величавий мечет. Але по хвилі зміркував, що вона як християнка не скаже сього.

Вона мовчала. Подивилася в його палкі очі і сказала повагом, помалу:

— Найбільше грошей ужила б я для найбільш нещасливих людей.

— Слушно. Але хто вони?

— Се ті, що повинні жити в тімархане[45][45]

Молодий Сулейман притиснув її ніжно до себе і йшов мов осліплений, бо пожар мав в очах. Осліплений був не білим квітом у ясминовій алеї і не срібним світлом місяця, що заливав увесь парк, а мріями молодої Місафір…

Так. Се були султанські мрії.

Такої любовної розмови він ще не мав. Перебіг у споминах усі свої розмови з жінками. Які ж вони були пусті в порівнянні з сею!..

Мав якусь велику, безмежну ясність у душі. На небі гинули поодинокі звізди. А його щось підносило до звізд. Високо, високо.

Вона запримітила се і сказала:

— Бог розсіяв звізди по небі, як хлібороб насіння по ріллі.

— І одну з них, мабуть, через забуття кинув до мого парку,— сказав молодий султан.

Вона покрасніла з задоволення, але навіть очей не підняла на нього. Так їй було добре з ним, що не хотіла сеї хвилі псувати просьбою о дозвіл виїхати на Афон, хоч весь час думала про се.

Але й він думав про се. Думав вже не так, як хотів старий учений Мугіеддін Сірек.

Думкою, яку заострила любов, почав порівнювати вартість обох поглядів: пустити її на Афон чи не пустити її на Афон? Почав порівнювати так, що його думка, мов магнетична голка, схилялася до бажання Роксоляни. Він міркував уже тільки в тім напрямі і з тим заміром, щоб оправдати себе.

І як не оправдати? Що значить одна їзда одної жінки до якогось там монастиря “джаврів” супроти здобуття такої жінки! Адже на неї можна здатися в усім! “Такої перли Аллаг не кидае двічі на шлях життя людини!” — подумав.

Став, немов отрясаючи з себе приречення предків і традиційну заборону старих царів Царгорода, котрих спадщину переняв його рід. А вона, розмріяна, йшла дальше в місячнім сяйві, що заливало ясминову алею.

Дивився, як ішла. Все його життя було в очах. Вдивлявся в її легке, гармонійне колисання, що було для нього музикою без тонів, розкішшю без дотику, краскою без світла, життям

без воздуха. Віддих запирало йому в грудях, але так приємно, як приємно заливає вода потопаючого.

Нараз видалося йому, що десь уже бачив такий хід. Думка його пошукала в споминах і — знайшла. Так… Подібний хід бачив він у самиці королівського тигра, що ходила по великій клітці в Арслянхане. Ходила, як благородна королева, хоч була в неволі.

Рішився. Тільки не знав, як почати.

Приспішив кроку. Але так тихо, якби лякався перервати її думки.

А вона також думала. І також лякалася. Тільки чогось зовсім іншого… Лякалася, щоб він не пригадав собі докладно першої їх розмови.

В дівочій гордості не залежало їй на тім, чи він возьме її за жінку, чи ні. Боялася лишень того, чи не занадто нахабно домагалася від нього… Не могла скінчити думки. Так їй зробилося соромно. Прийшла їй на думку мати. Як же вона видивилася б на кожду дівчину, котра від мужчини домагалася б майна! І то в першій розмові!.. Господи!..

За ніякі скарби світу не була би сказала своїх думок!

Запаленіла. І була як червона квітка між білим ясмином.

— Що з тобою, Хуррем? — запитав Сулейман. По його тоні відчула сильніше, ніж перед тим, що він любить її, що старається о неї. В ту мить пригадався їй ще оден небезпечний висказ її з першої розмови та його відповідь. Кров ударила їй до голови так, що оглянулася, де сісти.

Занепокоєний Сулейман запровадив її до найближчої альтанки.

— Що з тобою, Хуррем? — запитав удруге. Але сього вже таки ніколи не сказала б ні йому, ні нікому. Ледви сама собі могла повторити те, що тоді сказала:

— Чи ж не так само зле буде мені тепер у кождої з твоїх жінок?

Як же я могла щось подібного сказати! — думала, схиливши головку і спустивши очі вниз. Адже він міг зрозуміти, що я освідчилася йому! І навіть так зрозумів, бо дав таку відповідь. Не розуміла, як могла щось подібного сказати, хоч добре знала звичай мослемів у справах заручин і подруж.

Від сорому хотіла б під землю сховатися.

— Що з тобою, Хуррем? — запитав утретє султан. Несподівано рішилася — сказати, заперечити! Бо заважко було їй з тим спомином. Помалу, немов шукаючи слів і тонів, таких ніжних, як сліди малої пташки на снігу, почала:

— Я думаю над тим, чи (тут вложила личко в обі долоні) не напихалася… я… тобі?..

— Ти?! Мені?!

Встав і сміючися додав:

— Адже я ще не зустрічав такої гордої дівчини ні жінки. Ніколи!

Відчула, що міцна любов покрила в його душі спомин першої любові, мов золотий мід вощину.

— Чи ти дійсно над тим думала, Хуррем? — запитав ніжно.— Чи, може, над виїздом до свого Бога?.. — рішився сказати. Рішився так само несподівано, як вона перед хвилею.

Дивилася на нього здивована, відки він знає, що діялося в її душі.

Він не хотів, щоб вона заперечила, бо чув, що тоді не знав би, як їй заявити, що годиться на се. Не очікуючи її відповіді, продовжав:

— Їдь, куди хочеш і коли хочеш! Хоч би завтра! І хоч би в місце, в яке я прирік не пускати жінок! — Останні слова майже викидав зі себе.— Тільки верни! — додав м'якше.

Зрозуміла, що він знас, куди вона хотіла б поїхати. Від кого знае, се її не обходило. Мабуть, той відступник оповів комусь. Але се було їй байдуже.

Образ Богоматері Воротарниці станув їй перед очима. Зрозуміла велику жертву Сулеймана. Вона була для неї завелика, щоб відразу могла її приняти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: