Господарство доктора Гальванеску – Юрій Смолич

– Я протелеграфував йому.

– Хіба він?..

– Так. Мої управителі завжди мають при собі невеличкі приймачі. Це дуже зручно в роботі.

Закуривши, доктор Гальванеску сповістив, що огляд його господарства Сахно може почати завтра з шостої ранку, коли Гальванеску робитиме вранішній обхід. А що сонце вже зайшло і стрілка годинника підбігла до дев’ятої, то господар, погомонівши ще трохи, випивши грогу, запропонував іти на спочинок. До десятої він ще читатиме книжку і слухатиме столичні та закордонні газети, а о десятій засинає: такий його розпорядок, що йому, хочуть чи не хочуть, повинні підлягати й гості.

– Ваша кімната готова. На добраніч.

Сахно відкланялася і тим же коридором рушила до себе.

У кімнаті на неї чекав лакей. Він застелив постіль і готував вечірню купіль. Зачувши прихід Сахно, він залишив своє діло і взявся допомагати роздягатися, хоч Сахно того й не хотіла, бо не збиралася ще спати, та й не звикла, щоб їй допомагав хтось у туалеті, особливо мужчина. Вона спробувала була це сказати лакеєві, але той не зважав на її слова. Згадавши про його глухоту, Сахно не добрала способу з ним розбалакатися і мусила дозволити роздягти себе й напнути на плечі купальний халат.

Лакей виконував усе з винятковою вправністю, його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки; відштовхувала потворна, гидка зовнішність. Його червоне обличчя було наче спечене, спухле. Від усього тіла віяло якимось мертвим холодом, і дотики його були бридкі. Навіть крізь рукавички, яких лакей не здіймав ні на хвилину, відчувався холод наче закостенілих пальців.

Нарешті лакей відкланявся і пішов. Спати ще ніяк не хотілося, і, розчинивши одне з вікон, Сахно вмостилася біля нього.

Був уже вечір, і над хащами парку сходив великий повний місяць. В його зеленаво-бузкових променях сиво клубився туман з озерець, що оточували парк. Під летючими хмаринками туману вїдлискували під місяцем великі плеса верхніх ставків, що майже омивали мури палацу.

Сахно замилувалася таємничою красою південної місячної ночі, її моторошними тінями у тремтливих світлинах. З вікна видно було добру половину палацу, що загинав тут літерою Г. В цій частині до парку виходили тільки одні двері. В усіх вікнах було вже темно – палац спав. Спав, мабуть, і господар. Подумавши про це, Сахно заходилася й собі вкладатися – до ранку було вже недалеко, аз дороги треба було спочити. Вона загасила світло й зібралася була плигнути в ліжко. Та забарилася. Електрика згасла, місячні промені вдарили в кімнату й обсипали все своїм чарівним мертвим сяйвом. Важко було відмовитися від утіхи помилуватися ще красою ночі, і Сахно вирішила випалити біля вікна сигаретку.

В цей час у багатьох вікнах палацу спалахнула електрика. Вихідні двері грюкнули, і надвір вийшов хтось у довгій кереї. Придивившися, не важко було впізнати пана господаря. Він поглянув на вікно кімнати Сахно, не помітивши, звичайно, її скуленої постаті в складках портьєр. Потім сів на велосипед і хутко поїхав.

“Щось професорові перешкодило додержати свого регламенту. Чи не трапилося чого?” – подумала Сахно.

У цей час надвірні двері ще раз грюкнули і, перехилившися, Сахно побачила якусь постать, що вийшла в сад. Сахно не звернула б на неї уваги, та здивувало її, що постать та була майже гола, в самих купальних трусах. Це не був лакей, бо навіть у сутінку голе тіло відсвічувало надто блідо для смуглявого й червоношкірого нащадка древніх хамітів.

Поки Сахно роздивлялася й роздумувала, постать відійшла від стіни, рушила в парк, просто навпростець через галявину. Проходячи повз вікно, постать потрапила в смугу ясного місячного світла, і… мимоволі Сахно моторошно скулилася… Повз неї пливло щось гидке й незрозуміле… Людина була аж надто біла і мало не прозора в зеленавих хвилях місячного проміння. Млявий, наче з густого туману, торс, безбарвна, одутла, водяниста пика з зловісними плямами чорних окулярів…

– Що за чорт? Що за потвора? – похолола Сахно. – Що за привид з колекції старого ідіота?

Привид тихо минув галявину й пішов стежкою в глиб парку. Коли він обернувся до Сахно боком, Сахно не могла не відзначити, як подібна його хода, всі його рухи до ходи й рухів Хаквілавіліса.

– Але це не він! Коли та червона потвора – нащадок якихось хамітів, то це вже якийсь альбінос… чи що?

Місяць зайшов за хмари. Вся таємничість ночі зникла. В глиб парку віддалялася звичайна людська постать, тільки гола.

– Це звичайний місячний міраж? – пробувала заспокоїти себе Сахно, пригадуючи все відоме їй про південні міражі. – Чи я галюциную з перевтоми?

Але мова розуму мало заспокоювала роздратовані нерви і нездатна була розвіяти пригніченість. Марно силкуючись відігнати моторошний образ і прикликати сон, Сахно загорнулася в холодні тканини вигідної постелі.

4

Точно о шостій Сахно збудив гучномовець. З набридлою допомогою того ж таки Хаквілавіліса вона хутко вбралася й поспішила на терасу, де доктор Гальванеску вже чекав на неї з ранішнім сніданком.

Гальванеску снідав мовчки і раз у раз підганяв Сахно: вони вже й так трохи запізнилися. Вигляд у господаря був похмурий і стомлений. Сахно розпиталася про його здоров’я та причини нічної подорожі. Не приховуючи свого незадоволення з приводу того, що Сахно бачила його нічний від’їзд, доктор Гальванеску відповів, що справді зле спав цю ніч. Він мусив несподівано виїхати до робітничих казарм: захворів один робітник, і гадали, що то холера. Однак, як виявилося, це звичайна дизентерія, що лютує тут кожного літа. Поснідавши, господар і Сахно зразу рушили в путь. Біля під’їзду на них чекала циклонетка[17]. Гальванеску сів до керма.

Вони минули палісадники, переїхали великим парком і виїхали на поля. Добрих дві години возив господар свою гостю по вузеньких, але добре второваних стежках, що в різні боки розбігалися через розлогі поля. Тут Сахно мала нагоду висловити своє захоплення з ідеально організованої системи штучного зрошування.

– О! Це моя альфа і омега! – не без самовдоволення відказав господар. – Гарне зрошування – це є основа всякого господарства. Природа мало турбується про нас і ніколи не розподіляє доцільно своєї вологи. Її або обмаль, або надто багато. Виправляти природу, керувати нею – є завдання людини. Ідея штучного зрошення для нашого краю особливо важлива, бо сонця в нас скільки хочете, але сонце наше посушне. Виправивши за допомогою штучного зрошення хиби клімату, мені щастить збирати за рік два врожаї: в червні і в жовтні. Виснаження грунту я компенсую звичайними заходами угноєння, тільки більш удосконаленим способом. Я, звичайно, не угноюю моєї землі простим гноєм і давно вже відмовився од суперфосфату. Угноєння відбувається в мене разом із зрошуванням. Рідина, яку ви бачите в водозборах, польових водогонах та в цих рівчаках, не проста вода. Це насичений хімічний розчин. Формула розчину – мій секрет. Хімія – мати хлібові. Ця хімія дає мені два врожаї на рік і збільшує збір проти звичайного на дикунських селянських полях в кожному врожаєві в п’ятдесят разів.

– П’ятдесят разів! – скрикнула Сахно, до краю здивована.

Вона сподівалася почути велику цифру, але ніяк не таку.

– Так. П’ятдесят разів. Тобто там, де дикун-селянин має пуд хліба, я маю рівно п’ятдесят. А відрахуйте з селянського пуда відсотки на виснаження грунту – бо вони, ідіоти, не мають навіть багатопілля – і ви побачите, що проти моїх п’ятдесяти пудів селянин, в середньому за десять років, не матиме більше тридцяти фунтів. Моя ж система зрошування і хімізації не тільки не виснажує землі, а, навпаки, з року в рік угноєння треба менше, бо в землі лишаються рештки, та й вона, як усякий живий організм, привчається сама виробляти ту отруту, яку спершу їй доводиться давати як ліки. Це мені дає економію у відповідній прогресії з другого року вживання угноєння.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: