Чого не гоїть огонь – Улас Самчук

Яків мовчав, не відповідав, робив своє, не зважав, був навіть зайнятий іншими думками, хотів, щоб вона скорше скінчила свою мову і скорше відійшла… Не хотів її заохочувати… Але Шприндзя стала дивно настирливою, якоюсь нахабною, виразно зневажливою. Він для неї перестав бути майором, вона його не боялась і, здавалось, не поважала.

— Ну? Ви мене чуєте? — продовжувала. — Я на вашому місці, коли дають, — брала б. І ще більше: я брала б навіть, коли не дають. Чи ви знаєте, що таке золото? Бачили його коли? Де ви його могли бачити? Колись, кажуть, були бодай у декого зуби, а тепер усе золото зникло, сховалося, але воно через те стало ще більше золотом. І за нього можна мати все! Весь світ! Весь світ, який він є. Ви мені не вірите? Ви, напевно, думаєте: чому ж ти не поможеш собі своїм золотом? Напевно так думаєте, ні? А признайтесь! А я вам відповім: ще поможемо! Ще не прийшов час! А він прийде! О, він ще прийде, побачите! А на вашому місці я от що зробила б: узяла б те золото і виїхала. Взагалі виїхала… З цього краю… Десь отуди… За Німеччину, за Швейцарію… Десь до Америки… до Нью-Йорка… Або ще далі… Сан-Франціска… або Буенос-Айреса.

— Бачу — знаєте географію, — буркнув на це Яків. Шприндзя схилила вправо свою гарну голову, приплющила ліве око і глумливо відповіла:

— Чого географію? Нью-Йорк ніяка географія. Це таке місто… Трохи більше за ваш Дермань. Там є хати на сто тридцять поверхів. Біля них нема ані соняшників, ані плотів, ані глечиків на кілках. Не вірите мені? О, ви скептик, я знаю… Скептик — це такий жук, який у ніщо не вірить, лише у свої кізяки. Но, но, но! Я вже йду, я вже йду! — І після того вона сховалася в темряві сусідньої кімнати, а двері, здається, самі собою зачинились.

Іншого разу, також увечері, Шприндзя знов порушила цю тему, але значно конкретніше і значно настирливіше, і цього разу вона не висіла на завісі у дверях, а, одягнувши одну із своїх шовкових піжам якогось багряного з чорними, широкими тасьмами кольору, загналася до Якова, стрибнула на канапу, підібгала ноги і з місця почала:

— Знаєте що, Якове? Я прийшла говорити з вами одверто. Я довго про це думала. Про те золото і ту подорож. Я б поїхала сама, але я… жінка. До того мені не дадуть пашпорта — ви знаєте. Мені треба чоловіка. Знаєте що: беріть мене за жінку — і поїдемо разом! Хіба я не гарна? О! Ви жонаті… Ну і що ж? Можна розвестися, а то й так, тепер же війна, мруть кожного дня тисячі й мільйони, і що тут якась одна маленька формальність… Я маю гроші, багато грошей — фунти, доляри, золото, самоцвіти, ви дістанете пашпорт, поїдемо до Швейцарії, там є наші люди… Нам поможуть.

Яків такою пропозицією приголомшений, нічого такого не сподівався, йому дивно, і смішно, і незрозуміле. Щось як з фантастичного роману, а разом цікаве, інтригуюче, дарма що це може бути звичайна примха схимерілої дитини, що попала у тяжке, трагічно-небезпечне становище і шукає з нього виходу. А може це бути й інше: підступ, зрада, запродання. Яків швидко намагається зорієнтуватися, шукає потрібних слів, він справді збентежений і вирішує обернути все у жарт.

— І ви б зо мною поїхали? — питає насмішкуватим тоном.

— Як треба, — відповідає вона.

— А ваші батьки?

— Ви мене не зрозуміли. Моєму батькові сімдесят два, мамі шістдесят дев'ять. Мені ось буде сімнадцять. Я прийшла на світ знаєте коли? Учора. Десять років, коли я стала сама ходити. Два роки я почала розуміти. Вони казали мені, що я дурна, що я дитина, що я нічого не розумію, що я нахабна, що я фантазерка. Тільки сміялись з мене… І Рівка, і Песя, і її чоловік! А я їм знаєте що казала? Я їм ще за Польщі казала — все кинути і їхати до Америки. Геть з цього місця! Геть, геть, геть! Це — прокляте місце! Воно горить! Огонь! І я не хочу тут згоріти лише тому, що вони всі… розумні! І ви думаєте, що я фантазую. Чому? Що тут дивного? Яка це фантазія? Я маю купу грошей, дайте пашпорт, доброго співтовариша, і за пару місяців ми в Нью-Йорку. Це ніяка фантазія, це реальна, як уся ця війна, дійсність. Мені кажуть: біжи в село, біжи в ліс! Що я — білка чи ворона, і що значить ліс? І що я робитиму в тому селі, де кожна баба захоче продати мене, як курку, за пару пачок сірників… — Шприндзя при тому зривалася, хотіла кудись бігти, очі її горіли, уста сохли, щоки пашіли, ніби від огню чи морозу.

Яків був вражений, не мав відповіді, його уява заговорила, перед ним відкрився якийсь новий, йому чужий і дивний, але екзотично привабливий і, здається, реально осяжний простір, куди скерувати рішення? І чи можливе рішення взагалі? Це щось з іншого поля, щось зовсім незвичне… Запала мовчанка, він думав, вона знов усілась на своє місце, а коли глянув на неї — помітив, що її великі, чорні очі дивились на нього з благальною, напруженою увагою, і були вони, здавалось, переповнені слізьми, мов двоє джерел водою.

— Ідіть спати, Шприндзю, — проговорив він добрим, ніжним, ласкавим голосом і приязно посміхнувся.

— Ну? А!?

— Скажу іншим разом…

— Але ж дивіться! — і вона зірвалася з свого місця, вихопила з шафи глобус і, тикаючи на нього пальцем: — Бачите, Ось сюди? Нью-Йорк! Це земля! Вона крутиться! А знаєте ще що? Вам тут не можна бути, вас тут так само заб'ють, як і мене, за вами вже стежать якісь люди, я це бачу не раз крізь щілину у вікні! Вас заб'ють! Я вам кажу!

— Ну, ну, ну! Заспокойтесь, Шприндзю! Я подумаю, я побачу Це не так просто, як ви думаєте!

— Ми їдемо! Ми їдемо! — – відкинула вона глобус і застрибала, ніби виблагала щось найкраще.

— А тепер ідіть! Ідіть! Це забере чимало часу.

— Нема «чимало часу»! Нема! Треба хапати! Зараз! Скоро! Нема часу! — мимрила вона заспокоєно, крок за кроком задкуючи до дверей, аж поки не сховалася за ними.

Другого ранку Яків, як звичайно, поспішав до свого батальйону, хідники роїлися від жовтих і сіро-сталевих уніформ, величезні масивні машини з скреготом продиралися засипаною снігом вулицею, гурти полонених земляної барви, обліпивши двоколісні возики, тяглися розбирати руїни, перекупки з довколишніх присілків квапилися із своїми кошами на базар.

Проходячи вулицею, що вела до двірця, Яків побачив тяжко озброєну заставу ес-есів, чого перед тим ніколи не бувало, і звернув увагу на якусь незвичну тишу і на відсутність руху. Віконниці малих будиночків були закриті, лише за високим дощаним парканом, що відділяв станцію, снували навантажені вагони і час від часу з грюкотом пролітав довжелезний потяг, наповнений військом.

Було волого і туманно, учора випав новий сніг, небо закрилось грубою, брудною поволокою і обіцяло не то сніг, не то дощ.

Яків був невиспаний, мав свої клопоти, обдумував чергову програму муштри, пригадав нову заборону Рейхскомісаріату уживати тризубчиків і прапорів, пригадав нове звернення головного комісара до українського населення, в якому вимагалося лише праці і послуху, пригадав розмову з минулої ночі, що все верталася до нього, відкриваючи перед його неспокійною душею привабливі можливості й перспективи. І щойно в казармі довідався, що цього ранку з гетто забрали половину його населення. Яків нічого на це не сказав, робив, як звичайно, своє діло, переглядав рапорти, давав розпорядження підстаршим, лише його обличчя якось витягнулось і набрало поваги і суворості. І разом з тим, між ділом, визрівало його рішення прийняти пропозицію Шприндзі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: