Останнiй дзвiнок пролунав, коли Людмила вже стояла на порозi офiсу у передчуттi зустрiчi зi старою подругою:
– Мишко нарештi прийшов. Спить уже. Ми цiлий день, мов вивiрки в колесi! Може, ти принесеш щось смачненьке? Такий божевiльний день…
…Коли Людмила повернулась додому, її «ремонтники» вже спали.
Вона обережно прочинила дверi зали. Там, якраз посерединi, стояли вiдра, валялись ганчiрки i пензлi… Шпалери де-не-де були обдертi i звисали зi стiн, мов язики. Нiби дражнились.
Людмила все розставила на свої мiсця, пiдклеїла шпалери клеєм ПВА i лягла спати…
ПРОЗРIННЯ
Жанна катастрофiчно запiзнювалася на роботу, все валилося з рук.
Кришка вiд каструлi з гуркотом упала на пiдлогу. Чоловiк здригнувся i поглянув в її бiк.
– Гарний у тебе купальник! – раптом, вiдриваючи погляд вiд газети, сказав вiн, з подивом оглядаючи дружину. – Ти так i на вулицю виходиш?
– I не тiльки на вулицю! Я, до речi, була в цiй сукнi, коли ми нещодавно ходили в гостi до Петренкiв. I вчора була в нiй…
Чоловiк наморщив чоло:
– Дивно… Не помiчав…
– А що, не личить? – з викликом запитала Жанна.
– Та нi… – пробурмотiв чоловiк. – Личить, тiльки надто коротка…
Вiн хотiв знову втупитись у газету, але несподiвано наштовхнувся на ще одне «вiдкриття»:
– Ти знову пiдстриглась?
– Нi. Я давно вiдпускаю волосся…
– Але ж я бачу – чуб став коротший, – не здавався чоловiк.
Жанна мовчки знизала плечима.
Чоловiк ткнувся у газету, але нове спостереження знову змусило вiдволiктись:
– Ти якась руда стала… Пофарбувалась?
– Любий, я завжди була рудою! – заспокоїла його Жанна.
– А-а… Ну, так… – сказав чоловiк, оглядаючи її з нiг до голови, i знову додав: – Дивно…
Це дiйсно було дивним: коханий дивився на неї!
Нарештi вiн дивився, вiдклавши газету, – прискiпливо й уважно.
– А цей браслет на тобi звiдки? – пiсля довгої паузи з пiдозрою запитав вiн.
– Це ж твiй подарунок на рiчницю весiлля! – обурилася Жанна.
– Невже?!
Його здивування було щирим.
Довелося Жаннi продемонструвати й iншi сiмейнi дрiбницi, покупки та подарунки, а також повести його в дитячу.
– Як вони виросли! – розчулено промовив чоловiк, оглядаючи дiтей, i цьомкнув Жанну в потилицю. – Ти помiтила?
– Звiсно, любий! – вiдгукнулася Жанна, – А ще я помiтила, що Iванко вже вирiс зi свого лiжка, а Марiчцi потрiбне нове пальто…
Подружжя тихо повернулося до кухнi, i там чоловiк зауважив, що на вiкнах «доволi веселенькi фiранки» (торiшня покупка), а в куток досить органiчно вписалася пральна машина – «її навiть непомiтно»…
Задоволений «вiдкриттями», вiн сiв за стiл, розгорнув газету.
Життя продовжувалося i було прекрасним!
КРАСИВИЙ ЧОЛОВIК
Ось вiн iде – i все!!!
Просто йде вулицею, розсiяно дивиться з-пiд лiвої брови кудись вдалину.
Погляд туманний, заглиблений у себе. Очi – з легкою поволокою.
Трохи небритий, трохи пахне дорогим коньяком, бiлоснiжна сорочка, зверху розстiбнута на три ґудзики, твидовий пiджак…
Хода – вiльна, розслаблена, «вiд стегна» i флер елегантної втоми в кожному поруху.
Ось вiн iде.
Мов лайнер. Мов бiлий теплохiд. I все! I ти розумiєш: Домогаров!
Ну в крайньому випадку Харатьян чи Хостiкоєв (звiсно, всi в юностi).
Нi, все-таки Домогаров! Словом, i ВСЕ!… серце зупиняється, ноги нiмiють, колiна пiдгинаються самi по собi.
I думаєш: ой, лишенько яке…
Це ж все життя, як на дiжцi з порохом!
I думаєш: дякувати Богу – проплив далi. А мiг би: «Дiвчино, а котра зараз година?»
Хоча, певно, не мiг би. Це iншi, тi, що гiршi можуть, а ЦЕЙ сам чекає на схвильованi тремтячi голоси: «Молодий чоловiче, у вас шнурок розв'язався…»
I все. Обирай будь-яку. У всiх колiна тремтять i серце зупиняється.
Вiн i обирає. Звiсно ж, ту, що «з ногами», мiнус – енциклопедичнi знання, плюс – зрiст, вага, об'єм… Майже, як у магазинi «Одяг з Європи», той, що на кiлограми продають.
I ось сидить цей красень у кав'ярнi, оцiнює прискiпливим поглядом, дiстає, звiсно, сигару i промовляє: «Коли я востаннє був на Амазонцi…», або «Корида в Португалiї, знаєте, має свою специфiку…», або «А на Гаваях пиво краще…».
I розумiєш, що «ой, лишенько яке!», i стара пiсенька в головi крутиться: «Зачем вы, девушки, красивых лю-ю-ю-бите?». I хочеться встати i сказати: «На все добре!» або ось так, гордо: «Не знаю, як там на Гаваях – не була…» Але ноги, мов ватнi, й очей не вiдiрвати: такий красивий чоловiк поруч!
А головне – хочеться i тут бiля нього сидiти, i водночас до подруги зiрватися, щоб швидше розповiсти: «Вiн такий… такий… Ну, ти фiльм «Огнем i мечем» бачила?! То вiн – копiя Богун-Домогаров! Викапаний!»
I заздалегiдь знаєш: поспiвчуває! Адже її Василь – звичайний. I сорочка у нього застiбнута на всi ґудзики i краваткою пiд комiром туго пiдв'язана – не продихнути, i додому вiн вчасно приходить – кому вiн потрiбний? I шнурки у нього завжди в порядку – комар носа не пiдточить! Нудно…
I поки мучать тебе цi аргументи за i за-2, вiн кидає швидкий погляд у люстро i так, мiж iншим, каже: «Знайомий скульптор казав, що у мене iдеальна форма стопи…».
I на цю стопу, ой, як хочеться поглянути.
I щоб шкарпетки на нiй завжди були чистi, бiлоснiжнi, мов перший снiг. I щоб сорочки – накрохмаленi, ґудзики всi – пришитi. А цей загадковий сум в очах здається голодним блиском – борщу б йому домашнього та з вiдбивними!
I розумiєш: все! Сiла таки на дiжку з порохом!
А потiм – як поталанить. Якщо щовечора до нього з «вогнем»: «Де був, з ким, а ну дихни!» – вiдчалить твiй «бiлий теплохiд».
А якщо ось так благоговiйно сидiти, слухати, пiдперши щоку кулачком… може, i не вiдчалить. Але ж i самiй хочеться щось час вiд часу розповiсти. Щось найсокровеннiше. Про свою стопу, наприклад…
Не виходить – двох п'єдесталiв в однiй залi не буває!
I розумiєш: красивий чоловiк – це дiагноз. Не його, а твiй.
I ти поставила його сама, тому що – красивий. I можна ним похизуватись перед усiм свiтом.
Як автомобiлем.
Ось пiдете в свiтське товариство, зберетеся милим жiночим колом i, позираючи в бiк чоловiкiв, запитаєте знайому, киваючи на якогось «завалящого»: «Це – ваш?». А потiм вкажете на «лайнер», i так мiж iншим кинете: «А це – мiй!»
I всi охнуть.
…Думаєш так, думаєш, уявляєш ситуацiї: ось ви на прийомi в посла, ось його запросили знiматися в серiалi, ось вiн на бiлому конi. Красиво! А ось ручку комусь цiлує, i записочку
туди непомiтно вкладає… I все це якось без твоєї безпосередньої участi вiдбувається, нiби тебе i немає. Ох, нi! Ось вiн риється в шафi i каже: «А де мої бiлi шкарпетки? Чому в праннi?
Менi сьогоднi на важливу зустрiч…»
I так все це чiтко бачиться, що ти встаєш саме посеред його розповiдi про розведення ротвейлерiв i, подумки доспiвавши до останнього куплету пiсеньку про дiвчат, якi навiщось красивих люблять, встаєш i гордо так вимовляєш останнi слова: «На все добре!»
I вiн залишається сам. Такий красивий. I такий самотнiй. Як Домогаров…
НОТАТКИ МАРТОПЛЯСА
(три етюди)
…Уранцi вона одягає легкi свiтлi брюки й елегантний пiджак, мовляв, «я серйозна дiлова жiнка i вимагаю поваги до себе!»; пов'язує на шию грайливу хустку: «…але вiд фiлiжанки кави в приємнiй компанiї не вiдмовлюся»; застiбує на зап'ястi браслетик-брязкальце: «…а там – побачимо…»
Звiсно, жiнка так не думала!
Швидше за все вона думала зовсiм iнакше. Їй просто кортiло продемонструвати колегам новий костюм, похвастатися вдало пiдiбраною хусткою-батиком, яку придбала на вернiсажi, зрештою, оновити подарунок чоловiка – браслет, який давно не носила.
Але звiдки вона могла знати, що за нею спостерiгають iншi очi – мої?!
I навiть якщо завтра вона змiнить елегантний костюм на вузькi потертi джинси i пройде повз мене з кам'яним обличчям, прямуючи до трудових подвигiв на дачi у свекрухи, вони лукаво натякнуть менi: «поглянь, якi сiднички…».
На жаль, вона нiколи не дiзнається, як багато сказала менi!
Але ж я знаю!
I продовжую спостереження…
Усе червоне
Жiнка в червоному впливає на чоловiкiв, як плащ тореадора на бика.
Жiнка в червоному не пiклується про витонченiсть смаку, а, можливо, його у неї i зовсiм немає. Або ця червона сукня – єдине пристойне, що є в її гардеробi. I вона, картаючи себе, сором'язливо дiстає її з шафи у цей весняний день.