Сахно замилувалася таємничою красою південної місячної ночі, її моторошними тінями у тремтливих світлинах. З вікна видно було добру половину палацу, що загинав тут літерою Г. В цій частині до парку виходили тільки одні двері. В усіх вікнах було вже темно – палац спав. Спав, мабуть, і господар. Подумавши про це, Сахно заходилася й собі вкладатися – до ранку було вже недалеко, аз дороги треба було спочити. Вона загасила світло й зібралася була плигнути в ліжко. Та забарилася. Електрика згасла, місячні промені вдарили в кімнату й обсипали все своїм чарівним мертвим сяйвом. Важко було відмовитися від утіхи помилуватися ще красою ночі, і Сахно вирішила випалити біля вікна сигаретку.
В цей час у багатьох вікнах палацу спалахнула електрика. Вихідні двері грюкнули, і надвір вийшов хтось у довгій кереї. Придивившися, не важко було впізнати пана господаря. Він поглянув на вікно кімнати Сахно, не помітивши, звичайно, її скуленої постаті в складках портьєр. Потім сів на велосипед і хутко поїхав.
“Щось професорові перешкодило додержати свого регламенту. Чи не трапилося чого?” – подумала Сахно.
У цей час надвірні двері ще раз грюкнули і, перехилившися, Сахно побачила якусь постать, що вийшла в сад. Сахно не звернула б на неї уваги, та здивувало її, що постать та була майже гола, в самих купальних трусах. Це не був лакей, бо навіть у сутінку голе тіло відсвічувало надто блідо для смуглявого й червоношкірого нащадка древніх хамітів.
Поки Сахно роздивлялася й роздумувала, постать відійшла від стіни, рушила в парк, просто навпростець через галявину. Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і… мимоволі Сахно моторошно скулилася… Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле… Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів…
– Що за чорт? Що за потвора? – похолола Сахно. – Що за привид з колекції старого ідіота?
Привид тихо минув галявину й пішов стежкою в глиб парку. Коли він обернувся до Сахно боком, Сахно не могла не відзначити, як подібна його хода, всі його рухи до ходи й рухів Хаквілавіліса.
– Але це не він! Коли та червона потвора – нащадок якихось хамітів, то це вже якийсь альбінос… чи що?
Місяць зайшов за хмари. Вся таємничість ночі зникла. В глиб парку віддалялася звичайна людська постать, тільки гола.
– Це звичайний місячний міраж? – пробувала заспокоїти себе Сахно, пригадуючи все відоме їй про південні міражі. – Чи я галюциную з перевтоми?
Але мова розуму мало заспокоювала роздратовані нерви і нездатна була розвіяти пригніченість. Марно силкуючись відігнати моторошний образ і прикликати сон, Сахно загорнулася в холодні тканини вигідної постелі.
4
Точно о шостій Сахно збудив гучномовець. З набридлою допомогою того ж таки Хаквілавіліса вона хутко вбралася й поспішила на терасу, де доктор Гальванеску вже чекав на неї з ранішнім сніданком.
Гальванеску снідав мовчки і раз у раз підганяв Сахно: вони вже й так трохи запізнилися. Вигляд у господаря був похмурий і стомлений. Сахно розпиталася про його здоров’я та причини нічної подорожі. Не приховуючи свого незадоволення з приводу того, що Сахно бачила його нічний від’їзд, доктор Гальванеску відповів, що справді зле спав цю ніч. Він мусив несподівано виїхати до робітничих казарм: захворів один робітник, і гадали, що то холера. Однак, як виявилося, це звичайна дизентерія, що лютує тут кожного літа. Поснідавши, господар і Сахно зразу рушили в путь. Біля під’їзду на них чекала циклонетка[17]. Гальванеску сів до керма.
Вони минули палісадники, переїхали великим парком і виїхали на поля. Добрих дві години возив господар свою гостю по вузеньких, але добре второваних стежках, що в різні боки розбігалися через розлогі поля. Тут Сахно мала нагоду висловити своє захоплення з ідеально організованої системи штучного зрошування.
– О! Це моя альфа і омега! – не без самовдоволення відказав господар. – Гарне зрошування – це є основа всякого господарства. Природа мало турбується про нас і ніколи не розподіляє доцільно своєї вологи. Її або обмаль, або надто багато. Виправляти природу, керувати нею – є завдання людини. Ідея штучного зрошення для нашого краю особливо важлива, бо сонця в нас скільки хочете, але сонце наше посушне. Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні. Виснаження грунту я компенсую звичайними заходами угноєння, тільки більш удосконаленим способом. Я, звичайно, не угноюю моєї землі простим гноєм і давно вже відмовився од суперфосфату. Угноєння відбувається в мене разом із зрошуванням. Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин. Формула розчину – мій секрет. Хімія – мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів.
– П’ятдесят разів! – скрикнула Сахно, до краю здивована.
Вона сподівалася почути велику цифру, але ніяк не таку.
– Так. П’ятдесят разів. Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят. А відрахуйте з селянського пуда відсотки на виснаження грунту – бо вони, ідіоти, не мають навіть багатопілля – і ви побачите, що проти моїх п’ятдесяти пудів селянин, в середньому за десять років, не матиме більше тридцяти фунтів. Моя ж система зрошування і хімізації не тільки не виснажує землі, а, навпаки, з року в рік угноєння треба менше, бо в землі лишаються рештки, та й вона, як усякий живий організм, привчається сама виробляти ту отруту, яку спершу їй доводиться давати як ліки. Це мені дає економію у відповідній прогресії з другого року вживання угноєння.
Сахно слухала, як зачарована. Вона чекала побачити тут чимало цікавого, але це перебільшило всі її сподівання.
– Дорогий професоре! -палко вигукнула вона, проймаючись великою пошаною до цього оригінала. – Вам же, звичайно, відомо, що на культурних полях найпоступовіших щодо сільського господарства країн врожайність не складає й п’ятої частини вашої. Ви пробачте мені, але я дивуюся, чому ви не опублікуєте своїх досягнень, чому ви не зробите їх надбанням людства і науки?
– А що дасть мені за це наука і людство? – холодно відказав доктор Гальванеску, згорда примружуючись на захват Сахно.
– Як то що? – трохи зніяковіла Сахно. – Ви зробите людство щасливим. Ви навчите його легко заробляти хліб. Ви дасте йому змогу раціонально витрачати свою працю. Ви звільните його від зайвої роботи…
– Для того, щоб воно більше часу мало на лінощі та безпутства?
– Хіба ж можна так казати? Невже ви не вірите в людство, в поступ, в культуру?
Доктор Гальванеску неохоче засміявся.
– Припустімо, вірю. Бо не можу не вірити. Коли не в людство, то в окремих людей, в їх поступ, культуру. Не можу не вірити, бо оце, що я вам демонструю, це і є поступ, культура. Але… це зробив я. Що мені дасть за це людство?
– Подяку трудящих… Славу, коли ви її шукаєте… Або, нарешті, багатство. Стовпи капіталізму вам охоче віддадуть на експлуатацію півсвіту, аби ви тільки відкрили другій половині свою таємницю.
Гальванеску знову засміявся сухо і хрипко.
– А може, я хочу цілий світ? Може, половини мені замало!
Сміх і іронія охолоджували захват Сахно. Вона вже не знала, чому віддати перевагу – шанобі й захопленню перед генієм чи огиді з його мерзенності. Доктор Гальванеску тим часом заспокоївся і змінив гнів на милість.
– Ця формула мені коштує п’ятдесят років життя. Ніхто ніколи не поверне мені цих років. А вони для мене дорожчі за ваших півсвіту. Нехай інший розум винайде формулу безсмертя, а я віддам йому свій винахід задарма…
Він помовчав, скеровуючи циклонетку по вузеньких бетонних стежках, що в’юнилися між рівчаками зрошування. Зненацька він засміявся привітно й весело, зі своїм чудним умінням нагло міняти свій настрій.
– Все це дурниця! Не в тім справа. Я ще мушу все добре перевірити. Хто знає, може, я таки відкриюся… І не візьму дорого за свій винахід, – ще засміявся він.