Султанка слухала, дрижачи на всім тілі — з жаху і з почуття гордості, що її син, кров її, буде в силі здобутися на таке діло. Зі зворушення ледви могла вимовити слова:
— А що буде з ним дальше?
— Від вечера до ранку ревітимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссі побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з сераю, з молитвою на устах, на чорно-чорнім коні, під зеленим прапором Пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розіб'є на три часті силу Баязеда, і чергою зіпхне в Чорне море, і в Босфор бурливий, і в море Мармара. І огнем з гармати буде ще плювати на трупи їх.
— Побідить?.. — прошепотіла султанка й поблідла.— І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?
— Побідить, і довідається про твою участь, і нічого тобі не зробить… Тільки заллє кров'ю коридори й кімнати сераю, найгарніша квітко в городі Аллага!
Останні слова старця звучали немов глум.
Вона відчула се й запитала скромно:
— А що робить людину гарною?
— Не тіло її, і не розум її, і не знання її, тільки мир у нутрі й діяльність, згідна з заповідями Бога. А того не осягне ніхто без чистоти душі.
— А як осягнути ту чистоту душі?
— Не уповати на себе, бо людина слаба і кволий дух її. Не рахувати на людей, бо вони непостійні й минущі. А кождої днини і перед кождим ділом своїм радитися в дусі Бога, бо тільки Він вічно постійний, наилучший і наймудріший.
Скривилася, бо не чула в собі змоги радитися з Богом про те, що задумала. Запитала:
— А що буде з моїм сином Баязедом?
— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа…
Впала на долівку під вагою тих слів і лежала, мов у памороці. Немов у півсні, чула, як старець говорив:
— Далеко в північних горах, у землях перського шаха, стоїть оборонний замок, на недоступних скелях. Там схорониться син твій Баязед перед гнівом батька, шукаючи опіки у ворога свого і його. Та посли падишаха знайдуть його і там. І як ти золотом підкупиш військо султана, так вони золотом підкуплять замкову сторожу і серед ночі викрадуть живого Баязеда. І серед диких гір, під синім наметом Аллага, відчитають йому батьківський вирок і приб'ють йому його ятаганом на серце і скинуть у пропасть, де дикі звірі розірвуть тіло його.
Голосно заридала, а відгомін її ридання заповнив скельну печеру й понісся пустинею.
Та скоро перемогла себе. Обтерла слези і запитала:
— Чи потомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?
— Удержиться, дитино моя,— відповів з сумом старець,— удержиться, аж поки мине круг часів, призначений всемогучим Богом.
Подумала хвилю й запитала напівсвідомо:
— Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі…
— Ти велика людина, нещасна доню моя… Бо маєш сильну волю у змаганні своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.
Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.
— Не знаю, чим надгородити тебе, старче Божий,— сказала, помалу вимовляючи кожде слово.
— Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх,— відповів зітхаючи.
Усміхнулася й, нічого не кажучи, вийшла з кам'яної келії старця. Ще від отвору відвернулася і сказала:
— Надгороджу милостинею багатьох убогих, яких зустріну на шляху свого життя.
Тепер старець не відповів ні слова. Він похилився на кам'яну долівку й потонув у молитві.
* * *
Пісковою пустинею Нефуд ішла каравана султанки в напрямі на північ і пустинею Гамед дійшла до святої землі. А як побачила Єрихон, чудове “місто роз і пальм”, серед диких яруг та печер, задержалася біля криниці Єлисея з солодкою водою. Тут спочила султанка Місафір і відси пішла оглядати глибокі береги Йордану з трьома терасами.
А з Єрихону йшла дикими ярами, поміж нагі гори, до Мутесаріфліку[102][102].
Серце султанки товклося, мов птичка в клітці, то немов завмирало, коли в'їздила у святе місто, котре бачило муки Спасителя. Хвилями не ставало їй віддиху. Ще раз, останній раз, завагалася на тій землі, по котрій спливала свята кров Ісуса, але з упертим смутком в душі відкинула вагання.
Казала їхати просто до великої святині Омара й розділювати милостиню по всім місті без ріжниці віри: магометанам, жидам і християнам.
І була султанка сім днів і сім ночей у святім місті Христовім. Не спала спокійно ні одної ночі. А днями блукала зі своїми дітьми і з пишним оточенням своїм по всім городі. Була на горі Голгофті, була й на Безетті-Моріяг і бачила всі більші стави Єрусалима, Ель-Батрак, Ісраін і Сітті Марям, і Бетесду, і Маміллю, й Еш-Султана, і численні цистерни. Об'їхала оборонні мури, котрі наказав будувати її муж, і двічі переїхала попри дуже сумну й обдерту церкву Господнього гробу, але не вступала до неї. А як переїздила попри Мур Плачу, почула несподівано з товпи жінок жидівських оклик у своїй рідній мові:
— О велика пані! Змилосердися над нами!..
Глянула в той бік.
Оподалік стояла її приятелька з Кафи, Кляра, з піднесеними, мов до молитви, руками.
Султанка казала здержати свою лектику і, вся паленіючи на обличчі зі зворушення, вимовила тільки одно слово:
— Кляра!
— Настуню! — відповіла несміливо її товаришка зі школи невольниць. — Чи не погордиш мною?
— Чого б я мала гордити? Прийди до мого помешкання біля Гарам еш Шеріфу!
— Знаю, знаю! — відповіла врадувана Кляра, глибоко кланяючись разом з оточенням своїм.
Ще того дня приняла її султанка разом з великою депутацією євреїв, котрі просили полекші в доступі до свого Муру Плачу. Султанка зараз наказала не робити їм ніяких перешкод, а закликавши сина свого Селіма, сказала до нього при депутації:
— Може, ти матимеш колись з волі батька владу намісника у сім святім місті. Не забудь тоді подарувати жидівському народові бодай сей Мур Плачу в Єрусалимі[103][103].
Опісля відійшла з Клярою до своїх кімнат і довго говорила з нею та тішилася її долею, бо Кляра оповіла їй, як по двох літах невольництва купив її поважний і добрий єврейський купець з Єрусалиму та взяв за жінку.
В неділю рано дзвонили дзвони в християнських церквах Єрусалиму й опускала святе місто султанка Місафір. Місто муки Спасителя мало сіру-сіру краску, тільки де-не-де видніла зелень деревини. Султанка їхала в лектиці назустріч кривавим подіям, які мала викликати. В нутрі серця свого мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хочби прийшлося їй прибити на хрест муки два народи, свій і свого мужа. А над Юдейськими горами, що стрімко спадають до Мертвого моря, сходило тоді сонце, й побожні мослеми, лицем обернені до Мекки, розпочали азан, молитву свою.
Так відбула султанка Роксоляна свій другий Гаддж. А третій Гаддж відбуде до всевідучого Бога, коли небо розколеться, і коли звізди розсипляться, і коли води змішаються, гіркі з солодкими, і гроби обернуться, і коли Бог зажадає рахунку від усеї тварі, що має образ і подобіє духа Його.
Бо коли незнищимий жаден атом порошини, то мусить бути безсмертний і дух людини. І коли вічно ділає кождий рух вітерця, то мусять вічно ділати і наслідки наших діл. І тому кождий з нас відбуде великий Гаддж до Творця свого.
ПРИМІТКИ І ПОЯСНЕННЯ
Роксоляна — се історична постать.
Жила вона на переломі Середньовіччя й Нових Часів, коли люде білої раси відкрили Новий Світ, бусолю, друк, класичні книги й себе як індивідуальність, коли “рушили з основ землю й задержали сонце”. В тім великім часі виступає на історичній арені Європи багато славних і діяльних жінок. Український нарід переживав тоді якраз найглибший упадок. Державність його зруйнована була так основне, що затратилися навіть спогади про неї в пам'яті українського народу. Він був тоді майже тільки безпросвітне темною масою, яка в тяжкій неволі коротала свій вік і не мала змоги видати з себе навіть славних мужів, не то славних жінок. Але немов на знак, які великі спосібності криються в народі нашої землі, видвигнула з нього Божа воля якраз в тім часі одну жінку як найбільшу жіночу постать світової історії тої епохи. Тою жінкою була Анастазія Лісовська, дочка нашого священика. Про сю наймогутнішу з тодішніх жінок, про радісну й веселу, повну енергії Настуню Лісовську, знану в історії під іменем Роксоляни, й написана ся повість.