Роксоляна – Осип Назарук

Десятого дня угощувано учених і учителів, які мали денну платню меншу, ніж 50 аспрів[66][66], як також усунених суддів, котрим у ті дні своєї радості падишах ласкаво вибачав провини їх по довгій покуті.

Три слідуючі дні пописувалися скоморохи й весельчаки. Кождого з них обдаровано щедро золотими й срібними монетами, які їм притискано на чолі або сипано на голову.

Чотирнадцятого дня всі достойники двора і війська удалися до старого сераю й винесли малого принца та занесли його на гіпподром, де напроти нього вийшли пішки везири й товаришили йому аж до престольної салі султана.

П'ятнадцятого дня дав Сулейман бенкет для найвищих достойників. Праворуч його сидів великий везир Агмед-баша і везири Аяс і Касім, беглербеги й військові судді з Румілі й Анатолі, учитель старшого принца Хайреддін і син татарського хана, а ліворуч колишній великий везир Пірі Могаммед, Сейнель-баша, Ферухшад-бег, потомок князів роду Білого Багана, Мурад-бег, син єгипетського султана Кансу Ггаврі й останній нащадок княжого роду Сулькадрів.

Шістнадцятий день присвячено приняттю учених. По правій руці султана сидів Муфті й військовий суддя Анатолії, Кадрі-бег, а по лівій учитель принців і військовий суддя Румілії, Фенарісаде Мугієддін. Муфті й учитель принців почали на бажання султана диспуту над мусульманським “Отченашем” — першою сурою Корану. В диспуті взяв участь також Халіфе, оден з бувших учителів самого султана. Загнаний в кут бистроумністю одного з присутніх, так собі це взяв до серця, що на місці дістав пораження. Його винесли зі салі й занесли до дому, де він ще того самого дня помер.

Сімнадцятий день присвячено тиші й приготуванням до обрізання.

Вісімнадцятого дня відбулося в престольній салі свято обрізання. На бажання матері одержав малий принц ім'я свого діда по батькові, що називався Селім. І хвалили всі розум хассеке Хуррем, радісної матері принца. Везири й беглерберги, аги й улеми цілували руки султана, складаючи желания. Всіх обдаровано почесними одягами. Вищі достойники одержали такі дари, що був задоволений навіть найбільше захланний з них — Агмед-баша. Сей день продовжено штучними огнями довго вніч.

В три дні опісля закінчено свято обрізання Селіма перегонами в Долині Солодких Від.

Тривало се свято повні три тижні. Такого довгого і величного свята не бачила ще столиця султанів.

Як вертали з перегонів, Сулейман, шуткуючи, запитав свого любимця Ібрагіма-башу:

— А що, Ібрагіме, чи твоє весілля було більше величаве, чи свято обрізання мого сина Селіма?

— Такого весілля, як моє, не бачив іще світ, хоч як довго стоїть, і не бачитиме,— відповів Ібрагім.

— Що?! — запитав султан, здивований такою смілістю. А Ібрагім відповів:

— На моїм весіллі був такий гість, як падишах Мекки і Медини, законодавець наших днів, хай живе вічно!.. А батько принца Селіма на святі обрізання свого сина не мав такого гостя…

Султан усміхнувся і пішов до жінки переповісти їй слова Ібрагіма.

— Той Ібрагім занадто розумний,— відповіла уражена хассеке Хуррем, коли Сулейман переповів їй, сміючись, його слова. І усміхнулася так, якби знала про нього щось, чого не хоче сказати.

XIV

“…А ЧЕРВОНА КРОВЦЯ НА РУЧЕНЬКАХ ТВОЇХ…”

“Немов ту пилку. Бог

Кинув нас на світ.

Він знає нашу ціль,

Він знає і Тебе”.

Омар Кгаіям

І

Султанка хассеке Хуррем, “радісна мати принца”, скоро прийшла до повного здоровля і розцвітала, як роза в султанськім огороді.

Біле, як ясмин, личенько її набирало краски сходячого сонця. А в очах мимо молодості своєї мала таємничий спокій, який має осінь, що вже принесла плоди. Найстарші мешканці сераю згідно говорили, що не було в нім досі кращої і милішої жінки. А падишах приходив до неї кождої днини по нарадах Дивану. Постійно засідав до стола тільки з нею й відпочивав при ній душею. В сераю говорили, що сій жінці не відмовляє падишах нічого й дивиться крізь пальці навіть на чужі звичаї, які вона заводить в гаремі.

А хассеке Хуррем ходила без заслони по цілім сераю й відважилась навіть допускати до себе чужих майстрів, що довго сиділи в її кімнатах і малювали її портрети. Такого ще не було ніколи в султанськім сераю. Правовірні мослеми дивилися косо на чужих мужчин, що входили в кімнати гарему. Але ніхто не відважився висказати свого невдоволення, бо дуже небезпечно було подразнити великого султана й викликати гнів його. Навіть улеми і проповідники Корану мирилися з чужими звичаями хассеке Хуррем, бо ніколи не бракло її на молитві у святу п'ятницю, в великій мошеї Царгорода. Згодом і вони привикли до того й навіть самі приходили просити послухань у хассеке Хуррем. І часто глітно було в кімнатах Ель Хуррем.

Приходили до неї учені й поети, малярі й будівничі, духовні й полководці. Кождого приймала радо, й кождий виходив від неї здивований її умом і зацікавленням. Навіть злобний письменник Ггазалі, котрого боялися й найвищі достойники із-за його сатир, а котрий не щадив нікого, був одушевлений “найкращою квіткою сераю”. Правда, вороги його говорили, що се тому, бо на її просьбу одержав з султанської скарбниці тисячу аспрів місячної платні, якої був би ніколи не побачив із-за остроти язика свого.

Але й інші поети, що мали забезпечення й майно, були одушевлені нею. І перекладчик “Шах-наме” Джелілі, і божеський Бакі, і фантастичний Хіялі, і ворог його Саті, і вічно п'яний Фусулі, й веселий комік Лямії, котрий говорив: “Хассеке Хуррем любить слухати поетів. Се я розумію. Але що вона говорить з Сеаді-Челєбім, котрий усе життя сидить над законами? Або з ученим Пашкепрізаде, що знає всі бібліотеки Сходу — і більше нічого!..”

А Фусулі відповідав йому словами перського поета Гафіса, найбільшого лірика Сходу:

Каже Пророк, що вино

Всіх злочинців мати!

Що ж робити, як воно

Солодке, прокляте,—

І солодко, як дівчина,

Цілує, мій брате!..

Але вся та пишна лавина влади і культури Сходу, що пересувалася постійно салонами Ель Хуррем, не вдоволяла її. Замітив се перекладчик “Шах-наме” Джелілі. І сказав раз до неї:

— О, велика хатун, спічни духом своїм під наметом Омара Кгаіяма[67][67], що робив намети для духу.

— Я вже чула про нього й буду вдячна, коли ближче познакомите мене з ним. На те сказав Джелілі:

— Як подобається тобі, о хатун, отся думка Омара Кгаіяма, солодкого як мід, гіркого як гірчиця:

Ціль і мета сотворінь — се любов,

Сила у соку вина — се любов,

Рим молодечих пісень — се любов,

І пам'ятай, що життя — се любов.

— Гарне і правдиве,— відповіла Ель Хуррем,— але я сподіваюся чогось глибшого від нього.

— І маєш рацію, о хатун,— сказав на те великий поет Бакі. — Мабуть, догадуюся, чого очікуєш. І на те відповідає Омар Кгаіям, кажучи до шукаючої душі:

Ти мене питаєш, яка тайна світу,

Ти на те чекаєш, що розкаже вчений:

Світ — картина з мраки, з безвісти зринае

І знов у ту мрачну безвість пропадає.

— Так дармо пропадає? — запитала Ель Хуррем. На це зауважив учений Пашкепрізаде, котрий знав усі бібліотеки Сходу:

— Перший рубайят се вислів молодості Омара Кгаіяма, другий рубайят се вислів з тих його літ, коли він не вірив в Бога і мав гіркість в устах.

І ще єсть оден його рубайят з того часу:

3 великим трудом черпав я науку

Зі старих книг, котрі читати важко.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: