Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

– У мене, – почулося вже голосніше й чіткіше.

Сахно стрепенулася. От-от мала відживитися пам’ять. От-от…

Але чому, ще не згадавши, а вже тремтить вона з протесту і, не знати чого, зринає незрозумілий острах..

Людина схилилася ближче до лиця. Сахно не довелося напружувати волю й силувати пам’ять. Вона згадала. Враз і все…

– Але чому ж? Як же це так?

Над нею схилився доктор Гальванеску…

………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………………

– Ви здивовані? – нарешті прилинуло з білого мороку неприховано глузливе запитання. – Ви здивовані і… невдоволені з цього?.. Ви мовчите?

Сахно мовчала. Вона не могла нічого сказати. Вона не хотіла нічого говорити. Спогади вихором майнули через її свідомість. Все до останньої хвилини – оглушного удару по голові – вернула вражена пам’ять. Але вона не могла збагнути одного: чому вона не в тюрмі, не за ґратами, а тут, на операційному столі доктора Гальванеску?

– Чому я тут? – нарешті спитала вона, силкуючися надати мові найбільшої різкості, на яку була зараз здатна.

– Про це я вас своєчасно поінформую, будьте спокійні. – Гальванеску коротко засміявся. – Але мушу вам сказати, що ви досить-таки нечемні. Я не чув від вас жодного слова подяки. А проте я справді врятував вас – від тюрми, а то й чогось гіршого.

– Тобто?

– Треба сказати, що наших жандармів ми добираємо з здорових і дужих хлопців. Це прекрасно, звичайно. Але їх зле виховано, і вони не вміють економно.витрачати свого природного обдарування. Цей сиволапий солдафон трахнув вас так, що якби не нагодився тут я, то після ще одного удару довелося б везти вас просто до моргу. І так, щоб запобігти зрушенню мозку, мені довелося тримати вас чотири доби під наркозом. Вам відомий такий спосіб боротьби й профілактики проти мозкових захворювань?

– Чотири дні?!

– Атож. Сядьте. Це штовхне кров. От так. Дайте я вас підтримаю. Чудово. Ваші щоки враз почервоніли…

Сахно сіла. Кімната пішла обертом, в голові важко гупало, і під груди підкочувалася млость. Вона була б упала, та прудкий Гальванеску вчасно її підхопив.

– Нічого, нічого. Це зараз пройде. Понюхайте ось цього, а цього випийте. От так. Тепер добре? Правда ж, добре?

Замість відповісти Сахно запитала:

– Де Чіпаріу?

– Шофер? О, це спритний і здатний хлопець, з нього будуть люди… Тобто я б не сказав, щоб “люди” – ха-ха, але пуття буде. Іменно – пуття.

– Він тут?

– Не поспішайте. На все – свій час. Я хочу запропонувати вам ось цю чашку бульйону. Ви трохи підживитеся, кров ваша заграє ще дужче, зможемо побалакати ще трохи. Але -трохи.

Сахно слухняно взяла чашку з бульйоном і сьорбнула дві ложечки.

В цей час доктор Гальванеску заголив їй ліву руку й метко увіткнув під м’язи голку маленького шприца.

Сахно зразу ж відчула, як від гарячої поживної юшки та від цього впорскування певніше й дужче забилося серце, як члени її набули гнучкості та сили.

– Ну от і добре. Тепер ви можете сісти. От так – зовсім, а ноги простягніть. Добре! Через п’ять хвилин ви одержите цигарку.

– Де Чіпаріу? І чому я на волі? Чи, може, – Сахно іронічно скривилася, – ви взяли мене на поруки?

– Ха-ха! Трошки не так. Не “на поруки”, а з рук у руки… Іменно – з рук у руки. Вас… мені подаровано.

– Що?

– Подаровано! Повік і безкоштовно! Як компенсацію за ті збитки, що ви їх мені завдали. І, ви знаєте, я навіть не просив. Це несподіваний презент. Полковник Чарота – надзвичайна людина! Він забув геть усе, що ви йому розповідали про… про мої… експерименти. Він, розумієте, не має права цього знати. Така воля мого уряду. Він, здається, говорив вам про охоронну грамоту? Так от. Ну й дві-три тисячі лей… подяки. Це остаточно зіпсувало йому пам’ять і… і… пошану до іноземних паспортів. До речі, я до краю здивований. Та коли б я знав, що ви підданець нашого державного сусіди…

– То не чекали б, поки мене дадуть вам, як компенсацію, а давно вже розправилися б зі мною?

– Ні. Просто не допустив би вас у мій маєток. Ви насмілилися заглянути туди, куди я вам не дозволив. І, – голос Гальванеску втратив лагідність і забринів жорстоко та гостро, – куди нікому не дозволено заглядати. Навіть полковникові Чароті. Навіть тому урядові, що видав мені охоронну грамоту. Нікому!

Він замовк і схвильовано забігав по кімнаті. Сахно стежила за ним і чекала, що скаже він. Але Гальванеску не відновлював розмови. Видно, поведінка Сахно його до краю обурювала.

– Що ж ви думаєте зі мвою робити? Як помститесь надо мною? Яких тортур мені хочете завдати? – зневажливо й огидливо кинула Сахно.

– Помститися? Що ви! Що мені дасть помста? Якою помстою я компенсую мої збитки? Тобто те, що ви знаєте більше, ніж хочу я. Ні! Ніякої помсти. Я просто примушу вас забути все.

– Ви вб’єте мене?

– Ні. Мені невигідно вас убивати. Ви мені винні. За вами борг!

– Я вам винна? Який борг?

– Ви мені винні лакея. Хаквілавіліса. Ви зіпсували його!

– Я дуже жалкую, коли поранила нещасну людину. Мені дуже шкода-повірте. Перекажіть йому…

– Ха! Я бачу, ви не з метикуватих. Коли Це щиро, цедобре. Але не в тому справа. Мого лакея зіпсовано. Я не можу без нього. Зіпсували його ви. Ви й мусите його заступити.

– Я?!

– Ви! До чогось іншого ви нездатні. Ні для роботи на полі,, ні для роботи в заводах. Ваші м’язи, – Гальванеску зневажливо вщипнув Сахно за руку, – ваші жили, вся ваша тілесна структура тендітна. Звичайний екземпляр міського інтелігента… ще й жінки. Проте з нескладними функціями покоївки ви вправитесь.

– Але треба поспитати мене, чи дам я на це свою згоду! – спалахнула Сахно.

– Цього якраз і не треба. Я знаю, що ви не дасте своєї згоди, і тому не питаю вас.

– Негідник! Ви полонили мене і хочете зробити з мене свого раба. Але я вже втекла од вас одного разу…

– В другий раз не втечете.

– Але ви не зробите з мене своєї холуйки. На які б тортури ви мене не віддали, я нічого не зроблю з вашого наказу.

Доктор Гальванеску спинився і хитро примружився. На фізіономії його грала весела й презирлива посмішка.

– Люба моя пані! Вас ніхто й не питатиме. Затямте собі гарненько: хто побував у лабораторії добре відомого вам доктора Гальванеску, той не порядкував уже своєю персоною. Збагнули? Тут панує одна воля – воля доктора Гальванеску. І все довкола кориться їй. Хоче чи не хоче. Збагнули?

– Я збагнула одне: ви злочинець і насильник. І ви хочете зробити насильство і наді мною.

– Це ви маєте рацію. Здебільшого я насильник. Нічого не поробиш – іменем науки. Для науки можна йти й на злочин.

Сахно скипіла. Зухвальство й нахабність цього добродія були надмірні.

– Що ви торочите там! Яке ви маєте право замазувати очі наукою! Ви просто злочинець і бандит!

Гальванеску скорботно заплющив очі.

– Це не так. Це безпідставна лайка. Дуже шкодую, що не можу довести вам вашу помилку. Але це не так… Та згадайте самі – чи це не ви так захоплювалися з мого господарства? Чи це не вас чарувала кожна дрібниця, кожне вдосконалення? Га?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: