Сахно було однаково, і вона пристала на шоферову пропозицію.
Юнаки винесли велике рядно, простелили його на піску біля води і розклали на ньому всі, які були, ласощі – бринзу, малай[4], елевенджі[5], плачінте[6], патлажене[7] і парений солодкий кіпер[8]. Незабаром з’явилася й славнозвісна, особливо рекомендована шофером, риба з яєчнею. Після того старий Йонеску власноручно приніс із кигниці добрий глек рожевого, прозорого й запашного мускату. Вклонившись, він поставив його посеред імпровізованого столу і, ще раз вклонившися, перепросив, що прислуговує сам з синами, бо дружини його немає – виїхала якраз до Ізмаїла на базар.
Невгамовний Чіпаріу – так звали шофера (перед тим, як сісти снідати, він чемно відрекомендувався, як цього вимагали місцеві звичаї) – склеїв на це досить недвозначну міну і, користуючись із не знайомої господареві французької мови, вголос висловив думку, що бідна маритати[9], мабуть, сидить у курені чи в льоху, де ховає її від чужого ока ревнивий Отелло-Йонеску.
Сніданок проходив досить жваво і весело. Після двох кухлів мускату старий Йонеску залишив свою величавість, розбалакався й гостинно частував гостей. Плутаючи румунські, старослов’янські, українські та болгарські слова, а більше на мигах, розповів він Сахно навіть дещо з тутешніх звичаїв і з свого життя, похвалив улови цього року, вилаяв сусідніх резешті[10], що скупо платять за перевіз, та ізмаїльських боєринашів[11], що правлять великі гроші за право держати перевіз. Насамкінець скромно поцікавився, звідки подорожує і куди держить путь поважна іноземка.
– Я їду зараз із Бухареста і прямую в господу до місцевого дідича[12], доктора Гальванеску, – охоче відповіла Сахно.
– О! – схилився Йонеску, і Сахно здалося, шо старому прикро було це почути.
Але він зразу ж повів далі свою чемну розмову:
– Пані-господиня родичка дідичеві Гальванеску?
– О ні. Я вперше у вашій країні. Мене послано в службових справах.
Старому, цілком очевидно, було приємно почути таку відповідь. Він знову вернувся до дружнього тону:
– Ви їдете на постійну роботу, на службу, в Гальванесків маєток?
– Ні, я буду там усього кілька днів і повернуся назад.
– Це добре, – урочисто мовив дід. І раптом широко перехрестився, звівши очі в небо. – Хай милує бог кожного, хто надовго оселиться в цьому клятому місці.
Сахно це здивувало.
– Ви лякаєте мене. Чому це місце кляте?
Але старий Йонеску уникав відповіді. Він тільки зітхнув і ще раз перехрестився. Сахно змушена була вдатися за поясненнями до Чіпаріу. Але той не міг багато розповісти.
– Я не з цих місць. Я кревний волох[13] з-під Плоєшті і тут буваю не часто. Проте, признатися, і я чув якісь непевні чутки про маєток доктора Гальванеску. Принаймні не раз доводилося чути, як цю місцевість звуть клятою.
– О, так, – знову заговорив Йонеску, – це таки кляте місце. Ніхто з наших людей, хоч би вмирав з голоду, не піде до пана Гальванеску на роботу.
– Але що ж там страшного? Чи сам доктор Гальванеску нечесно поводиться з людьми?
– Я не знаю нічого, – похилився дід, – і не дай бог мені щось знати. Мені відомо тільки одне, що пан Гальванеску найбагатший дідич у цій місцевості. Він має великі грунти і працює на них машинами. А машин він має стільки, що йому, мабуть, зовсім не потрібні робочі руки. Відколи живу я тут, я ще ніколи не бачив робітника з економії Гальванеску.
– Дивно. Це щось не так, – заперечила. Сахно. – Від’їжджаючи сюди, я добре обізналася з господарством доктора Гальванеску по матеріалах сільськогосподарської академії. Там, навпаки, зазначено чимало робочих рук, що працюють на виноградниках, плантаціях та заводах Гальванеску.
– Я не бачив ніколи ні одного робітника з маєтку Гальванеску, – вперто повторив дід і похмуро замовк.
Сахно, звичайно, не надала особливого значення забобонним і безпідставним побоюванням Йонеску, пояснивши їх цілком справедливою нелюбов’ю бідного рибалки до заможного і, очевидно, загарбливого поміщика. Ця розмова тільки збільшила її інтерес до мети подорожі і загострила цікавість до таємничої постаті вченого.
Безтурботний Чіпаріу ще менше зважив на дідову мову і більше віддавав уваги надзвичайному мускатові. Він розповів тільки, що в Рені – він згадує – дещо й сам чув про Гальванеску. В порту раз у раз вантажать його товари. Він їх транспортує через Белград, станцію Троянів вал, залізницею, а потім Дунаєм у море. Та й з моря закордонні пароплави привозять йому багато всякого товару в скринях і лантухах.
– Він добре платить портовим носіям. Вони завжди мають від нього на ракію[14]. Я чув дещо і про нього самого. Кажуть, він дуже освічений і дійшлий чолов’яга. Закінчив, либонь, кілька спеціальних шкіл по закордонах: медицини, кажуть, він вчився у Франції, соціально-економічних наук – в Америці, електрики – в Німеччині та хліборобства ще десь – у чортового батька. Здається, він почесний член національної сільськогосподарської академії у Бухаресті.
– Авжеж, – підтвердила Сахно. – Він визначився своєю системою господарювання, його реферат про організацію сільського господарства зацікавив науковий світ.
– А, осмілюсь запитати, – обізвався Чіпаріу, – яку справу маєте до нього? Чи, може, це секрет? Тоді не гнівайтеся за мою цікавість.
– Ні. Чому ж? Я охоче вдовольню вашу цікавість. Я приїхала спеціально з Берліна обізнатися з виноградарством у господарстві доктора Гальванеску.
– Хіба ви німкеня? – щиро здивувався Чіпаріу. – Ви так добре говорите французькою мовою, що, далебі, я був певний за ваше французьке походження.
– Я така ж німкеня, як і француженка, – посміхнулася Сахно, але враз спохватилася й звелася на ноги. – Будемо рушати, Чіпаріу. Ми марнуємо час нашому привітному господареві, та й самим нам треба поспішати.
Справді, сонце стояло вже просто над головою й свідчило, що день переламується на другу половину.
Чіпаріу задумливо побрів до машини, нишком оглянувши Сахно. Поки він порався біля мотора, Сахно розплатилась з господарем за сніданок. Розплатившися, вона встигла, поки авто було готове, побалакати ще раз із Йонеску. Старий рибалка охоче відповідав на всі запитання Сахно, що цікавилася його життям-буттям і колишніми новинами, але вперто мовчав і похмурнів, тільки мова вертала до Гальванеску.
– Нехай пані-господиня і не розпитує мене, – нарешті сказав він. – Старий Йонеску нічого не знає, а коли догадується про щось, то йому ще хочеться трохи пожити й не докучати богові з своєю смертю.
Така мова збентежила Сахно. Вона зажадала пояснень. Але старий знову замовк і категорично відмовився далі говорити.
– Старий Йонеску сказав усе, що міг сказати, і далі не скаже ні слова. Він сказав усе, що повинен був сказати кожний християнин другому. Нехай пані-господиня робить, що їй треба, тільки оглядається на слова дурного Йонеску.
– Ви наговорили мені стільки незрозумілого й таємничого страхіття, що просто-таки налякали мене, – настоювала Сахно. – Я жадала б пояснень. Інакше я можу думати, що ви просто пожартували зі мною.
Йонеску трохи подумав і згодом відказав:
– Йонеску вже старий і скоро вже держатиме одвіт перед богом, йому не пристало дурити людей. Але нічого більше він сказати не може. Єдине можу додати ще: синам своїм я заборонив і за чверть гонів наближатися до земель Гальванеску.
В цей час заграв ріжок. Чіпаріу сповіщав, що мотор готовий. Сахно не залишалося нічого іншого, як, обізвавши про себе доброзичливого рибалку старим дурнем, поспішити до авто. Прощаючись, вона простягла Йонеску руку й мовила:
– Коли я за кілька днів вертатиму, я знову тут спинюся і тоді за добрим кухлем твого чудового мускату розповім тобі про все, що побачу в Гальванеску, і заспокою твою старість, – засміялася вона.
Йонеску міцно струснув простягнуту руку і з почуттям відповів:
– Я буду радий і проситиму бога, щоб сталося саме так. Але… коли й станеться так, то старий Йонеску не слухатиме твоїх слів і заборонить слухати їх своїм синам.
Сахно ще раз нишком вилаялася й знизала плечима: “Він здурів тут, сто років проживши біля перевозу”.
– Перекажи привіт своїй молодиці, – гукнув Чіпаріу. – Як будемо вертати, ми сподіваємося, що ти її нам покажеш?
Авто рушило, і до Сахно долинули ще останні слова Йонеску: