Гра в пацьорки – Ірен Роздобудько

Ага. I жовта перука дуже доречна. Яка ще Мерелiн – Олег Попов!

Iстерика.

Бабуся термiново пiдкорочує джинсову спiдницю. Ти рiжеш ножицями футболку майже до грудей, щоб вiдкрити живiт.

I, нарештi, резюме молодшого брата, що повернувся з прогулянки: «Ну i страховисько!».

Знову iстерика.

Побачення не буде!!!

А це цiлодобове чергування бiля телефону: подзвонить – не подзвонить?!

Подзвонив!

Свiт перевертається, кожне слово, кожен жест набуває особливого змiсту.

«Як ти до мене ставишся?…» У вiдповiдь загадкова посмiшка.

Що криється за нею – питання життя i смертi.

«Вiн при цьому поглянув тобi у вiчi?» – «екзаменує«подруга. «Як саме поглянув?», «А ти йому що?», «А вiн тобi?», «Поцiлувались?», «Як саме – з язиком чи без?».

О, Господи…

А потiм – прiрва.

Адже неможливо весь час жити пiд напругою 220 вольт. Першим не витримує вiн. Йому подобаються дiвчата низенькi, бiлявки, вiн натякає, що йому треба як слiд висипатися, що батько починає вести не дуже приємнi розмови про те, що у нього до матусi було двадцять п'ять подiбних подружок, до того ж друзi скаржаться, бо зовсiм їх закинув – а це ж святе!

I що, може, краще зустрiнемось рокiв за п'ять чи десять, коли все буде зрозумiлiше, по-дорослому.

I все-таки, як добре, що ти було, перше кохання. I добре, що пiшло, тихо чи грюкнувши дверима. Не має значення…

…Сусiд проходить на кухню.

Вiн веселий i галасливий. Урочисто вiддає позичений стольник i з цiкавiстю оглядає мене. I не квапиться йти.

Вiн наспiвує якусь ресторанну пiсеньку, щось про «ах, какая женщина!» i грайливо замовляє чай – не можна ж пiти одразу, коли тут такий магнiт i таке нове поле для його чоловiчої дiяльностi. У бiлому костюмi!

Йому конче треба дiзнатися, як мене звуть…

Я посмiхаюсь, ламаю в попiльницi недокурену довгу сигарету i кажу:

– Колись ми вже знайомились. Але це не має значення…

КИЄВЕ – (ти) МIЙ… (роман)?

…На менi були шкiльнi туфлi з перетинкою на круглому ґудзику – зовсiм дитячi, грубi колготи (такi тепер не носять навiть у дитсадку) i кумедний в'язаний капелюшок. Я приїхала подавати документи в один з твоїх закладiв, хоча всi мої думки були не з тобою, а там, звiдки я приїхала, адже там мене не любили.

I я хотiла померти подалi вiд дому.

У тобi.

А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.

I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О! Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).

Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…

Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.

Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…

Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок, несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.

Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш – заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-джентльменськи.

Але я не втекла…

Я взагалi не люблю задкувати, коли рiшення прийнято…

*

Ми нiколи не шукали одне одного. Хоча ти прийняв мене до того закладу, в який я вiдвозила документи, але бiльше не пригощав червоно-чорним портвейном. А я поки що вирiшила не помирати.

Тепер ти був для мене архiпелагом. Менi здавалося, що кожна станцiя метро – це столиця острова, з усiх бокiв оточеного водою. Я виходила на кожнiй, робила кола i знову поверталася пiд воду – в особливий запах, напiвтемряву i прохолоду метро. Всi, хто приїжджає сюди, полюбляють кататися на ескалаторах – на цьому восьмому дивi свiту туди-сюди, i спостерiгають, як назустрiч пiдiймаються чи спускаються тисячi людей з однаковим виразом обличчя.

Певно, я гаяла час…

Ти спробував дати менi шанс i звернувся з iншою пропозицiєю: «Дiвчино, а чи не хочете ви танцювати в ансамблi Вiрського?» I тут же запропонував у ньому танцювати. От просто зараз, щойно сходимо до гарного генделика на Володимирськiй. Чомусь ти весь час намагався звести мене на ту кручу…

Хотiв скинути? Чому?

Знаю, тому, що я сама довго не любила тебе.

I ти це вiдчував.

I не вiдчиняв передi мною iнших дверей, крiм дверей метро i дешевих кнайп. Не те щоб не любила тебе, просто розумiла, що ти для мене надто великий i надто галасливий, що тобi байдуже до мене. Що ти нiколи не зможеш змиритися з тим, що тебе можна завоювати…

Адже всiх приїжджих ти сприймав саме так, як вар'ятiв, адже вони ходили твоїми узвозами, безжально встромляючи гострi пiдбори в крихке старовинне камiння.

Тепер я чула твої дзвони…

I спiвала бiля вогнища в Гiдропарку разом з однокурсниками: «Як тебе не любити…» i все одно не любила.

Точнiше, ВВАЖАЛА, що не люблю.

*

Потiм я не могла любити тебе тому, що твої хвилi поглинули мого товариша. Тодi я ще не звикла до втрат. Але звикла до того, що двiчi на рiк пiд час сесiй вiн захищав мене, вважаючи, що у мене «немає навичок соцiальної поведiнки». Як набути цей досвiд i що значить цей зарозумiлий вислiв, я не знаю i досi…

Але я покладалася на досвiд цього добродушного велетня, що встиг повоювати в Афганi, народити дiвчинку i зачати ще одну (вiн так i не побачив її). Вiн робив «страшнi очi» i ганявся за мною по аудиторiї, певно, вiн теж не мав навичок соцiальної поведiнки, адже нас вважали божевiльними. Я здавала за нього письмовий залiк з англiйської мовi i штудiювала з ним наголоси, а вiн призвичаював любити тебе таким, яким ти був для нього: в свiтлi зимових лiхтарiв, у непорушностi снiгу довкола Володимирського собору, в банях церков, що, мов золотi лiхтарi, свiтились у зеленi Днiпрових схилiв. Любити Днiпро, який вiн перепливав, мов торпеда.

Днiпро, в якому вiн зник далеким серпневим днем пiсля сесiї на третьому курсi…

Як я могла пробачити таке?

Ти вiдiбрав у мене товариша, який нiколи не пропонував менi червоно-чорного портвейну чи станцювати в ансамблi Вiрського. Який сказав, що я маю любити тебе, i рано чи пiзно ти обов'язково повернешся до мене iншим боком. Але спочатку любити маю я.

*

Я не можу бути туристом. Я мушу обмацати кожну стiну наослiп, руками, мушу вiдчути тисячi запахiв перед тим, як вiддатися на поталу екскурсовода. I я дiйсно пiзнавала тебе наослiп, майже в прямому сенсi, адже вивчала тебе вночi – так як має бути, коли ще немає любовi, але вже зароджується кохання (тодi я вже могла вiдрiзняти цi мовнi нюанси).

Уночi ти був такий гарний, я нарештi побачила, що з висоти тої гiрки ти виблискував, немов цукор, розсипаний по чорному оксамиту.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: