— Але ще буде! Ще буде! — загадково промовив Троян і стиснув її руку.
— Пане поручнику… Я б хотіла… частіше… з вами… бачитись… Ми ж тут сусіди… Ви ж з Дерманя?
— З Дерманя.
— Знаю. Я там була, і не раз. Там був командантом пан Зарембський. Ми там інколи влаштовували танці у тій великій залі семінарії…
— Ну, от… То ми, можна сказати, зовсім близькі… свої! На цей раз потиснула руку панна Зося. Від неї несло своєрідним теплом, вона, ніби окрилена, непомітно, легко, привабливо, подаючи скляночку маринованих рижиків, нахилилась у його бік, а він розповідав уривчасто й плутано про Дермань, підливав ще щось у її маленьку кришталеву чарочку, запрошував її ще раз піднести ту чарочку і ще раз випити, а потім перейшов з Дерманя на шовкові панчішки, шоколаду Веделя, вальси Шопена і далі на хтозна-що — на кроликів із малиновими очима і ангорського кота, що лазив попід ногами і терся об Троянову халяву. Хвилина млявої, п'яної тиші, а потім Зося впалим голосом запитала:
— Так, пане поручнику? Коли?
— Так! Скоро!
І при тому вони обмінялись поглядами, від яких міг би загорітися сірник.
А згодом, геть згодом, але цього ж вечора, коли все і всі виповнились по вінця, у загальній метушні, крутежі й шумі, Троян несподівано натрапив на самого господаря і, відтиснувши його трішечки набік, досить категорично почав з ним таку дипломатичну розмову:
— Знаєте, пане воєводо… — почав він тоном, що його можна було розуміти і так і сяк.
— Но-но-но! — перебив його жартом на жарт Шейн. — Я ще ніколи не був воєводою.
— Але ним будете! У вільній і незалежній! — рішуче твердив Троян.
— Що ви! Що ви! — перечив Шейн.
— Сонце світить, земля крутиться, і все під місяцем можливе, як казав, здається, великий китаєць на ім'я Кон-Фу-Дзей, — резолютно заявив Троян, на що господар погодився.
— Певно, певно, пане поручнику! — і подав йому цигарку «Оверштольц».
— Маю до вас справу! — різко змінив Троян тон.
— Слухаю! — відповів, так само змінившись, Шейн.
— Не знаю лише, звідки починати… з голови чи з хвоста… У нас тут по кущах розвелося чимало хлопців. Ви знаєте?
— Трохи.
— А у тих хлопців розвелося чимало вошей… Ви це, напевно, також знаєте?
— Ха-ха-ха! — засміявся дрібно Шейн.
— А ви, напевно, також знаєте, що воші так само люблять, скажемо, нафту, як ми з вами, скажемо, нашого найбільшого вождя… Пардон! Ви мене розумієте?
— Мф! Мф! — відповів Шейн і затягнувся димом цигарки.
— А я чув… Мені хтось сказав… Здається, чи не той. самий пан… ваш майбутній зять… не пам'ятаю точно, що у вас того продукту, тобто нафти, є чималі запаси… Мені потрібно з пару бочок такого нектару.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Я розумію, я розумію…
— Але й це ще не все, — не вмовкав Троян. — Щоб ми з вами були й надалі добрими сусідами і друзями, ви мусили б докинути до тих бочок з нафтою кілька центнерів соли — цього воші, розуміється, не вживають, але ми інколи потребуємо цього мінералу для інших санітарних акцій…
Шейн знов зареготався, йому ця мова подобалась.
— Розумію, розумію! — сказав він уже виразною мовою.
— Так коли? Так як? Діло любить порядок!
— Справа трішки скомплікована… Але ми зробимо! Зробимо, пане поручнику. Деталі ще обговоримо… Зайдете до млина…
— Ага! Коли діло дійшло до млина — чи не вдалося б нам так з пару міхів такої питльованки? На галушки? Що?
— Щось зробимо!
— Так міхів з п'ять! — додав Троян, і на цьому конференція закінчилась.
Але не остаточно. Година була пізня і вимагала завершення цього прекрасного підприємства. Безпосередньо після розмови з Шейном до Трояна пробралась Віра, чи пак Ядвіга.
— Чого вимагає ясновельможна? — запитав він її.
— Багато, капітане. По-перше, розмови з отими героями, — вказала вона у димовий простір, в якому десь там плавали Борис і Качан.
— А це ж про що? — запитав Троян.
— А от вони тобі скажуть.
— Щось як наказ?
— Лише інструкція.
— Від батька?
— Може, й від батька.
— А я гадав — ніченьку хочеш зі мною переночувати. Спішив. Знаєш оцю: «Я би тебе переночувала, переночувала, коли б я ся зради не бояла, зради не бояла»?..
— Що скаже Зося?
— Зося — параграф сам по собі.
— Бачу… А ось і товариш Качан! — змінила тон Віра.
— Товаришу Троян, — з місця почав Качан.
— Слухаю, товаришу Качан.
— Товаришка… Ядвіга рекомендувала вас як найвизначнішу фігуру тутешнього партизанського руху…
— Трохи переборщена рекомендація, товаришу Качан, але слухаю, — відповів Троян.
— Нічого, нічого. Гаразд. Справа така: посилаємо на цей терен серію з'єднань, і було б бажаним, щоб ви встановили з ними діловий контакт. З нашими союзниками поляками такий контакт уже існує. Залишається ваш сектор. Можете ви залишитись тут до завтра?
— Можливо, — відповів Троян.
— Гаразд. Завтра цю справу й обтяпаємо. Головне, тут розвелись жовто-блакитні… От нам і треба їх виполоти…
— Щось так, — відповів Троян.
— Отже, завтра! Товаришка Ядвіга влаштує. Закурюйте! — і простягнув Троянові пачку махорки.
— Махорка? — запитав Троян і відмовився.
— Махорка — перший сорт!
— А все-таки махорка.
— Ну… тягни своє… німецьке… А нащот того… напишемо завтра…
— На кий чорт тут ще писати, товаришу Качан? Домовимось — і кляпа.
Перейшли на іншу, буденну, мову, влилися назад у загальний тон і настрій. Ніч ішла, минала, було так, як і завжди в ті дні і ті ночі, коли люди оберталися в якомусь, кожний окремому і всі в загальному, круговороті, коли мірою часу був алкоголь, що в ньому розчинялись почуття, наростали фантоми, видива, які міняли й заміняли реальне, тверезе, земне.
Другого дня, вже зрання, відбулась ділова нарада, обмінялись інформаціями, дістали інструкції. Завданням Качана на цьому терені було утворити так званий спецвідділ, який мав би зайнятися ліквідацією місцевого буржуазного націоналізму, а передусім — буржуазно-націоналістичної верхівки, тобто інтелігенції. Троян з усім автоматично й беззастережно погоджувався. Домовились співробітничати і навіть щось підписали, але коли все скінчилося, Качан сказав Вірі:
— Щось він мені, той твій Троян, не зовсім подобається… Надто він хитрий, на пиці в нього написано…
— Зате ти не хитрий! Одразу з тією інтелігенцією поліз. Кому це потрібно? — відповіла з неприхованим презирством Віра.
— Передай Шульцові його стоянку і зазнач, щоб як слід потріпали. Буде зговірливіший…
III
З беріз падає дрібний, як риб'яча луска, жовто-рудавий і жовтогарячий лист. Під однією з них, горбатою, з довгими, старими косами, яку Залізняк прозвав Відьмою, сидить, спершися на стовбур, вістун Кобила, читає останнє число газети «Волинь», спльовує після тухлого капусняку, що його мали сьогодні на обід, і лається:
— Щоб уже їм ті язики покрутило, клятим!
— Що, молишся? — підходить до Кобили стрілець Іржавець з фінкою на шиї, у шапці набакир, що лише чудом тримається на потилиці.
— Ну ж, скажу тобі, німота! Чув не раз: культура, культура! Мавпу видумали! А тут, диви, таке… Тьфу! Під Сталінградом бої! Біля Ленінграда бої! Під Канадою бої! В Африці бої! І диви: напали на Козин, загнали в церкву двісті п'ятдесят люда і спалили!
Іржавець стоїть над Кобилою, дивиться на нього згори і спокійно каже:
— Генії. Все тому, Кобило, що тепер у світі самі генії!
— Та-а-а, — протягує Кобила, — генії… — і ще раз спльовує, виймає з нагрудної засмальцьованої кишені губну гармошку, обтирає її долонею, прикладає до уст і починає награвати: «Чи я в лузі не калина була…»
Іржавець слухає, втягує носом свіже повітря. Інколи подихує лінивий вітрець, стрясає листя берези, в повітрі німа, молода, глузлива осінь…