– Ви так зажурено поглядаєте у вікно, наче сподіваєтеся на несподівану звідти поміч. Даремно: ніхто не прийде вам на допомогу. До мого маєтку не може потрапити ніхто! Ніхто не може й вийти з нього. Ви були перша хоробра. Але, – Гальванеску, гротескно жалкуючи, розвів руками, – лиха доля повернула вас назад.
– Блазень! – огидливо прошепотіла Сахно. Гальванеску весело зареготав.
– До всіх моїх талантів іще один. Я не гордую.
Сахно знову відвернулася до вікна. За широкою амбразурою кучерявилися верхів’я паркової гущавини. Правіше яснів просвіт галявини – пам’ятної галявини, що приводила до вікна колишньої кімнати Сахно. За галявиною білів проклятий мур. Ще далі зеленіли й половіли широкі смуги ланів. Між них швидко в’юнився шлях… Єдиний путь до волі.
Гальванеску з глузливою посмішкою стежив за Сахно.
– А ви, я бачу, любите волю, – заговорив він знову, наче відгадуючи її думки. – Це непогано. Жалкую, що нічим не можу вам допомогти. А щоб ви знали… справді, на щирість, тепер же однаково, щоб ви знали, ще трохи – і були б ви вільні. Далебі! Вас визволяли. Так, так, – дружньо підморгнув він Сахно, помітивши її зацікавлений погляд. – Ваші вірні друзі. Ваш відданий шофер…
– Чіпаріу?
– Атож, Чіпаріу. І цей древній рибалка…
– Йонеску?!
– Можливо. Ми з ним не познайомилися. Чіпаріу та Йонеску. Моторні хлопи. Спритні і меткі. З них буде пуття…
– Де вони? Що з ними? Вони визволяли мене?
– Намагалися. Але куди з голими руками! Вони підкопалися під мур, вночі, звичайно, .щасливо проминули всі перешкоди й намірялися вдертися до замку через оце вікно. Ви розумієте? – з щирим здивуванням обурився Гальванеску. – Яке зухвальство! Приставили драбину й простісінько сюди. А ви на столі! Ще кілька хвилин – і вони були б забрали вас із собою. Щастя, що недотепи не догадалися перетяти дріт сигнального гонга. Я вчасно, був попереджений і встиг вжити заходів.
– Де вони? – тоскно запитала Сахно.
– Де? Ви дуже цікаві. А проте які тепер можуть у мене бути від вас секрети? Однак вже ви ніколи і нікому їх не розкажете.
– Ви вбили їх?
– Ні. О ні. Це не економно. Для чого? Чіпаріу такий кремезний хлопець: біцепси, загальна структура – Аполлон! А дід – го-го, цей кому хочеш дасть сто очок наперед!
– Що з ними?
– Що? Гаразд. Будь ласка. Я можу дозволити вам побачення.
Гальванеску хутко встав і підійшов до стіни. Він намацав якогось прихованого цвяшка і натиснув його. Стіна здригнулася і розкололася вздовж надвоє. Потім з легким гудінням електромеханізму повільно розсунулася.
Радість стиснула груди Сахно. Невже цьому правда? Невже вона зараз побачить Чіпаріу й діда Йонеску? Любі товариші! Бідні! Вони віддано кинулися її рятувати й потрапили в полон до цього божевільного. Старий Йонеску! Впертий і боязкий діду! Як же наважився ти?
Стіна розсунулася. За нею була друга біла кімната, тільки більша і без вікон. Світло спадало з кількох великих жирандолей. Яскраві електричні промені, зіткнувшись з промінням сонця, враз пожовкли. Вони лягли мертвими тінями на два силуети вглибині.
Сахно підвелася. Вона не могла ще розглянути силуетів. Але постаті тихо рушили сюди, в першу кімнату.
Це були вони – Чіпаріу і Йонеску! Сахно впізнала контури їхніх фігур…
Вони посувалися спроквола, але напрочуд струнко і рівномірно, як солдати на муштрі. Вони важко відбивали крок і за ногою відмахували руками. Тільки голови їх були похилі і мляво куняли за кожним рухом. Вони переступили поріг кімнати і, так само не кваплячись, обійшли довкола операційного стола, довкола Сахно…
З голосним зойком затулила Сахно руками лице і відкинулася на своє ложе.
Огидні примари продефілювали перед нею. Тільки контури тіла нагадували знайомі риси Чіпаріу і Йонеску. Але це були мертві, розпливчасті риси опухлих трупів. Вони були прозорі й мляві, з лискучими черепами і в чорних непроглядних окулярах.
11
– Я обіцяв вам сигару? Будь ласка. Це найкращий сорт: з найстарішого тютюну моїх, плантацій. Куріть.
Ця мова наче долинула з іншої планети. Відразу Сахно не збагнула навіть, що це до неї говорили. Але Гальванеску припросив удруге й тицьнув їй до рук цигарницю.
– Куріть.
Навмання Сахно взяла сигару й поклала її в рот. Навмання ж посмоктала, коли Гальванеску подав їй вогню. Міцний і запашний дим стверезив її і повернув їй самовідчуття. Аж тепер досяг її розуму сенс щойно побаченого. І від цього вона вдруге мало не зомліла. Але останнім зусиллям волі вона примусила себе бути спокійною.
– Така ж доля чекає й на мене? – ледве осилила вона ворухнути устами.
– Так, – відрубав Гальванеску. – Точнісінько, така.
– Вони живі? – ще прошепотіла Сахно.
– Для мене – так, для себе – ні.
– Що ж це таке? – слшріше подумала, а не запитала Сахно, відчуваючи, як усе – і Гальванеску, і кімната, і стіл під нею – зривається з місця й лине кудись у просторінь щораз більшими децентричними колами. – Що ж це таке?
– Це й є мій секрет. Секрет, що на ньому держиться все моє господарство, вся моя система! Ви цікаві його знати?
Сахно не відповіла. Її свідомість гойдалася, як човен у бурхливому морі, на буйних хвилях притомності і зомління. Чимраз швидше, чимраз нестримніше тікало все в прірву, в порожнечу.
Проте Гальванеску й не чекав її відповіді, йому, очевидно, кортіло розбалакатися.
– Я можу його вам розповісти, – урочисто почав він. – Тепер уже однаково: ви ж нікому не зможете його відкрити. Щодо мене, то, мушу признатися, мені й самому кортить з кимсь побалакати про мою роботу. Ви можете собі уявити: мені ще нікому не доводилося докладно розповідати про мій винахід! Це так важко! Нікому не сказати й півслова! Ні похвалитися, ні спитати дружньої компетентної поради, ні просто перевірити на свіжому розумі свої міркування й погляди. Ви розумієте, як це прикро?
Сахно мало що розуміла. Мова Гальванеску майже не доходила до її свідомості. Порожнім, перестрашеним поглядом блукала Сахно довкола. Її непритомний зір шукав за жахливими примарами її товаришів. Гальванеску зрозумів цей погляд.
– Ви шукаєте ваших друзів? – поспитав він. – Не турбуйтеся. Вони вже там, – він махнув рукою до розсувної стіни, що вже знову твердо стояла на своєму місці. – Я послав їх знову до комори. Їхній вигляд надто турбує вас.
Сахно тихо і безнадійно застогнала.
– Я дивуюся з вашої нездогадливості, – вів далі Гальванеску, зручно влаштувавшись у кріслі й запаливши нову сигару. – Ви все звертаєте на якусь хворобу, якусь чудну пошесть, проказу і таке інше. Ви не могли побудувати іншої гіпотези, крім цієї дурної здогадки, що я прищеплюю людям якусь заразу, – боже, яке глупство! -для того, щоб потім експлуатувати їхню працю. Таж це був би справжній злочин! – гаряче обурився Гальванеску. – Я розумію, якби, скажімо, я збирав сюди до себе якихось Там хворих, що викинуті за борт життя, і, давши їм роботу, визискував їх. Але… фі! Це ж просто комерція! Це личить якомусь спекулянтові-фермерові. Це безперспективне глитайство! А наука ж і живе тільки з перспектив. Родиться з перспектив і прагне їх. Коли ви віддали себе науці, то, зробивши крок, мусите оступитися набік і глянути, скільки ще кроків ви можете зробити далі. Коли ваша кінцева мета буде вам отут, перед самісіньким вашим носом, то краще покиньте: ви, в кращому разі, винайдете нову вдосконалену голку для примуса. Науці потрібні обрії і перспективи! Так, так, колего і добродійко! Настановлення вашої роботи має йти широким віялом ідей в далекі прийдешні віки.
Гальванеску встав і шпарко забігав по хаті. Він був у захопленні. Завжди спокійний, розважливий і зовні скептичний, він метушився тепер, як молодий поет. Волосся йому розкуйовдилося, очі світилися, він моторно розмахував руками і віяв полами свого білого халата.
– Експлуатація хворих! – гукав він. – Яка нісенітниця! Яка мізерна фермерська ідея! Яке жебрацтво! Експлуатація цілого світу – скажіть ви: це варто уваги! Так. Цілого світу! Перебудова сучасної системи експлуатації на основі нових наукових здобутків. Так! Але цілого світу! Ніяк не менше!
Він раптом сів. Замовк, поторкав волосся й наче трохи заспокоївся.
– От про що марить доктор Гальванеску, впоряджуючи тут, у диких приморських степах, свою маленьку факторію[23], – завершив він майже сумно. Але зразу ж знову спалахнув. – Ви маєте, проте, рацію. Ви правильно розшифрували коефіцієнт моєї формули. Так, так, правильно! Мушу констатувати це. Признаюсь, це так: коефіцієнт моєї формули господарювання – людська праця, робочі руки… Ха! Ви глузуватимете з мене? От, мовляв, дурна голова, знайшов новину, яку розумні люди відкрили ще за сотні літ перед ним. Але не поспішайте. Не поспішайте! Це так, нічого нового тут, – так би мовити, в соціальній частині моєї формули, – я не відкрив. Аж ніяк! Я беру загальновідому, і додамо – вірну, певну і точну, віками й усіма соціальними ладами перевірену – тезу. Але я роблю з неї фетиш! Бо вона варта того. Бо наука живе фетишами. Роблю з неї фетиш і переоцінюю її з погляду точної, зауважте, точної, а не абстрактної науки. Адже досі над значенням і виміром цього коефіцієнта думала тільки одна соціологія. Далебі! Ви скажете – а техніка, а механіка, а хіба не йде індустрія до якнайбільшої механізації виробництва? Хіба не прагне всяка система виробництва зменшити вартість людської праці, зменшити участь людини в робочому процесі, щоб тим здешевити виріб? Хіба не працює зараз одна людина там, де за дідів наших витрачали свою працю десятки, сотні і тисячі робітників? Хіба, нарешті, не додумалися люди навіть до того, що почали конструювати механічного робітника? Людину з металу і гуми? Механічну ляльку, що виконує ті Чи інші виробничі функції? Скільки матеріалу, запам’ятайте собі це – матеріалу, що потрібний для споживання, попсовано на цих залізних йолопів, що раз у раз псуються, страшенно невкладисті, неметкі та неотесані і до яких потрібна ціла армія доглядачів і механіків, – знову ж таки тих же робочих рук… Все це химера, все це невинні й дорогі жарти, все це верхоглядство й обмеженість! Механізація! Машинізація! А чи подумали ви, колего й добродійко, ще й над тим, що ця ваша механізація і машинізація також не мають ніяких – так, так, будемо говорити щиро – ніяких перспектив? Цивілізація йде велетенською ходою вперед і далеко позаду лишає родильні здібності бабусі землі. Надра землі виснажуються й збавляються. Вона вже не годна сама вродити стільки хліба, скільки треба плодючому ненажерливому людству. Підземні копалини – ця основа машинізації – катастрофічно зменшуються: їх грабіжницьки збавляють. За рік світове господарство споживає металів, вугілля, нафти і тому подібного в тисячу разів більше, ніж за цей же час бабуся земля встигне перетравити й спородити в своїх надрах новоформувань. А за сто, двісті, нехай тисячу років, за які споживання ще в мільйони разів зросте, черево землі буде порожнє! Вона буде безплідна, як розпутна жінка. Ми житимемо на порожньому, вилущеному горіхові. І ні механізація, ні машинізація тут не допоможе. Треба шукати нових способів для здешевлення споживних виробів, треба знайти інший, новий матеріал для цього, матеріал, якого було б на світі до біса, який – і це головне – витратившись, відновлювався б швидше, ніж усякі копалини, рослини й тому подібна сировина. Матеріал, який би коштував найдешевше і був би найпридатніший до різних виробничих процесів… Такий матеріал є!