“Якась дивна й страшна хвороба!” – нарешті спромоглася зібрати думки Сахно і мимоволі згадала про вчорашній привид на алеї. Тепер було очевидно, що місячний міраж тут ні при чому. Ясно, що й учора бачила вона цю ж таки людину або зовсім подібну до неї – хвору на ту ж недугу.
Отямившися, Сахно налягла на весло, поспішаючи геть від жахливої примари. Але прокляті озерця тяглися нескінченно. Тільки за чверть години гущавина парку скінчилася, й з-за дерев забовванів силует палацу з освітленим квадратом вікна. Сахно причалила й вискочила на берег. Страх міцно полонив Сахно, і, ступивши на твердий грунт, вона не витримала й бігцем подалася додому.
Вже добігши до галявини, Сахно спинилася віддихнути. Соромлячи себе за дитячу боязкість, вона пішла далі повільно й спокійно. Під високою двоповерховою альтанкою, схожою на китайську вежу, вона сіла притамувати биття серця й закурити.
Чи дурман нікотину, чи просто здоровий глузд, а може, і те і друге разом так вплинули на Сахно, а тільки вона дуже швидко заспокоїлася. Справді, що ж тут такого дивного, що цей чудернацький вартовий так незвичайно запобіг її замірові проплисти тунелем? У доктора ж Гальванеску геть усе – незвичайне. До цього треба звикнути. Люди у доктора вимуштрувані навдивовижу, сама Сахно винна, що хотіла нишком зламати своє слово. Що ж до зовнішнього вигляду, тобто фізіономії вартового, то… хто його знає, може, справді місячне проміння тут таки завинило трохи: південна природа дуже щедра на всякі міражі. Та зрештою нічого неможливого немає і в тому, що ця людина – справді якась потвора. Може, в цих місцях лютує якась із жахливих і нерозгаданих південних пошестей. Ця опуклість виду… Сахно зрівняла це лице з фізіономією Хаквілавіліса. В темношкірого Хаквілавіліса воно зовсім інакше. Це, мабуть, якийсь тубілець білої раси…
“Проказа! Лепра!” – здригнулася Сахно на свою здогадку. Справді-бо, яка вона нездогадлива. Оця відсутність людей в палаці, незрозумілий острах усього околишнього населення, вперте небажання Гальванеску підпускати близько до своєї оселі людей – хіба ж це не доводить такого припущення? І як це необачно, що вона наважилася порушити професорову заборону. Це ж жах! Вона ж могла заразитися.
Схвильована цією думкою, Сахно в той же час якось зразу заспокоїлася. Сказати правду, то з першої хвилини, як ступила вона на землі Гальванеску, якесь моторошне почуття не давало їй спокою. Збіги обставин, вразливі факти разом із кумедною, чудернацькою і таємничою постаттю самого професора повивали в таємничість і моторошність усі події. Безперечно, дещо незвичайного тут таки є: скажімо, оце використання до роботи прокажених (Сахно побудувала собі цілу гіпотезу про колонію прокажених…). Навряд, щоб така людина, як шановний доктор Гальванеску, робив би це виключно з благодійною метою. Тут, мабуть, добре враховано вимушену ізольованість від життя хворих на проказу і їхнє безталання. Це дає найширші можливості для експлуатації і для доброго зиску… А проте важко сказати, чи великий такий злочин. Адже, втягуючи прокажених у роботу, в суспільне життя, професор дає їм велику радість, дає їм змогу почувати себе людьми. Може, і лікує їх, експериментує над способами лікування цієї жахливої хвороби?..
Надходив ранок. Місяць вже ховався по той бік муру парку й немічним скісним, промінням освітлював алею й палац. Нічні птахи замовкли, з озерець тягло вогкістю, на сході трохи пояснішало і зблідли зорі.
Надзвичайна тиша передрання, багатюща й дивовижна природа довкола, духмяні пахощі південної рослинності – все це заколисувало затишним спочинком. Але сон тікав з очей. Навпаки, свіжість і запашність ночі бадьорила нерви і розбуркувала тіло могутнім – тільки південним жителям знайомим – почуттям радісного, незнаного бажання та тужної невдоволеності. Сахно цілком віддалася цьому почуттю й марила – чим? – вона й сама того не відала.
В такі ночі марення рясно плетуться в потомленій й стривоженій фантазії, але важко сформулювати їх бідною людською мовою.
Велич природи, з якою так рідко доводиться стикатися міській людині, розбуркувала рештки неурбанізованого ліризму. Сахно згадала, що вона степовичка – дитя розлогих просторів далекої країни – і мимоволі поринула у спогади. Несподівано для себе самої вона заспівала навіть стиха якоїсь рідної пісні. Її рідні не знають іншого вияву для своїх почуттів: радіючи чи сумуючи, вони завжди заспівують.
Вона була б довго ще просиділа тут, співаючи рідних пісень, коли б не довелося їй зовсім несподівано здивуватися і, будьмо щирі, – удруге за цю ніч перелякатися… Але здивувалася й перелякалася Сахно з цілком поважних причин: з-за її спини залунала її рідна мова, – хтось підтягував її співам.
Отямившись після першого замішання, Сахно глянула вгору, звідки линув спів. У темному чотирикутникові вікна на другому поверсі альтанки вона розглянула нечіткий обрис погруддя.
– Хто ви? – не зовсім сміливо прошепотіла Сахно.
– А ви? – відказав голос. Деякий час Сахно не знала, що далі сказати, й взялася до цигарки.
– Мене трохи налякав ваш спів. Я ніяк не сподівалася, що тут хтось є, – нарешті забалакала вона. – Пробачте, коли стурбувала вас.
– Нічого. Мені однаково не спиться. Це… може, моя остання ніч, а такої ночі не кожний засне. До того ж мене здивувала рідна пісня. Я не сподівався почути її тут, саме тут, в цьому проклятому мовчазному місці.
– І мене це здивувало, – погодилася й Сахно.
– Ви українка? – запитав ще незнайомий, очевидно, дуже балакуча людина.
– Так. Ви теж?
– І я теж. Якийсь час обоє помовчали. Незнайомий муркотів собі під ніс заспіваної щойно пісні.
– Ви сказали, – заговорила знову Сахно, – що це, може, ваша остання ніч. Даруйте мені, якщо це нечемне запитання, але чому це має бути ваша остання ніч? Хіба збираєтесь… той… не жити більше?
Незнайомий урвав спів.
– Ви жартували?
– Ні. Я, власне, і сам не знаю. Шановний доктор запевняє мене, що я не тільки Житиму, а й житиму значно краще… Проте, знаєте, коли лягаєте під ніж, то не можна бути певним за завтра.
– Хіба доктор Гальванеску лікар?
– Атож. Ще й який!
– Він має робити вам операцію?
– Як би вам сказати? Дійсно, маленьку операцію. Повне забуття минулого, довічний кусень хліба, довіку гарантована праця, та ще й п’ять тисяч лір одноразово – це непогана платня. О, я певний, що за рік-два вся наша емігрантська братія перейде через операційний стіл цього ескулапа. Однаково ж більше нікуди діватися.
– Пробачте, – спинила його Сахно. – Я не зовсім розумію вас. Я не збагну, як тлумачите ви оце слово “операція”, алегорично?
– Що? – злісно перепитав незнайомий. – Що ви там говорите?
– Я не збагну, про яку операцію ви кажете?
– Як то “про яку”? А ви хто? Хіба ви не з нашої отари?
– Тобто ви питаєте…
– Мабуть, цупко тримаєте в кишені білет, що його одержали в емігрантському бюро від агентів цього опереткового професора разом із двома тисячами лір завдатку?
– Я категорично не розумію вас, – розвела руками Сахно. – Про який білет ви говорите?
Незнайомий замовк і згодом стурбовано запитав:
– Ви хіба не маєте жовтої картки?
– Ні.
…Якийсь час нагорі в альтанці було тихо. Погруддя незнайомого, що вже чітко вирізьблялося в передранішніх сутінках, застигло і вже більше не хиталося. Тільки після довгої паузи він заговорив знову.
– Тоді… тоді вибачте, я зв’язаний словом і… не можу з вами розбалакувати. – Потім зовсім тихо він додав: – Хто його знає, чи не вартує тут, за кущами, хтось з його агентів.
– Тут нікого немає, – зашепотіла Сахно, – нас ніхто не може почути.
Вона вся спалахнула цікавістю. Це ж, либонь, таємниця доктора Гальванеску от-от має їй відкритися. Все незрозуміле й таємниче, всі побоювання, які щойно заспокоїла, зринули знову ще з більшою силою. Але незнайомий спинив її.
– Чекайте. Хто ж ви така? І що тут робите?
– Я вчора приїхала. З Німеччини. Мене відрядила академія наук обізнатися з господарством доктора Гальванеску.
– Обізнатися з господарством доктора Гальванеску? Ха-ха! – хрипко зареготав незнайомий. – Шукайте іншого дурня. Тут ви нічого не дізнаєтеся. Він надто хитрий, злочинний і могутній.