Його співрозмовниці враз полегшало, і Сахно з колишньою пошаною поглянула на господаря. Доктор Гальванеску в цей час раптом спинив мотор.
– Я хочу дати вам покуштувати зрошувальної рідини.
З цими словами він легко скочив на землю і взяв черпак, що лежав біля водозбору.
– Хіба я земля? – засміялася Сахно.
– Ні, – серйозно відповів Гальванеску. – Але ви частка тієї ж світоспоруди, що й земля. Не гидуйте її поживою. Можу вас поінформувати, що зараз я досліджую вплив цієї зрошувальної рідини безпосередньо на живий організм. І маю підстави боятися, що вся моя попередня праця піде марно. Можливо, що й саме зрошування не буде потрібне, як не буде потрібен рослинний хліб.
– Ви говорите про сурогати? Хімічний хліб? Я знайомилася з багатьма спробами в цій галузі, і, здається, вони всі досі невдалі.
– Так. Це не моя ідея. Вже понад сто років шукають люди формулу речовини, що заступила б звичайне харчування. Куштуйте, – простяг він Сахно черпака, – це якраз розчин для зрошування грунту під цукрові буряки. Кожна рослина, звичайно, потребує трохи одмінної формули розчину. І цей якраз, на мою думку, найближчий до того, що може бути поживою для живого організму. Свині, скажімо, що їхній травний апарат і формула крові найближчі до людського, їдять це залюбки і вгодовуються швидше, як на кукурудзі, висівках чи мелясі.
Сахно обережно сьорбнула бурої з неприємним запахом юшки. На смак вона була солодка і трохи п’янка.
– Тут є хлор? – запитала вона, розсмакувавши.
Гальванеску розсміявся.
– Ви хочете вивідати в мене формулу? Але коли я скажу навіть, що хлор таки є, і перейменую ще з двадцять інших складових частин, вам однаково це нічого не дасть. Бо основне, звичайно, – пропорція і спосіб виготовлення.
Сахно й собі розсміялася, запевняючи, що вона зовсім не хоче силоміць вивідувати таємницю.
– Ну, як вам смакує? – поцікавився господар.
– Не дуже, – щиросердо призналася Сахно. – Я з більшою охотою з’їла б біфштекс з картоплею і кавалок хліба.
– Я теж, – засміявся доктор Гальванеску. – Але я ще й не заявляю патента на таку поживу. Поживемо ще – побачимо.
Вони знову посідали в циклонетку й рушили далі. Тепер пшеничні й бурякові плантації лишилися позаду і стежка бігла серед рясних виноградників. Гальванеску мовчав, роздивляючись по сторонах, і раз у раз вдавався до свого нерозлучного апарата, вицокуючи коротенькі акорди.
– Ви це серйозно, пане доктор? – по паузі запитала Сахно, коли мотор спинився перед брамою.
– Що серйозно?
– Про годівлю… цією рідиною?
Гальванеску подумав і замислено відказав:
– Не знаю. Це, звичайно, тільки проблема. Проблема вивчення, аналізу і синтезу – так, так, – аналізу і синтезу вітаміну. Я, між іншим, працюю й над цим. Не знаю, чи пощастить мені закінчити мою роботу до смерті… Ах, цей проклятий обов’язок вмирати руйнує всі плани! Для людей винаходу ніколи не вистачає життя! – обурено вигукнув він. – У всякому разі, день розв’язання вже недалеко…
Потім, трохи помовчавши, він додав тоном лектора:
– Розумієте, справа в тім, що організм землі й організм рослини значно простіший за організм тварини. Тварина ж до того страшенно розбещена, особливо людина. Знайти для неї штучну поживу надзвичайно важко: треба врахувати все – і кровообіг, і нервову систему, і вібрації розумового апарату, і статеві хвилі, і соціальну спадщину віків, і нажиті мікроби тисячі хвороб, і багато всякої, всячини… З другого боку, можливо, що цілий цей метод хибний. Може, неправильно шукати і пристосовувати потрави для організму, може, навпаки – організм тварини треба пристосувати до першої-ліпшої потрави. Тобто спростити людський організм, довівши його простоту до простоти коли не землі, то бодай організму рослини…
Сахно з цікавістю слухала господаря, але той раптом урвав.
– Я втомлюю вас…
– Ні, ні! Що ви! – заперечила Сахно.
– …і надто покладаюся на вашу нездогадливість… Ви вже мені пробачте, але в кожного винахідника є межі, далі яких він не може говорити про свої роботи.
– У вас, мабуть, працює багато робітників? – запитала Сахно. – Щоб виконати всю роботу тут, потрібно чимало робочих рук.
– Не дуже, – заперечив доктор Гальванеску. – Ви забуваєте, що в мене геть усе механізовано й електрифіковано.
– І все ж таки тут працює не одна сотня люду? Навіть при максимальній машинізації?
Доктор Гальванеску хитро примружився.
– Я бачу, ви не від того, щоб довідатися, яка саме ця цифра?
– Так. Це дуже цікаво. Цікаво знати, як заощаджує робочу силу ваша система. У вашому господарстві все побудовано на механізації, але, з другого боку, тут стільки різних удосконалень, що потребують робочих рук.
Гальванеску засміявся.
– На це питання я не дам вам відповіді. Це мій секрет. Спитаю тільки вас, чи багато людей зустрічали ви в моєму маєткові і на полях?
– Нікого… поки що, – щиро призналася Сахно. – Я навіть подумала, чи не свято яке сьогодні. Мушу признатися, що це не тільки захоплює й інтригує мене, а й… трошки, знаєте, якось стає моторошно. Таке безлюддя…
Гальванеску засміявся знову.
– Недарма цієї землі так бояться довколишні мешканці. Ваше ім’я вимовляється з якимсь півмістичним острахом. Про вашу особу говорять…
– Коли люди чогось не знають, вони плетуть усякі дурниці, – різко перебив Гальванеску. – Цим вони винагороджують себе за свою обмеженість і нездогадливість… Апроте… вони мають де в чому рацію. Я не терплю цікавих і роззяв. Я нікого до себе не пускаю і караю необачних…
– Можливо, ви праві, – підтакнула Сахно, щоб не дратувати марно Гальванеску. – Але вернімося до нашої балачки про робочу силу. Людей на полі не видно зовсім, хоч пора зараз і робоча. Цілком очевидно…
Але Гальванеску гостро й суворо її спинив:
– Для вас тут немає нічого “цілком очевидного”. Ви можете будувати собі які хочете гіпотези, але, повторюю, не чекайте від мене відповіді на це питання. Я вже сказав вам, що основного принципу моєї системи господарювання – мого “секрету”, що його так кортить вивідати вашій академії, я вам не скажу. Хто знає, може, питання про робочу силу і є основний секрет моєї системи? Отже, прошу вас не вертати до цього питання.
– Я прошу мені пробачити…
Але Гальванеску, звичайно, не слухав і, за своєю манерою, зразу змінив свій суворий і гострий тон на іронічно-веселий.
– Хто знає, може, ви агент якоїсь профспілки чи там котрогось з інтернаціоналів і шукаєте потрібної вам “нечуваної експлуатації”, щоб потім дзвонити по всіх ваших дурних газетах, компрометуючи моє ім’я та звертаючи на мене увагу всяких нероб і нездар… А проте, – він ще раз різко змінив тон, – коли вже ви так хочете, я покажу вам зараз моїх робітників. А то ви справді надумаєте всяких дурниць.
Він замовк і довго вицокував на своєму апараті.
– Тут недалеко провадяться меліоративні роботи… Мені не потрібне оце озеро, і я вирішив перенести його в парк: там бракує води в ставках. Зараз риємо канал. Прошу.
Вони знову сіли в циклонетку й повернули назад. Через виноградники й плантації машина вернула до парку, обігнула ріг муру й виїхала з другого боку озера. Не доїжджаючи до берега, доктор Гальванеску спинив мотор.
– Ми подивимося звідси. Озеро дуже малярійне, і ближче під’їжджати небезпечно.
– Але ж там працюють люди?
– Вони мастяться спеціальним захисним елексиром. Комар його боїться. Глядіть.
Сахно вже й сама дивилася в той бік. Від озера до парку прямував уже наполовину готовий вузенький канал. Там працювали зараз дві землечерпалки. Біля них мурашіло з десяток робітників. Праця відбувалася надзвичайним темпом, і люди, здавалося, не ходили, а бігали. І в той же час зразу бив в очі надзвичайний лад і організованість усієї роботи. Кожний робітник, очевидно, педантично виконував якусь певну й обмежену частку загальної роботи, зосереджуючись тільки на ній, і більше не дбав ні про що. Здаля кожний видавався наче шрубиком у загальному механізмі праці. Можна було помітити точні, добре вивірені й виміряні рухи. На ці рухи згодом ставало навіть важко дивитися, – до того вони були розмірені й автоматичні.
– Яка чудова муштра! І яка досконала організація роботи! – захоплено крикнула Сахно. – Я починаю думати, що це й не люди, а якісь автомати.