Добрих три-чотири години промарудилася там Сахно серед книжок і викладок, аж поки вправний лакей покликав її обідати. Після обіду Сахно знову прямувала до кабінету, коли згадала про Чіпаріу. Їй закортіло побачити бідного шофера. Проте виконати таке бажання не було змоги: гаражі за муром, і Сахно не хотіла ні порушувати свого слова, ані рискувати своєю персоною. Доводилося вдаватися до телефону. Але ні з бібліотеки, ні з кабінету на виклики не було відповіді. Тоді Сахно пішла до своєї кімнати й спробувала заговорити звідтіля. І тут був той же результат: трубка відповідала тихим віддзвоном – abs…[18] Гадаючи, що Чіпаріу десь вийшов, Сахно перечекала півгодини й знову подзвонила. Трубка знову дала аЬз… Сахно дзвонила через годину, через півтори, через дві – ті ж результати. Це починало не в жарт турбувати її. Мимоволі роїлися їй у голові всілякі нісенітниці.
Можливо, що таке побоювання пересилило б острах перед заборонами і Сахно подалася б шукати дорогу до гаражів, коли це до її кімнати з’явилися чорні окуляри навісного лакея. Хаквілавіліс приніс Сахно листа.
Здивована Сахно недовірливо роздерла конверт. Це була радіограма від доктора Гальванеску. Наче добре знаючи, що турбує зараз його гостю, дбайливий господар писав до неї:
“Колего, я зовсім забув вам сказати, а можливо, ця справа буде вас турбувати. Ваш шофер несподівано захворів, і я змушений був ще вранці одправити його в Рені”.
Запобігливість докучливого господаря ще дужче роздратувала, Сахно. Та й лист цей видався їй дещо підозрілим, – коли це і на яку саме хворобу встиг захворіти Чіпаріу, як над ранок він був ще цілком здоровий? І чому це його так спішно відтранспортовано, без згоди на те самої Сахно? Що це за така хвороба? Тут Сахно згадала свої гіпотези про проказу, і її пройняло холодом. А що, коли справді Чіпаріу раптом занедужав на цю жахливу хворобу, набравшись тут зарази? Ця думка так занепокоїла Сахно, що вона хутко побігла до бібліотеки й відшукала в енциклопедії коментарії про проказу. Енциклопедія свідчила, що проказа має досить довгий інкубаційний період. Однак це не заспокоїло Сахно. Це ж тільки вона сама собі так думає, що це проказа. А може, це й не проказа, а якась інша хвороба, ще страшніша, ще заразливіша? А може, й не в хворобі справа? Може, тут якась витівка цього проклятого професора? А що, як це Чіпаріу поїхав з Гальванеском за шофера? Може, він налякався тут і зрадив Сахно?.. Хоча при чому тут зрада! Хіба десь загрожує якась небезпека? Ні.
У всякому разі, хай там що, а Сахно пов’язувала несподіване зникнення Чіпаріу з усіма таємницями й загадками цього навісного маєтку. Стривожена й схвильована, не знаходила вона собі місця і, не можучи далі працювати, блукала по порожніх покоях. Жадала зараз вона одного – щоб доктор Гальванеску швидше повернувся й до ладу розповів про Чіпаріу.
Переходячи з кімнати до кімнати нескінченною анфіладою порожніх, але розкішно й оригінально вмебльованих покоїв – тут була і вітальня, і зала, і спочивальня, і курильня, і більярдна, і спортивна кімната, – Сахно непомітно обійшла весь правий корпус і, нарешті, опинилася перед розлогим скляним переходом. Просто тяглася довга галерея до центральних апартаментів – покоїв господаря, праворуч загинав вузький коридор до правого корпусу. Там були всі лабораторії. Перемігши бажання перейти коридор і штовхнути двері, Сахно рушила широкою галереєю. Звідси, з вікон, відкривався чудовий краєвид на головну алею малого парку, на озерця і квітники. Сахно замилувалася й непомітно підійшла до арки, що за нею, за легким серпанком скляної китайської занавіски, починалися покої Гальванеску…
Але тільки-но простягла вона руку, щоб трошечки розсунути скляні пасма, як вони самі розсунулися, й з-поза них зовсім нечутно з’явилася постать Хаквілавіліса. Він став на порозі, втупивши в Сахно свої чорні, непрозорі окуляри.
Сахно відсахнулася. Ховаючи своє замішання, засоромлена й роздратована, вона швидко пішла геть. Хаквілавіліс зник так само тихо, як і з’явився, ледве брязнувши скляними пасмами.
Покружлявши якийсь час по залі, роздивившись якісь старовинні портрети невідомих мужів з аксельбантами і дам у кринолінах, Сахно, може,й сама того не помітивши, знову опинилася в галереї. Щось дужче за її волю штовхнуло її ліворуч, далі в коридор. Перейшовши навшпиньках цих тридцять кроків, вона стала перед дверима і тихо натиснула на клямку. Двері легко і широко відчинилися. По той бік було зовсім темно.
Але саме в ту мить, як Сахно наважилася переступити поріг і одчайдушно поринути а пітьму, – враз спалахнуло яскраве світло.
Засліплена, здригнувшись від несподіванки, Сахно трохи поточилася назад і замружила очі. Та це тільки спершу, бо другої хвилини, розплющивши очі, Сахно й зовсім перелякалася… Перед нею німо стовбичила похмура постать Хаквілавіліса…
“Центральний корпус має ще десь сполучення з лабораторіями”, – пізно догадалася Сахно, задкуючи назад до галереї. Ця друга невдача остаточно присоромила її. І вона вирішила покинути будь-які спроби порушити запоручне слово. З цією думкою вона вийшла геть із палацу і попростувала у садок.
Вечоріло. В квітниках саме закінчувалося автоматичне поливання квітів. Було свіжо і запашно. Між грядками резеди і матіоли Сахно перейшла квітники вздовж палацу і зі сходу вийшла до фруктового садка. Фруктовий садок обіймав палац з півночі. Тут Сахно ще не була. Вона довго шукала хвіртки, а не знайшовши, відступила крок і стрибнула через живопліт. Однак загорожа була далеко ширша, ніж це здалося. З розбігу Сахно шубовснула в самісіньку гущу колючого чагаря. Десятки тернів вп’ялися в її тіло. Сахно ледве стримала крик болю. З великими труднощами, пошматувавши одяг і в кров подряпавши тіло, видерлася Сахно на той бік, кленучи себе за хлоп’ячі витівки. Тепер поставало питання, як вернутися назад, щоб не дертися знову крізь тернисті чагарі. Сахно помандрувала вздовж живоплоту, шукаючи тієї клятої хвіртки. Однак вона обійшла з півсаду, а хвіртки не було. Навпаки,, ще кілька разів довелося плигати череь рівчаки та колючі дроти. Нарешті Сахно побачила, що вона заблудила, забрівши далеко від дому. Єдиний вихід – це вертати до дому й попід стінами, обгинаючи всі корпуси, іти назад і, коли треба, то знову дертися крізь чагарі.
Обгинаючи вже правий корпус, Сахно раптом побачила світло в кількох вікнах другого поверху. Світло виходило крізь густі ґратчасті жалюзі. В одному вікні жалюзі було піднято, вікно широко розчинено і звідтіля линуло проміння яскравого фіолетово-білого світла.
Сахно розміркувала: це мали бути якраз вікна лабораторії. Он і скляна стінка галереї. Так і є.
Годі. Сахно не могла звладати з собою. Непереможно – нехай потай, нехай по-злодійському – заманулося глянути туди. Одним оком, миттю…
Просто навпроти вікна росло велике крислате дерево. Заховавшися серед його віт, можна зручно й до того ж безкарно глянути до кімнати.
Надумано – зроблено.
Сахно підскочила й вхопилася за гілляку. Ще потуга – і вона повисла на руках якраз проти отвору широкого венеціанського вікна.
Відразу яскраве світло трохи засліпило Сахно. Вона почула тільки якийсь невгавний металевий звук. Наче тоненька цівка води спадала з височини в залізний цебер. Але ось очі призвичаїлися, і вона вже могла розглянути в білій-білій кімнаті силуети меблів, якихось металевих приладів і людську постать. Людина в білому лікарському халаті низько схилилася над високим білим столом. Вона стояла спиною до вінка, і не можна було побачити, що вона робить. Тільки настирливо дзвеніла вода, дзюркочучи до цебра.
Сахно глянула в напрямі звуку. З-поза столу, з тоненької трубки, збігала темна рідина і лилась у велику миску на підлозі. Яскраве світло електричних прожекторів вигравало гарячими рубіновими іскрами в тоненькому струмочку.
Кров! На столі лежала людина, і з неї багато і довго точилася кров!..
У цей час людина в білому балахоні випросталася і обернулася до вікна. Вона відступилася на два кроки, сіла в фотель і зняла марлевий респіратор. Це був доктор Гальванеску.
“Збрехав! Не поїхав! Для чого ж він збрехав?” – майнула тривожна думка.