Чіпаріу спинився і чекав. Коли гевал підбіг на два кроки, він вистрелив йому просто в груди й відскочив назад. Той навіть не похитнувся, .тільки ширше змахнув руками. Чіпаріу вистрелив ще й ще раз – гевал наче ковтав своїм черевом розпечене олово куль. Він наздоганяв Чіпаріу і вже майже діставав його своїми довгими руками. Тоді Чіпаріу знову спинився і, натиснувши спуск, випустив у широкі, прозорі груди всі до одного патрони… Але руки гевала вже хапали Чіпаріу за плечі, от-от загрожуючи його розчавити. Чіпаріу щосили барабанив у широкі груди колодкою порожнього револьвера, вислизав і сюди, і туди з-під залізного зашморгу могутніх рук, але гевал обіймав його все дужче, пригортаючи до себе, як малу дитину.
Сахно кинулася на допомогу. Залишивши вочевидь непотрібного револьвера, вона щосили пхнула велетня обома руками в бік. Це мало сенс. Гевал втратив рівновагу й гепнув долі, потягши за собою й зім’ятого Чіпаріу. Та Чіпаріу ловко вислизнув з-під вайлуватого суперника й зірвався на ноги.
– Тікаймо швидше! Це якісь велетні! Ці потвори невразливі для куль!
Вони метко хильнулися в тінь урвищ і кинулися бігти. Кулі не наздоганяли їх. Якийсь час вони трощили далі вапняк щойно покинутої схованки, потім заплигали по воді і завищали вздовж берега. Погоня на якийсь час загубила втікачів з ока.
На горі, на кручі – вони чули – метушилися мотоцикли, десь осатаніло ревів у рупор Гальванеску, посилаючи на їхні голови всі прокльони й лиха землі, але це не могло їх зараз спинити. Вони бігли далі, спотикаючись і падаючи, калічачись об каміння, підтримуючи одне одного й тяжко відсапуючи.
Добрих два кілометри пробігли вони таким чином. Нарешті Сахно, знесилена, не витримала й кинулася на землю.
– Я далі не можу… – простогнала вона. – Тікайте далі самі. Може, мені пощастить сховатися десь тут, серед уламків.
Чіпаріу ліг і собі. Треба було перепочити хоч кілька хвилин.
Стрілянина вщухла. Над озером панувала цілковита тиша. Тільки сполохане птаство, ширяючи в височині, оглашало околиці тривожним криком.
Чіпаріу вибрався в розвідку. Тут круча була менша, і серед уламків та рівчаків угору відбігало щось подібне до стежки. Злізши на горб, можна було бачити велике плато степу й надбережний шлях.
За п’ять хвилин Чіпаріу повернувся з утішними новинами. Над урвищем не було нікого. Очевидно, нікого не лишилося й на пляжі. Автомобілі подалися далі шляхом, в напрямку до Ізмаїла. Якщо й залишилася тут якась застава, то вона була не страшна, бо втратила сліди. Проте Чіпаріу настоював на тому, що треба ще берегтися, й пропонував не баритись. Виходити в степ на шлях було небезпечно, а тому найкраще і далі йти під кручею, навіть плисти попід берегом, якщо не буде пляжу.
Загалом Чіпаріу пропонував такий план: добутися перевозу, на перевозі сісти в човен, а ще краще – на коней і гнати до міста. Що робити в місті, – можна вирішити в дорозі.
Так вони й зробили. До перевозу Йонеску було кілометрів із п’ять, може, близько десяти. До ранку їх можна було легко осилити. Рушили тихою ходою, озираючись, і кожної хвилини готові до оборони. Тепер уже можна було стиха й розбалакатися.
– Я анічогісінько не второпаю, – щиро призналася Сахно. – Розкажіть же, на бога, як ви тут опинилися? Звідки ви взялися, живий і здоровий, і коли ви з міста?
– Як – “з міста”? І з якого міста? – так само щиро здивувався й Чіпаріу.
– Ну – з міста. Я не знаю, з якого саме, але з того, де ви були.
– Коли? Чого ж я там був?
– Таж хворі.
– Хворий? Що за чортовиння! Не доберу, про що ви говорите!
– Таж вас одвозив Гальванеску до лікарні, коли ви раптом захворіли… не знаю от тільки, що це за недуга до вас прияепилася?
Чіпаріу розвів руками.
– Жодна хвороба до мене не чіплялася. Я здоровий, як і п’ять день перед цим. Нікуди мене ніхто не возив, Гальванеску й у вічі не бачив з того разу, як він зустрів вас біля свого ґанку… Взагалі не розумію ваших слів та й… багатьох ваших учинків. Чому ви заборонили мені до вас дзвбнити телефоном? Якого, вибачте, чорта оце тікали від мене? Звичайно, про це ми будемо говорити потім, як виберемося з цієї клятої місцевості, але, даруйте мені, я не гадав, що ви здатні кинути законтрактовану вами людину напризволяще, а самі безоглядно тікати. Щось там таке сталось – це так, ви, певна річ, були схвильовані, але…
– Стривайте! Стривайте! – почала благати Сахно. – Що ви таке верзете? Що я вам забороняла, коли і де я від вас тікала?
– Заборонили мені дзвонити до вас телефоном,ц.
– Що за нісенітниця!
– Кинули імене в гаражі, а самі нишком витягли авто й навтікача…
– Та що вам? В якому гаражі?
– Чого, нарешті, ви не хотіли мене почекати, гнали, як ошаліли, отим старим ридваном, коли зразу ж їхав я в прекрасній спортивній машині?
– То це були ви?
– Де?
– В спортивній машині?
– А ви хіба не знали?
Справді, виникло якесь курйозне непорозуміння. Сахно й Чіпаріу замовкли й здивовано дивилися одне на одного. Потім ураз вибухли веселим реготом.
– Тихо! Ми не вдома, – обачно схопився Чіпаріу, затуляючи собі рота й підморгуючи Сахно зробити те саме.
– Тут щось таки добре наплутано. Цей клятий дідок мастак крутити ґудзики. Видно, він пустив туману не тільки мені, а й вам. Розберімося.
Коротко він розповів свою історію.
Другого ж дня, після того, як він дзвонив до Сахно, приніс йому лакей – сліпий, глухий і німий негр – записку від Сахно, де й було прохання не турбувати її телефонними балачками. Цей лакей – така чорна лискуча личина, ще й у чорних окулярах, – достеменно не давав Чіпаріу й чхнути наодинці. Увесь час він стовбичив поруч чи десь поблизу, пильнуючи кожного руху, кожного кроку. На третій день, після того як Чіпаріу жбурнув кота на мур, він навіть почав замикати його в мезоніні, що був над гаражем і правив Чіпаріу за помешкання. Чіпаріу ладний був пристукнути клятого цербера й світ за очі тікати з цього клятого маєтку. Коли оце, надвечір, чує стрілянину, далі метушню якусь, бачить заграву прожекторів і таке інше. А потім біжить хтось, придивляється – Сахно. Як побачив він, що Сахно викотила авто й, не зважаючи на його, Чіпаріу, крики, майнула прожогом геть, то так обурився, що пустив услід Сахно кілька куль. Та потім збагнув, що сталося, мабуть, щось виключне, й, вибравши найкращу машину, подався навздогін. Він ледве встиг скерувати, коли Сахно зірвалася з кручі, і зразу покотив був далі, тікаючи від куль погоні. Але потім кинув машину й, скотившися з кручі сторч головою, поспішив Сахно на допомогу.
З цього переказу Сахно зрозуміла всю провокаційну поведінку Гальванеску та всі його вчинки, яких не могла досі збагнути.
Проте все це майже нічого, не дало для розгадки таємниці маєтку і його химерного господаря. Сахнл, як могла, докладно розповіла Чіпаріу про свої пригоди і про всі таємниці, при яких була за свідка.
Не мудруючи довго, товариші вирішили якнайшвидше дістатися до міста й розповісти про все чуване й бачене поліційному комісарові. Що тут якийсь злочин, що наукова робота Гальванеску тільки запона для якоїсь злочинної діяльності – це було очевидно. Громадський, обов’язок закликав допомогти владі викрити й викоренити ці таємні злочинства.
Путі надходив кінець. Водночас із першим, промінням сонця побачили вони довгу косу Ялпухо-Кагурлуйського перевозу. Привітно маячили над протокою гостроверхі курені Йонеску. Підійшовши ближче, вони побачили,й самого Йонеску. Старий робив свій вранішній туалет. Стоячи по коліна у воді, він старанно розтирав своє могутнє тіло дрібчастим, гострим піском.
– Клятий гевал чепуриться для своєї молодиці! – зареготав Чіпаріу. – Хай мене грім поб’є, коли на цей раз я не побачу його маритати.
9
Насамперед уладнали справу з туалетом для Сахно. Один з хлопців Ионеску помчав конем за п’ять кілометрів до старшого брата, де перебувала й зараз жінка Йонеску і привіз звідти все потрібне вбрання. Поки він їздив, Сахно з Чіпаріу встигли трохи перепочити та підживитися в Йонеску.
Старий рибалка нітрохи не здивувався, зустрівши своїх недавніх знайомих у тако.му несподіваному вигляді. Він мовчки й спокійно вислухав оповідання про втечу, скажені перегони й щасливий порятунок. Коли ж Сахно почала було розказувати йому про всі події і пригоди в таємничому маєтку, Йонеску враз спинив її і хутко встав.