I я побачила там все, про що читала в книжках i про що гугнявив екскурсовод.
Твоя красу, твою велич, потаємнi ходи у твоєму тiлi.
Я не знала, чим засвiдчити свою вдячнiсть за цю скороминущу причетнiсть до цих таємниць. I… купила два помаранчi на Бессарабцi (тодi їх можна було придбати лише там!). I стара сива ворона, що сидiла на деревi бiля Чорторийського озера, з подивом спостерiгала, як я роблю «жертвоприношення» – закопую їх у землю. Певно, тодi менi здавалося, що тобi не вистачає лише апельсинових садiв… (Я не була на тому мiсцi, на Чорториї, який нинi називається парком Дружби народiв – рокiв п'ятнадцять – так менi легше уявити, що посеред верболозу ростуть два розкiшнi апельсиновi дерева…)
*
У мене завжди було дивне вiдчуття: нiби я спустилася на твою землю з повiтряної кулi. До того вона розгойдувалася пiдi мною, намагаючись струсити небажану мешканку – i от я ухопилась за канат, яким була зав'язана її пуповина, i почала досить вправно спускатися, хоча з фiзкультури мала трiйку.
А коли зiстрибнула, одразу вiдчула, що пiд ногами нарештi тверда i не хистка земля. Я припинила балансувати на кулi. I почала балансувати над зовсiм iншим, набагато бiльшим простором, впасти в який можна лише раз. Але я не впала – ти пiдставив руки, обережно зняв згори, немов я була яблуком. I оселив у собi, i привчив любити тебе таким, яким ти є…
Яким був тодi.
Без скляних потвор-хмарочосiв, помпезних готелiв, жлобських вiтрин з не менш жлобськими цiнами, з розвагами для тих, чиї матусi досi живуть в селi i садять непотрiбну нiкому з них картоплю. З цими кумедними у своїй провiнцiйностi свiтськими заходами, з потворними монументами, з розпродажами, на яких продають, купують, закладають i перезакладають твоє четвертоване тiло.
Але який ти красивий у сутiнках! Звiсно, можна вигадати багато епiтетiв, метафор i порiвнянь, але ти гарний i без них.
Просто – гарний.
Який ти довiрливий вранцi, коли спиш, розкинувшись на пагорбах. Я бачу тебе саме таким: оголеним i безборонним. Таким, якого хочеться тихо цiлувати в теплу спину, i чути, як ти ворухнешся увi снi. I сказати тобi: «Спи, спи, мiй коханий. Я з тобою. Я завжди буду з тобою…»
ПОЖАРТУВАЛИ…
– Учора менi зателефонувала одна подруга i сказала, що бачила тебе з жiнкою.
– Коли?
– Бiльше того, – продовжувала вона, намагаючись бути серйозною (це було не легко!). – Я поспiшила до кав'ярнi, де ви сидiли, i сама все бачила! Ви цiлувались!!!
– Маячня… – процидiв вiн крiзь зуби i задзеленчав тарiлками.
Збиралися вечеряти.
Неля стояла бiля плити, помiшуючи щось у каструлi.
Якби вiн зараз мiг зазирнути в її обличчя або придивився до трохи зiгнутої спини, яка ледь вловимо здригалася, вiн би зрозумiв, що Неля жартує.
Жартувала вона не часто i не вмiла цього робити, але сьогоднi їй було весело. Зауваження чоловiка спонукало її продовжити:
– Нi, любий, не маячня! Аж нiяк не маячня! Ага, почервонiв!
Почервонiв!!! Вона застрибала i заплескала в долонi, мов дiвчинка, i цей веселий вигук нарештi дав їй можливiсть як слiд розсмiятися.
Вадим дiйсно почервонiв, вiн намагався вiдкрити щiльну кришку на слоїку з помiдорами, прикладаючи до цього неабиякi зусилля.
Вiн хотiв їсти, спати, вiдключитися.
Не думати.
Їсти.
Спати.
Вiн сердито засопiв, i лише втома заважала йому огризнутися.
Це мовчання i сопiння ще бiльше заохотило дружину.
Як це часто буває з жiнками вередливими i неврiвноваженими, вона раптом чiтко уявила щойно намальовану картину й… образилась по-справжньому. На це дзеленчання. На сопiння. На небажання пiдтримати її гру. Нудьга дня, що вилилась у невинний жарт, прорвалася бурхливим потоком слiв:
– Маєш для усiх час, крiм мене! Зараз поїси i спати, а завтра знову поїдеш у вiдрядження! Тiльки завдяки твоїм шкарпеткам, якi ти мiсяцями не знiмаєш з мотузки у ваннiй, я згадую, що в мене є чоловiк! – Неля гнiвно нарiзала салат, тоненька зелена смужка огiрка впала на пiдлогу. – Але з мене годi! Годi! Знайшов собi якусь… Кажи, хто вона, га? Я її бачила – така фiфа в люрексi…
Останнє слово здалося їй кумедним, i Неля знову вiдвернулася до плити, давлячись смiхом. Роздратування згасло, як i виникло. Вона уявила, як чоловiк сидить над тазом з мильною пiною i понуро пере свої шкарпетки.
Це розчулило її.
Вона обернулась i наткнулась на його розгублений погляд. Це здивувало Нелю, i вона вирiшила продовжити наступ.
– Ну? То хто вона? Та кажи вже! Я сама вас бачила… – Неля на мить замислилась (коли жiнка веде подiбну гру, її логiка стає залiзобетонною). – Це було в суботу. Увечерi… Ти ще сказав, що йдеш на футбол… Висока така… фарбована… Ну?
– Я був на футболi, – тихо сказав Вадим.
Якби вiн розсмiявся, назвав її дурненькою або покрутив пальцем бiля скронi, Неля розреготалася б i кинулась йому на шию з вигуком: «Купився! Купився!!»
Але чоловiк вимовив слова тихо i твердо. I це їй не сподобалось.
– Ти не був на футболi! – святкуючи перемогу, сказала вона. – Футбол закiнчився о десятiй. А коли я повернулася вiд подруги, на годиннику була восьма, i ти вже був удома.
– Ну то й що? Я пiшов ранiше. Нашi програвали…
– Брешеш! Брешеш! – зааплодувала Неля, говорячи навмання, аби подражнити його. – Я точно пам'ятаю: нашi виграли!
– Я… – почав вiн.
– Ну? – весело пiдбадьорила Неля.
Вадим вiдклав виделку з нанизаною сосискою.
– Так. Я не був на стадiонi.
– Тобто?… – розгубилася Неля.
– Я не був на стадiонi, – повторив вiн, вдивляючись, як лопається соковита сосиска. – Так, я був з iншою жiнкою. Я кохаю її. Тiльки не знав, як тобi про це сказати…
РЕМОНТ
Чоловiк вирiшив робити ремонт!
Сам.
Власноруч!
Адже сказав, що не довiряє жодним майстрам.
Перебуваючи на сьомому небi вiд несподiваного щастя, Людмила влаштувала святкову вечерю зi свiчками, шампанським i його улюбленою фаршированою рибою, бо на це доленосне рiшення чекала довгих п'ять рокiв. I нарештi – здiйснилося. А все починалося так.
Вранцi чоловiк сказав:
– Щось у нас незатишно. Час оновити шпалери…
Спершу Людмила занiмiла, а потiм радiсно заторохтiла, акцентуючи розпорошену увагу коханого на облуплених пiдвiконнях, затертому паркетi, скособочених дверях…
Вона водила його добряче зруйнованою за роки життя сiмейною фортецею, мов досвiдчений екскурсовод, i з задоволенням вислуховувала здивованi вигуки «екскурсанта». Вiн був вражений тим, що бачив!
До батька приєднався син.
– Не хвилюйся, ма, – сказав Мишко. – Ми з татком швидко впораємось! Правда ж, тату?
– Авжеж! – пiдтвердив улещений батько i по-дiловому засукав рукави.
Людмила розчулено поглянула на своїх чоловiкiв. Навiть сльози пiдступили.
– Отож, завтра зранку починаємо. А ти можеш вiдпочивати, – сказав чоловiк. – Даємо тобi повну свободу дiй. Можеш переночувати у Свiтлани!
Вiд такої пропозицiї Людмила втратила дар мови, адже знала, що чоловiк терпiти не може Свєтку з першого ж дня їхнього шлюбу. А тут – на тобi!
Її душа спiвала.
– Ми впораємося за три днi, – пообiцяв чоловiк. – Шпалери поклеїти – раз плюнути! А Мишко займеться фарбуванням. Я вiзьму вiдгули, все зроблю i будеш жити, мов королева!
Отже, Людмила, королева, у пiднесеному настрої вiдправилася на роботу, попередньо домовившись зi Свiтланою про вечiрнi, давно забутi дiвчачi посиденьки.
Щойно вона переступила порiг офiсу, як пролунав дзвоник:
– А де у нас старi газети? – питав чоловiк.
Людмила докладно розповiла, що газети вона зберiгає на антресолях в лiвому кутку.
Через двадцять хвилин дзвiнок повторився:
– Газети знайшов. А де у нас тазик?
До обiдньої перерви вдалося знайти все необхiдне: валок, ганчiрки, вiдра.
Через годину Людмила зателефонувала сама, уявляючи, як її трудiвники розмивають стiни:
– Ну, як там справи?
– Нормально, – вiдповiв чоловiк. – Смажимо яєшню. А де у нас олiя i цибуля?
Ще за годину Людмила знову проконтролювала ситуацiю.
– Роблю розрахунки, – доповiв чоловiк. – Мишко побiг
за пивом.
На наступний дзвiнок Людмили вiдповiв сонний голос:
– Поїли – зморило. Покемаримо з пiвгодинки, щоб краще працювалось.
Наступнi вiдомостi з «мiсця подiй» не вирiзнялися розмаїттям: «Встали. Грiємо борщ», «Ця твоя шафа досить важка…», «Мишко побiг за пензлями, вже двi години чекаю», «А знаєш, сонечко, нашi старi шпалери ще нiчого…»